14. Поняття науки, її соціальні функції.

ФІЛОСОФІЯ (від філ... і грец. sophia - мудрість), форма суспіл. свідомості, світогляд, система ідей, поглядів на світ і на місце в ньому людини; досліджує пізнав., соціально-політ., цінносне, етич. і естетич. відношення людини до світу. Історично склалися осн. розділи Ф.: онтологія (вчення про буття), гносеологія (теорія пізнання), логіка, етика, естетика. В рішенні різн. філос. проблем виділилися такі протистоячі одне одному напрямки, як діалектика і метафізика, раціоналізм і емпіризм (сенсуалізм), матеріалізм (реалізм) і ідеалізм, натуралізм і спіритуалізм, детермінізм і індетермінізм і ін. іст. форми Ф.

Основне питання філософії має дві сторони:

1. Вияснення проблеми що є первинним: матерія чи свідомість (онтологія). В залежності від відповіді виділяють матеріалізм (матерія первинна) та ідеалізм (первинна свідомість). В свою чергу розрізняють об’єктивний ідеалізм – признає духовне начало незалежне від свідомості – Платон(світ ідей), Гегель, Ф.Аквінский (в основі світу абсолютний дух); суб’єктивний ідеалізм – не допускає якої би то ні було реальності незалежно від нашої свідомості – Юм, Кант (в основі – свідомість людини). Соліпцизм – крайня форма суб’єктивного ідеалізму.

Історичні форми матеріалізму: 1) стихійний (наївний) м. стародавніх; 2) метафізичний(механістичний); 3) діалектичний.

В історії філософії були спроби об’єднати матеріалізм та ідеалізм, зняти основне питання філософії. Наприклад, Декарт - представник дуалізму – вважав, що “існують дві субстанції – матеріальна та духовна”. Властивості: матеріальна – протяжність; ідеальна – мислення.

2. вияснення проблеми пізнання світу: чи здатна людина за допомогою своїх інтелектуальних можливостей пізнати світ (Гносеологія). Багато філософів (матеріалісти) признають пізнаваємість світу, але є філософи, котрі не признають пізнаваємість світу (Агностицизм). Або частково признають чи підвергають сумнівам (скептицизм).

Представники екзистенціоналізму (існування людини) розуміють буття людини з позицій песимізму – це трагічне буття. Людині притаманний страх перед смертю. Цей страх впливає на саму Людину та штовхає його до різних дій.

Функції науки (І):1) практична - призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства; 2) гносеологічна - це означає, що чим вищий рівень розвитку науки, тим ширше можливості для подальшого пізнання дійсності. Пізнавальна й практична функції зумовлюютьодна одну і виступають в діалектичній єдності; 3) прогностична як основа управ-я суп. процесами, наукові знання допом. передбач. спрямованість розв. дійс-ті; 4) культурно-світоглядна функція - наука сприяє формуванню наукового світогляду.(ІІ): 1) світоглядна - пізнання сівту; 2) управлінська – управ-я власною д-стю для отримання певних результатів на основі занань про розвиток світу; 3) культуролог. – н. форм. не тільки ставл-я люд. до прир., але й до ін. люд. (с-во) на о-ві нов. знань про саму люд.

Предмет науки – оточуючий світ. Рівні пізн-я в науці: теорет. та емпірич. рівні дослідження та організ-ї знань:

• емпіричний (елементами є факти, що отримаються за допомогою спостережень та експериментів і констатують якісні та кількісні хар-ки об’єктів і явищ. Стійка повторюваність та зв’язки між емпірич. хар-ками виражаються за допомогою емпіричних законів, які часто мають імовірнісний характер. Представ.: емпіризм Гоббс, Локк.

• теоретичний передбачає відкриття законів, що дають можливість ідеалізованого опису та пояснення емпір. ситуацій, тобто пізнання сутності явищ. Формув-я теорет. рівня н. призводить до якісної зміни емпір. рівня. Організація теорет. рівня знань передбачає: 1) окремі теорет. моделі та закони; 2) розвинута теорія. Базується деяка узагальнена модель, що охоплює всі часткові випадки. Представники: раціоналісти: Декарт, Спіноза, Кант, Гегель. Методологія – вчення про методи наукового пізнання та перетворення дійсності, система способів та принципів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Метод науки – система регулятивних принципів, перетворюючої, практичної або пізнавальної, теоретичної наукової діяльності. Загальним методом суч. наук. зн-я є діалект. особливі: спостереження, індукція, дедукція, аналогія, формаліз-я, математиз-я. Процес н. немислимий без широкого соц.-гуманітар. подходу, єдності наук. і гуманіст. ідеалів.Методи емпір. пізн-я.:1) состереж-я та опис; 2) вимірюв-я; 3) порівн-я; 4) експеримент.

Методи теор. пізн-я: 1) формаліз-я (побудова абстрак.-матем. моделей, що розкривають сут-ть процесів); 2) аксіомат. метод (спочатку задається набір вихід. положень, які не вимагають довед-я); 3) гіпотетико-дедукт. розгорт-я теорії (створ-ся гіпот. констр-я, що дедукт. розгорт-ся, утворюючи систему, яка згодом дослідно перевір-ся з метою конретиз-ї та уточн-я); 4) від абстракт. до конкрет. (вияв-ся головне віднош-я → поступове відстеж-я видозмін в різних умовах → відкриття нових зв’язків → сутність об’єкта вивч-я → теорія).

Форми розвитку наук. знань: проблема →гіпотеза → теорія. На відміну від знань, рез-т яких в принципі буває відомий наперед, наука дає приріст нового знання. Тому н. виступає як сила, що пост. революціонує інші види д-сті.

Критерії: Пізнання – вища форма відображения об’єктивної дійсності. Практика – чуттєво-предметна діяльність люд., їх вплив на конкрет. об’єкт з метою його пертвор-я потреб, що історич. склалися. Досвід – міра навиків та вмінь.