47. Тейяр де Шарден п. Феномен людини (характерною рисою е панпсихізм, що стверджує наявність духовного начала, яке присутнє у Всесвіті і спрямовує його розвиток).

Французкий полеотолог, антрополог, теолог, член ордена иезуитов. Ретендовал на создание научной феноменологии, которая б синтезировала данные науки и религиозного опыта для розкрытия смысла вселенной, корождением которой есть человек. Считал - религия и наука - две нерозрывно повязаные стороны или фазы одного и того ж самого полного акту познания, который мог бы охватить прошлое и будущее эволюции. Центральным методологическим принципом современного мышления Шарден провозгласил еволюционизм. Принцип эволюции укоренен в самой действительности и присущ всем явлениям природы. Основными критическими точками процеса развития мира, космогинеза выступают такие этапы: “преджизнь” (неорганическая природа), “жизнь” (органическая природа), “мышление”, “ноосфера” и “наджизнь”. Ш. Считал, на этапе мысления появляется человек, которая концентрирует в себе психическую енергию, создает ноосферу, персанализирует мир. Человек - звено в еволюции. До ее появления мир был разделенным. Человек же своей деятельностью постоянно повышает синтез всего существующего, создает новую сферу - сферу духа. На етом уровне возникает высшая форма в развитии мира - мысль, сознание, духовность.

Для учения Т. Де Шардена характерным есть панпсихизм, то есть признание присутствия духовного начала. Для доказательства использует понятие “енергия”. Духовный балласт бытия рассматривался как особая енергия - радиальная. Она трактовалась как неотделимое свойство самой материи, которая одновременно есть и духовной движущей силой, что задает импульс еволюции космосу. Радиальная енергия проводит к усложнению материальных явлений, а сама является природной формой божественной благодати. Процесс эволюции заключен в конечной цели - достижения “наджизни”, а в ней точки “Омеги”. В точке “Омега” содсумируется и собирается в своей совершенности та целостности большое количество сознания, которая постепенно преобразуется на Земле на ноогинез. “Наджизнь” знаменует состояние соединения души людей после завершения истории в космическом Христе. “Точка Омега” - центр Вселенной и символизирует собой Христа, причасного к Вселенной и одновременно трансцендентной к нему. Христос благодоря механизму втеления владеет универсальными космическими атрабутами. Именно потому он сть особенный центр всего универсуму, от которого начинаются и к которому сходятся все поти еволюции. Космогинез у Шардена отождествляется с “христогинезом”.

48. Суб'єкти суспільного розвитку.

Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Всі проблеми, протреби, можливості розвтику сусп-ва в кінцевому рез-ті функціонують не в абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні дуально конкретні потреби, інтереси, кожної особистості, кожної індивідульності. Особливе місце в соцільній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. Історична особистість, її роль є своєрідним результатом 2-х складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості - з іншого. Опорним придослідженні питання про суб’єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи. Соціальна група - це сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Малі соц. групи (сім’я, первинні виробничі об’єднання, сусідські спільності, товариські компанії, шкільні класи, студентські групи) - малочисельні соціальні групи, члени яких об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки. Розрізняють формальні та неформальні групи. Малі групи є предметом безпосереднього вивчення соціальної психології. Їхня роль як суб’єктів суспільного розвитку досить незначна. Середні соц. групи (колективи) - більш чисельні об’єднання людей, що мають різні основи формування (від стихійної до виробничої) для досягнення певної мети, вирішення соціальних завдань. Великі соціальні групи - це багаточисельні об’єднання людей. Вони найбільшою мірою є суб’єктами суспільного розвитку(молодь, пенсіонери, племена, народності).

Необхідність - філософська категорія, яка виражає об’єктивні зв’язки матеріального світу; те, що завдяки приєднанню подальших визначень буття спонукується до переходу з галузі можливого в сферу наявного буття. Необхідність і можливість являють собою ланки одного ланцюга, так, що необхідність однієї речі є одночасно можливістю і крайньою мірою для деякої іншої речі. Цей ланцюг починається з того, що розуміється як більш загальне і закінчується тим, що розуміється як більш індивідуальне. Свобода (воля) - це можливість діяти за власними бажанями, це свобода волі. Не обмежена за своєю суттю, свобода передбачає етику, щоб зробити людей необмежено відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим. В історії розвитку поняття свободи (творчої) поступово витісняє поняття свободи від перешкод (примушення, долі): Сократ і Платон – своб. і Доля; у Аристотель та Епіку - своб. від політ. деспотизму; середньовіччя – своб. від гріхів та прокляття церкви; Відродж. – від перешкод у всебічному розв. люд. особистості... Свобода і відповідальність - взаємопов’язані поняття, де останнє вказує на межі першого. Без відповідальності свобода є неможливою. Людство завжди повинне коректувати лінію свого поводження відповідно до законів живої і неживої природи. Воля є діяльність на основі пізнаної необхідності. Необхідність відбиває щось стійке, упорядковане (закони збереження). Воля відбиває розвиток, появу нових можливостей. Необхідність - наявне, а воля відбиває майбутнє. Сусп. розвиток є постійний процес переходу необхідності у волю (Гегель: світова історія - процес зростання волі. Воля багатолика, але сутність її одна - наявність різноманітних можливостей, отже вона - найбільша цінність).

Факт про творіння історії людиною очевидний, але інтереси, цілі, прагнення, які ініціюють та супроводжують дії індивідів різні. Вони узгоджуються лише за умови переходу від індивідуальних дій до масових, своєрідного зведення індивідуального до соціального. Такий метод засований на тому, що існують загальні, суттєві, типові риси в нескінченній багатоманітності вчинків, прагнень та цілей. Вони виявляються завдяки виявленню матеріальних суспільних відносин, на базі яких формується соціальна структура сусп-ва, а дії індивідів повязуються з діями великих соціальних груп, які складають структуру сусп-ва. За такого підходу унікальність та роль людини в сусп-ві не пригнічується. Навпаки: на науковий грунт ставиться пояснення можливості її впливу на хід історії. Зведення індивідуального до соціального, отже, є передумовою та обв’язковою умовою такого впливу. Означає – виділення невеликих соціальних груп, які складаються з окремих індивідів, але разом з тим не тотожних їх простій сумі, які наділені специфічними індивідуальними рисами та властивостями. Отже, визначаються закономір-ті сусп. розв.:— М. Вебер (суб. ідеалізм): абсолютиз. неповторність істор. подій та заперечив наявність б.-яких закономір. в сусп-ві. — Марксизм : в суп-ві має місце об’єкт. необхідність, причина зумовленність та повтор. (тобто сусп. життя детерміноване), але існують особливості сусп. законів. Тобто сусп. розвиток відбувається на о-ві законів розвитку сусп-ва – об’єкт., суттєві, необхід., повторювані зв’язки явищ сусп. життя, що хар. основну направленність сусп. розвитку: від нижчого до вищого. Їх специфіка: 1)виникли разом з виникненням сусп-ва, тому не вічні; 2)зак. прир. існують, а зак. розвитку сусп-ва створюються та проявляються в сукупній свідомій діяльності люд.; 3) зак. сусп- ва носять більш складний характер; 4)так як і в природі в сусп. закономірне (загальне) діє через одиничне, індив., випадк., в органіч. єдності з ним.

Рушійні сили сусп. розвитку: історія є результатом діяльності людей, але при тому припускається, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії. Руш. сили: природа (у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя); характер соц. відноси (норми сусп. життя, державні установи, закони можуть гальмув. люд. активність, ініціативу, винахід.); інтелектуальні (знання, освіта та виховання, тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Бруно, Ф. Бекон, Франко)); волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. В свою чергу, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися. Суб'єктом історії завжди була і є людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: <=> вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; => продукує знання, культурні цінності, смисли; нагромаджує та використовує інформацію; проявляє волю, здійснює психічну та розум. самоорганізацію; нарешті, саме вона постає спожив. істор. здобутків та виміром для справж. завоювань історії. Але слід врахувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування, тому суб'єкт — це особа в єдності її загальнолюдських па індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу. Особа як суб'єкт постає як поєднання індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.

Місце люд. :

• до Відродж. люд. виступала як органічна частка загалу (роду, сім’ї, народу тощо).

• від Нов. часу (або Відр.) індивід почав розглядатися як єдина реальна та суверенна соціальна одиниця, а суспільство, суспільні зв'язки та стосунки в кращому випадку повинні були би уворювати умови для його самореалізації, або йому не перешкоджати. (прикл., "над люд." Ніцше, абсолютно вільну персону М.Бердяєва).

В загальному плані можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства:

а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного (індивідуалізм може перерости в культ особи );

б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях (х-рний ран. христ.: людство являє собою тільки тимчасовий розпад початкове єдиної людини – Адама. Тому люди в сусп.: 1) постають одиницями єдиного тіла; 2) в кінцевому рахунку знову досяг. стан люд. всеєдності).

в) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця (за умови повного підпорядкування люд. сусп. та соц. організації життя, виникають різні форми тоталітарного суспільства, що перетворює людину на деталь соціального організму).

Реальним носієм суспільних процесів та здобутків постає людина, а суспільство виконує функцію людського середовища; ясно, що їх не можна відірвати одне від одного так само, як не можна відірвати рибу від водної стихії. Нині крім того, людина не лише сприймає, а й (до певної міри) створює суспільне середовище. В історії діє особа, коренем якої є людська особистість, а вона, як ми вже знаємо, не тотожна ні людині, ні суспільним умовам життя та діяльності. Особистість - це те, що утворюється в певних соціальних умовах в людському індивіді, проте утворюється" шляхом внутрішнього самостворення, внутрішнього вольового, енергетичного зусилл (оосмислення себе). Особистість при цьому постає як одиниця, своєрідний атом суспільно-історичної структури (або конструкції): це є дія певного змістовного та смислового спрямування. Це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). В даний час сущ 2 концепції особистості:

1. особ. як функціон. хар-ка люд.: спирається на поняття соц ролі людини. Ця концепція однак не дозволяє розкрити внутрішній світ чіл, фіксуючи тільки його зовнішнє поводження, яка не завжди відбиває сутність людини.

2. сутнісна концепція явл більш глибокої. Особистість - індивідуальне вираження сусп. відносин і функцій людей, суб'єкт пізнання і перетвор. світу, прав і обов'язків, етич., естет. і інших соц. норм. Особистісне - є похідне від його соц. способу життя і розуму, що самоусвідомлення. Особистість тому є завжди суспільно розвита людина.

Підвищений нині інтерес до проблеми люд. пояснюється насамперед потребами сучасної практики. Проблема гармон. взаємозв'язків особистості та суспільства набула актуальн. в Україні. Здійснення ринкових реформ, розвиток гласності, демократії, самоуправління створюють сприятливі умови для активізації людського, особистісного фактора, формування в особи справжньої, а не тільки проголошуваної активної життєвої позиції, у тому числі громадянської. Сучасна Україна здійснює важкий, але необхідний перехід до демо-кратичного суспільства. Найвищою метою розвитку нашого суспільства має стати людина. Саме для неї мають створюватися сприятливі умови життя та праці. У процесі формування громадянського суспільства долаються проблеми:

• формування цінніснонормативної системи, яка б базувалася на історичному досвіді, укр. ментальності (з провідною роллю цінностей творення, а не руйнації) для самоідентифікації нації (національна ідея);

• відчуження людини від влади, власності, від створених її працею цінностей;

• звільнення від патерналізму (безвідповідальності) шляхом залучення особистості до активної громадської діяльності та стимулювання приватної інціативи;

• соціопатії: депрофесіоналізація, розмивання статусно-престижних критеріїв, радикального нігілізму;

• створення нової культури спілкування на базі зворотного зв’язку (напр., влада та громадськість);

• створення гарантій захисту прав та свобод, честі та демократичної гідності особистості.

Закони розвитку суспільства (інтерпретація законів діалектики).

1. Джерело розвитку - протиріччя: боротьба між класами (джерело антагоністичних протиріч).

2. Механізм розвиток - еволюційний порядок (кількісна зміна), тоді як вир.-ек. відносини змінюються стрибком.

3. Напрямок розвитку - розвиток по спіралі (тверда тріада(Гегель)).