11. Діяльнотворча основа буття у філософії й. Г. Фіхте, сутність його діалектики.

Йоган Готліб Фіхте (1762—1814) розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Він учень Канта і, в той же час, його критик. Фіхте називає свою філософію науковченням. Написав твір “Науковчення”. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Її очевидність засновується на дії, а не на спогляданні, не вбачається інтелектом, а стверджується волею. Фіхте у своїй теорії пізнання відходить від головного положення кантівської філософії про “річ у собі” і протиставляє йому мисляче “Я”. Вся реальність — це витвір діяльності абсолютного та індивідуального “Я”. Абсолютне “Я” — самосвідомість людства; індивідуальне “Я” — стосується окремої людини. Історія — це діалектична й активна взаємодія абсолютного “Я” (самосвідомості людства) та індивідуального “Я” окремої людини. Абсолютне “Я” усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності. Принципом теоретично діючого абсолютного “Я” є спонтанне, нічим зовнішнім не обумовлене творення змісту чуттєвого досвіду. Самоочевидність “Я” у Фіхте заснована на вольовій дії. “Я” є вольова діюча істота. Фіхте намагається подолати дуалізм Канта і обґрунтовує ідею тотожності мислення і буття.

Теорія науковчення Фіхте базується на таких положеннях: 1) “Я покладає Я”. Це стверджує самототожність “Я”; 2) “Я протипокладає не–Я” (Я–суб’єкт, не–Я — об’єктивна реальність, природа). Це основоположення вводить категорію заперечення; 3) “Я покладає і Я, і не–Я”. Отже, діяльність “Я”, що розвивається, Фіхте розуміє як рух від початкового покладання “Я” до протилежності “не–Я”, а від нього до покладання, що є синтезом, єдністю перших двох “Я” і “не–Я”. У процесі своєї взаємодії індивідуальне і абсолютне „Я” то співпадають і ототожнюються, то розпадаються і розрізняються. Ця пульсація співпадань–розходжень складає основне ядро діалектики Фіхте. Ідеал всього руху, розвитку є досягнення співпадання індивідуального і абсолютного „Я”. Однак досягнення цього ідеалу повністю неможливе, тому що привело б до припинення діяльності, яка, за Фіхте, є абсолютною. Тому вся людська історія — це лише наближення до ідеалу.

Таким чином, Фіхте пояснює діалектичну тріаду: теза (“Я”), антитеза (“не–Я”) та синтез (“Я” покладає “Я” і “не–Я”). Рух від тези до антитези та синтезу складає основу діалектичного методу Фіхте, який сприймається ним як метод пізнання і метод істинного філософствування. Через призму цих основоположень він трактує і 3 закони логіки: закон тотожності, закон суперечності, закон виключного третього. Фіхте спробував обґрунтувати також принцип універсальності розвитку через боротьбу протилежностей. Історія є діалектичною, і при цьому є активною взаємодією абсолютного та індивідуального “Я”. Людська воля і розум — нероздільні. Людина — це образ усього людства, а людство — це образ окремих людей.

12. Сутність і значення творчості у діяльності людини. Основні форми творчості.

Перші підходи осягнути проблеми творчості знаходимо в філософії Стародавньої Греції. Платон: основа творчості - є світова Душа. Він виділяє два роди творчості: людська і Божа. В "Метафізиці" Аристотеля відтворюється аналіз процесів в сфері ідеального. В Античності творчість розглядається як наслідування природи, в середньовічній філософії два підходи - теологічний ( творчість - прероготива Бога) і логіко-гносеологічний. Філософія Нового часу (Мантень, Бекон и др.) відстоювала логіку, аналіз в творчості. Німецька класична філософія (Кант - "пізнання починається з досвіду", Гегель - розробка проблем свідомості, логіки і теоретико-творча проблематика:"творення - це діяльність абсолютної ідеї", Фейєрбах: 1) основа творчої діяльності є матеріально-чуттєва діяльність людини,2) спілкування між людьми). Іван Франко - інтуіція і неусвідомлене в творчому процесі. Соловйов, Бердяєв - ідея про людину як творця: людська сутність проявляється в творчості.

Творчість - це категорія для відображення синтезу різних форм діяльності, що здійснюють сутнісні внутрішні зміни з метою виходу на новий рівень. Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал.

Творчість – діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Рух від старого до нового. Творчість, як розвиток виявляється лише через різні форми людської діяльності, вона властива лише суспільно-історичній істоті людині. Починаючи з самих витоків людського суспільства, його історії становлення людини до світу має універсальний, діяльнісний характер. Ця діяльність, з одного боку, виконує функцію виробництва умов життя, з іншого – є предметом життєвого інтересу сама по собі. Отже, конституюючою основою творчості є її взаємодія і взаємовідношення з діяльністю. В переважній більшості концепцій творчість розглядається як певна форма, атрибут діяльності.

Творчість не є ні аспектом, ні стороною, ні функцією, ні атрибутом діяльності. Універсальні здібності людини органічно пов’язані з багатогранними формами діяльності, універсальністю безлічі розумових і предметних дій. Чим більше розвинені, урізноманітнені форми діяльнісного ставлення до світу, тим ширша палітра здібностей, природних можливостей до оволодіння все новими й новими знаннями. Тобто міра творчості виявляється через міру урізноманітнення форм діяльнісних відношень. Це не відокремлені одне від одного діяльнісні відношення, а такі, що перебувають у єдності, синтезі. Саме на основі розмаїття міжсуб’єктивних стосунків через творчий синтез здійснюється опредметнення нових сфер реальності або вихід в запороговий зміст світу.

Форми творчості: 1) раціоналістична творчість; головна ознака - свідоме цілепокладання і має два розгалудження: а) практико-емпірична творчість,б) науково-теоретична; 2) інтуітивна, позасвідома (відкриття і т.д.), 3) духовно-космологічна; 4)раціонально інтуїтивістська ( поєднання 1+2). І нарешті догматична творчість, яка є негативною. За суб’єктом творчості виділяють: 1) індивідуальна, 2) колективна, 3) індивідуально-колективна. За об’єктом ( предметом) виділяють : предметно-практичну, наукову, технічну, філософську, художню і др.