9. Практика як критерій істини. Структура та основні форми практики.

Практика (грец. - діяльність) - це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Зміни відбуваються у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах певних суспільних відносин; 3) свідомо. Під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі історичного розвитку. Практика - це чуттєво-предметна, матеріально-перетворююча, свідомо-цілеспрямована, суспільно-історична діяльність людей. До практики належить пізнавальна діяльність, діяльність митця, ідеолога, рефлексія, саморефлексія. Основою цих дій є необхідність регулювати стосунки між людьми та природою та соціальною дійсністю, між самими людьми з метою задоволення потреб, що виникають. У понятті "форма практики" втілюється міра освоєння предмета. З точки зору теорії і практики першою формою практики є зовнішня діяльність людини (соціальна поведінка). Друга форма практики - власне предметно-пнрнтворююча діяльність, що грунтується на емпірично-практичному досвіді. Третя форма - практика у поєднанні з науковим знанням. В цілому практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людини - у цьому головний її зміст. Рівні практики: 1)перетворюючий; 2)використовуючий. Використовуючий рівень практики включає в себе певну сукупність звичок і дій-операцій, які здійснюються за відповідними правилами, що сприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом. Функції практики: практика є основою пізнання; джерелом і рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критерієм істини. Роль практики як основи пізнання полягає в тому, що завдяки предметно-матеріальній діяльності людина ніби "втручається" в об’єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які здатні ставати об’єктами подальшого пізнання. Практика вистапає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують конкрутні наукові напрямки. Практика є одночасно і кінцевою ціллю пізнання. Це обумовлюється практичними потребами суспільства. Практика стимулює розвиток пізнання, яке вирішує завдання, що поставлені всім попереднім розвитком наукової думки людства. Пізнання може випереджати практику і відповідним чином направляти її. Практика виконує також функцію критерія істинності наших знань. Практика виводить людину за межі суб’єктивності, бо є об’єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об’єктивними законами матеріального світу.

З точки зору гуманістичного змусту в структурі практики можна виділити такі моменти: 1)різні матеріально-речовинні елементи; 2)суспільні відносини; 3)власне людина, все, що характеризує її індивідуальність. Філософське розуміння практики має виявити співвідношення матеріально-речовинного та більш широкого - соціально-гуманістичного змісту, перетворюючого ставлення людини до світу. Бо кожна практична дія є не просто перетворенням конкретної речі людиною, а є вираженням певного відношення людини до конкретної речі і, навпаки. Предмети, що з ними має справу людина у процесі життєдіяльності, набувають гуманістичного змісту, бо вони стають суспільно-предметним втіленням людини. Риси практики: предметність, всезагальність, безпосередність, революційність, універсальність, цілепокладання.

10. Етичний раціоналізм Сократа. Основні сократівські школи (кініки, кіренаїки).

Великий вплив на античну філософію справив Сократ. Все життя Сократа – це є втілення його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона розглядається як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Антропологія – вчення про природу і сутність людини, тобто вчення про внутрішній світ людини та її місце в природі. Його філософія народжувалась під двома основними девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що нічого не знаю” (світ ми не можемо змінити, ми можемо змінити себе в цьому світі)

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майєвтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття, народження істини. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання (вірні, але не підкріплені доказами уявлення не є знаннями) Вимагав визначити поняття при філософській бесіді, використовував в бесіді метод діалектики.

Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії.

Власних творів Сократ не залишив. Про філософські погляди можна судити лише з творів Платона і Ксенофонта. За своїм способом життя й філософування С. ближчий не до філософа в традиційному розумінні, а до народного мудреця. Основне своє завдання він вбачав не в розбудові власної філософської системи, а в залученні до філософської співтворчості, процесу продукування філософсько-етичних ідей співбесідників за допомогою маєвтичного, повивального мистецтва. Обговорюючи, в дискусіях і розмовах питання про зміст і співвідношення різноманітних, передусім етичних понять, таких як доброчинність, справедливість, чесність, С. шляхом цілеспрямованих і повторюваних з новими співбесідниками спроб поступово окреслює, зокрема й для себе, шлях сходження від плинних поодиноких речей, явищ і процесів реальності, через окремі уявлення до дедалі і дедалі загальніших понять методом бесіди, діалогу. Арістотель стверджує, що саме С. почав використовувати індуктивні докази та робити загальні визначення.

Етичний раціоналізм С. полягає в тому, що він ототожнював доброчинність (мораль) із знанням. Хто знає що є добро, не може чинити зла. Всі доброчинники – це різновиди знання (справедливість-це знання як вести себе по відношенню із законом, сміливість-це знання як вести себе в небезпечній ситуації). Розум головна риса людини яка дає це знання. Етичне пізнання орієнтоване на з’ясування поняття добра.

Соціально-політичні погляди – це неприйняття будь-яких форм правління якщо вони не засновані на справедливості. Без держави не обійтися, проте грунтуватися вона має на справедливих засадах, при визначенні яких думка одного, але найбільш гідного, може бути набагато вагомішою, ніж гадки некерованої й морально неповноцінної юрби. С. критикуючи недоліки влади був переконаний у можливості їх подолання і приведення існуючого державного устрою у відповідність до кращих його зразків, вже набутих в ході історичного поступу.

С. запровадив діалог як один з основних методів пошуку істини, передусім окреслив і чималою мірою розбудував спосіб формування діалектичного мислення, одним з перших почав застосовувати його до розгляду смисложиттєвих проблем людського життя.

Основні сократівські школи: кінічна та кіренська.

Школа кініків: людина повинна звільнити себе від залежності, яка пов’язана із задоволенням (звільнення від усіх умовностей, уподобань і потреб). Загального не існує. Немає загальних норм і законів природи. Кожний сам по собі (організатор Діоген Синопський)

Школа кіренаїків: благо людини-це її насолода. В цьому і смисл і ціль життя. Реальне тільки теперішнє, цінне лише те, що ти отримуєш в даний момент. Основоположник: Гедоніп – людина повинна властвовать над насоложденями. Послідовник Федор „ ради насладжения все средства хороши”.