69. Ідея суспільного прогресу: історія і сучасність. Проблема критеріїв суспільного прогресу.

Прогрес – це така форма розвитку, коли здійснюється перехід від нижчого до вищого; суспільний прогрес означає поступальний рух суспільства по висхідній лінії. Прогрес має на увазі розвиток, тобто рух вперед, цей процес нерівномірний та протирічний тому, що прогрес абсолютним не буває. Адже йому часто супутній протилежний процес – регрес (повернення до старого та деградація). Тому прогрес є філософською проблемою.

Основними ознаками суспільного прогресу є: поступальна направленість соціальних процесів, їх подальше ускладнення та об’єктивність (соціальні реформи), які ведуть до розквіту суспільства. Форми прогресу: - прогресивна, - регресивна, - циклічна.

Критерії суспільного прогресу: 1) ступінь розвитку виробничих сил, 2) тип економічного устрою, 3) надбудова /ступінь розвитку науки, культури, особистості; ступінь росту свободи; форми політичного життя суспільства; всенародна доступність до освіти та до досягнень культури та науки. Будь-яке суспільство володіє рисами і прогресу, та регресу (наприклад, фашизм з однобоким розвитком науки та техніки в напрямі мілітаризму). Але в будь-якому суспільстві прогресивні риси повинні домінувати, інакше це суспільство не буде розвиватись та загине. Завдяки прогресу один суспільно-економічний лад змінює інший (вже застарівший на даний момент).

Критерій прогресу – суспільно історична практика, в якій виділяються два її основних вида: виробнича та соціально-перетворююча. Ядром цієї практики виступає розвиток виробничих сил, як вищого критерію суспільного прогресу. Головне в виробничих силах – це людина. Цим пояснюється те, що в даному критерії поєднуються і досягнення науки, принципи управління, та соціально-політичний стан суспільства, та рівень освіти, і спосіб життя включно до світогляду, який безпосередньо впливає на ефективність виробництва. Ось чому “розвиток виробничих сил людства означає насамперед розвиток багатства людської природи як самоціль”. Дійсно ядром суспільного прогресу виступає спосіб виробництва.

Для визначення істинно прогресивного є критерій, вироблений самої історією людства. Цей критерій, виражений словом Гуманізм, визначає як специфічні властивості людської природи, так і оцінку цих якостей як вищого начала життя. Прогресивне те, що сприяє підвищенню гуманізму.

70. Соціально-етичний характер філософської думки Стародавнього Китаю: конфуціанство і даосизм.

Корiння перших фiлософських узагальнень сягає найдавнiших записiв мiфологiчних текстiв, В Китаї фiлософська думка також базувалась на мiфологii - "Пятикнижжя"("У-цзи").

Наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення Лао-Цзи стало називатися даосизмом тому, що центральним питанням, що розроблялося в ньому, було питання про Дао (шлях, закон) як природно закономірний розвиток і існування сущого.

У противагу релігійним уявленням про світ як про щось тимчасово існуюче, створене актом божественного витвору, даосисти вважали світ вічним, що знаходиться в стані безперервного розвитку і зміни. Визнаючи змінність всього існуючого і стверджуючи, що розвиток світу є необхідний процес, що викликається дао, даосисти стверджували, що суттю дао є єдність протилежностей. У головному творі даосистів – книзі “Дао де цзин”, написаній послідовниками Лао-цзы у IV віці до н.е., приводяться численні приклади єдності протилежностей, фіксується увага на тому, що такі поняття, як “буття” і “небуття”, “красиве” і “негарне”, “добро” і “зло”, “важке” і “легке”, “довге” і “коротке”, “високе” і “низьке”, являє собою не існуючі один без одного протилежності. Не обмежуючись констатацією суті ДАО як єдності протилежностей, даосисти бачили в ньому також вирішальний чинник, що зумовлює процес переходу протилежностей одна в одну, коли старе зміняється новим, неповне стає повним, криве – прямим, пусте – наповненим.

У цих положеннях книги “Дао дэ цзин” висловлена геніальна здогадка про єдність і взаємоперехід протилежних початків. Але на саме істотне в розумінні єдності протилежностей – на їх боротьбу як джерело руху і зміни предметів і явищ – у даосистів немає навіть натяку. Вони не дійшли, та і не могли дійти до розуміння суті саморуху предметів і явищ природи. Цією неминучою історичною обмеженістю в значній мірі зумовлена також і метафизичність поглядів даосистів на зміну світу як на розвиток по колу, нерозуміння ними суті розвитку як поступального руху.

Даосисти в своїй теорії пізнання проповідували споглядальне відношення до зовнішнього світу, виключали можливість зміни його людиною. Діяльність людини вони зводили лише до пізнання ДАО і до пасивного наслідування йому. Мету пізнання даосисти бачили в з’ясуванні ДАО як суті світу. Вважаючи ДАО невіддільним від речей, а речі не існуючими без ДАО, вони в той же час стверджували, що ДАО як прихована основа речей невидима, невідчутна і пізнається тільки розумом.

Даосисти вперше в історії китайської філософії виразно висунули питання про чуттєвий і раціональний моменти в процесі пізнання зовнішнього світу. Однак вони не дійшли до правильного розуміння ролі почуттів і розуму в пізнанні, недооцінювали значення чуттєвого пізнання і практики, перебільшували роль розуму в пізнанні.

У трактуванні ДАО даосисти не були послідовними матеріалістами. Кажучи про ДАО, вони часто характеризували його як щось самостійне і первинне по відношенню до речей і явищ природи. Дослідник древньої китайської філософії Ян Хин-шун вказує в зв’язку з цим на те, що даосисти, висунувши закон (ДАО) на перше місце, звели його в абсолют, залишивши в тіні його основу – матерію. Заплутане, непослідовне розв’язання даосистами проблеми співвідношення матерії і ДАО, за тенденційне розуміння суті закону (ДАО) пізніше вхопилися містики і, витлумачивши ДАО як духовну субстанцію, створили у І віці н.е. секту даосів і так звану даоськую релігію.

Конфуціанство. Фундатором течії був Конфуций (Кун-цзы), китайський філософ, що народився в сім’ї аристократів-чиновників, що збідніла (551-479 рр. до н.е.). Він прославився як самий знаменитий педагог Китаю, що почав з 22 років свою діяльність. У школі Конфуція викладалися чотири дисципліни: мораль, мова, політика і література. Головним джерелом відомостей про вчення Конфуція є “Бесіди і судження”, запис висловлювання і бесіди Конфуція, зроблені його учнями і послідовниками.

Важливе місце в конфуціанстві займають етико-політичні вчення, в яких центральне місце відводилося питанням моральності, етичної природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї, управління державою. Людина, наділена певними етичними якостями, повинна поступати в згоді з ними, з моральним законом і вдосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “благородного чоловіка”, що дотримує етикет, шанобливість до старших ТОБТО ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ. Центральне місце у вченні Конфуція займає проблема ідеальних відносин між людьми в сім’ї, суспільстві і державі. На базі цих переконань Конфуцій розвивав свої політичні концепції, виступаючи за суворе, чітке розділення обов’язків між членами суспільства, зразком для якого повинна служити сім’я.

Характерною рисою конфуціанства є антропоцентризм. Конфуціанство зіграло величезну роль в подальшій історії Китаю і наклало свій відбиток на всі сторони життя країни, а сам Конфуцій став об’єктом поклоніння.