63. Проблема істини у філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини в процесі пізнання. Конкретність істини.

Концепція, що розглядає істину як відповідність знань дійсності, склалася в Стародавній Греції

Ця концепція, визнана класичною, приймається більшістю філософів. Відмінність між ними складається в розумінні дійсності. Для Берклі і Маха дійсність – це комбінація (комплекси) відчуттів, для Платона – незмінні надлюдські ідеї, для Гегеля – світовий розум, що розвивається. У матеріалістичних вченнях дійсність розглядається як об’єктивна реальність, існуюча поза людиною і незалежно від нього. При такому розумінні істина – це адекватне відображення об’єктивної реальності суб’єктом, що пізнає.

Для правильного розуміння істини важливо підкреслити наступне. Істина не існує сама по собі, незалежно від знання.

Істина формується внаслідок взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання і тому являє собою єдність суб’єктивного і об’єктивного. Об’єктивність знання (об’єктивна істина) – це зміст знань, який визначається об’єктом і не залежить від суб’єкта пізнання. Наприклад, думка “Земля – планета Сонячної системи” за своїм змістом об’єктивно істинно, вона виражає явище, існуюче незалежне від суб’єкта. Визнавати об’єктивну реальність, – значить визнавати об’єктивну істину.

Абсолютне і відносне в істині. Оскільки знання безперервно змінюються, розвиваються, абсолютних істин немає, будь-яка істина відносна. Така позиція релятивізму. Догматично мислячі філософи, навпаки, заперечують існування відносних істин на тій основі, що відносне знання не можна вважати істинним. Істинним може бути тільки абсолютне знання.

Проблема абсолютного і відносного в істині заснована на розумінні істини як процесу. Істина не є карбована монета, яка може бути дана в готовому вигляді помічає Гегель. Пізнання розвивається, уточнюючи і поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

Відносна істина, або точніше відносне в істинному знанні – це правильне в своїй основі положення, яке є неповним, неточним і яке заглиблюється і уточнюється в ході розвитку пізнання. Так розвивалося, наприклад, знання про будову матерії. Античні атомiсти Левкiп, Демокріт, Епікур висунули вчення про атоми – найдрібніші неподільні частинки матерії, з яких утворюються всі тіла. Це була відносна істина, яка заглиблювалася і уточнювалася в ході подальшого розвитку філософії і природознавства. У кінці XIX століття був відкритий електрон, що входить до складу атома, в сьогоднішній час відомі більше ста елементарних часток, але і ці відкриття не є межею розвитку знання про будову матерії.

Абсолютна істина (абсолютне в істинному знанні) – це знання, тотожне своєму об’єкту і тому не може бути спростовано в ході подальшого розвитку пізнання. До абсолютних істин можуть бути віднесені істини факту (з точки зору його констатації): точно встановлені дати конкретної події, наприклад, роки народження і смерті І. Канта (1724-1804). Абсолютними можна вважати істини, що містять знання певних сторін, властивостей, закономірностей дійсності, що виражають вічне, нескороминуще

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктивною істинністю.

. Однак і цей критерій обмежений. Загальні положення, з яких виводяться інші положення, не завжди виявляються істинними. Знання розвивається, і багато які положення, визнані очевидними істинами, переглядаються, замінюються іншими положеннями. Таких прикладів в науці немало.

Певне значення для встановлення істинності має вимогу внутрішньої узгодженості, несуперечності знання.

Загальний недолік цих і деяких інших концепцій полягає в тому, що критерій істинності знання знаходиться в самому знанні. Але чи може знання бути власним критерієм? Таким критерієм повинна бути не духовна, пізнавальна діяльність, а діяльність практична.

Гегель вивів критерій істини за межі пізнання, в сферу практичної діяльностіПрактика має соціально-історичну природу, вона спирається на результати практичної діяльності і досвід попередніх поколінь, практика не є єдиним критерієм істини, існують і інші критерії: почуттєвий, логічний, естетичний і ін. Але всі вони зрештою опосередковані практикою. Тому суспільна практика є вирішальним і загальним критерієм істини.