
- •1. Філософія і світогляд. Структура світогляду.
- •2. Філоська концепція Ніцше. Ідея надлюдини в «філософії життя»…
- •3. Основні принципи діалектики.
- •5. Сутність та основні течії неопозитивізму.
- •6. Рівні, форми і методи наукового пізнання.
- •8. Неотомізм, його анторопоцентрична переорієнтація. Проблема співвідношення релігії та науки.
- •9. Практика як критерій істини. Структура та основні форми практики.
- •11. Діяльнотворча основа буття у філософії й. Г. Фіхте, сутність його діалектики.
- •12. Сутність і значення творчості у діяльності людини. Основні форми творчості.
- •13. Філософська системи і метод г. В. Ф. Гегеля.
- •14. Поняття науки, її соціальні функції.
- •15. Походження людини як філософська проблема. Специфіка та основні проблеми людського буття.
- •17. Чуттєве та раціональне пізнання. Співвідношення їх форм.
- •20. Проблема винекнення свідомості як філософська проблема. Відображення та його форми.
- •1) Будь-який тип відображення є результатом впливу одною об'єкта на інший;
- •21. Пізнання як засіб самореалізації людини. Основні види пізнання.
- •Наукове → поняття.
- •Філос. → категорія.
- •22. Механістичний характер французького матеріалізму 18століття( Ламетрі, Дідро, Гольбах, Гельвецій)
- •23. Категорії діалектики: одиничне, особливе, загальне.
- •25. Соціокультурні передумови і джерела виникнення і
- •26. Сутність і характерні риси теорії суспільного договору Руссо.
- •27. Догматизм та релятивізм – альтернативи діалектики як теорії пізнання.
- •28. Теософська та антропологічна проблематика в українській та російській релігійній філософії: п.Юркєвич, в.Соловйов, м.Бердяєв.
- •29. Основні методологічні принципи соціально-філософського пізнання (об’єктивність, історизм, системність, єдність теорії та практики)
- •30. Спосіб і форми існування матерії (рух, простір і час).
- •32. Географічний детермінізм Монтеск’є. Теорія розподілу влад.
- •33. Поняття матерії, його історичний генезис.
- •35. Сутність і структура свідомості. Мислення і мова.
- •36. Проблема майбутнього і його передбачення належить до тих "вічних" тем, інтерес до яких закономірно зростає в міру суспільного прогресу.
- •37. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза, г.В.Лейбніц).
- •38. Суб'єкт, об'єкт і предмет пізнання.
- •40. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм (ф.Бекон, р.Декарт).
- •41. Онтологія як вчення про буття Філософська категорія буття. Різноманітність форм буття.
- •42. Духовне життя суспільства та його структура. Суспільна свідомість та її структура: рівні і форми.
- •43. Характерні риси і основні течії натурфілософії епохи Відродження (м.Кузанський, Дж. Бруно).
- •44. Сутність і основні школи неофрейдизму(Юнг, Формм)
- •46. Провідні ідеї, основні проблеми і специфічні риси філософської думки Київської Русі (Іларіон, Нестор, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Клим Смолятич, Данило Заточник).
- •47. Тейяр де Шарден п. Феномен людини (характерною рисою е панпсихізм, що стверджує наявність духовного начала, яке присутнє у Всесвіті і спрямовує його розвиток).
- •48. Суб'єкти суспільного розвитку.
- •49. Філософська система Аристотеля.
- •50. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософської концепції г.С.Сковороди.
- •51. Проблема походження держави в історії філософської думки.Основні ознаки держави, її історичні типи та форми.
- •52. Тома Аквінський як систематизатор схоластичної філософії. Принцип гармонії віри та розуму.
- •53. Гадамер х.-г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики (герменевтика е філософією «тлумачення»: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття).
- •54. Софістика та електика – альтернативи діалектики як логіки.
- •55.Вчення Аристотеля про людину, суспільство і державу.
- •56. Культурологічні концепції філософії історії (м.Данилевський, о.Шпенглер, а.Тойнбі, п.Сорокін).
- •57. Історичні форми спільності людей. Нація і етнос.
- •58. Система об'єктивного ідеалізму Платона.
- •59. Сутність та характерні риси Філософії постпозитивізму(Поппер, Кун)
- •60. Концепція соціального буття у філософії марксизму.Сутність матеріалістичного розуміння історії.
- •61. Атомістичний матеріалізм (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар)
- •62. Проблема буття людини у філософії екзистенціалізму.
- •63. Проблема істини у філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини в процесі пізнання. Конкретність істини.
- •64. Основні способи і форми буття філософії. Філософія і філософування. Західна та східна парадигма філософії і філософування.
- •65. Суперечки про природу універсалій в середньовічній філософії: номіналізм і реалізм.
- •66. Зміст, методологічне значення і світоглядний аспект основних законів діалектики.
- •67. Морально-етичний характер філософської думки Стародавньої Індії: ортодоксальні і неортодоксальні течії і школи.
- •68. Конт. Курс позитивної філософії
- •69. Ідея суспільного прогресу: історія і сучасність. Проблема критеріїв суспільного прогресу.
- •70. Соціально-етичний характер філософської думки Стародавнього Китаю: конфуціанство і даосизм.
- •71. Ідея несвідомого у класичному психоаналізі з.Фрейда. Структура психіки людини за Фрейдом. Еволюція ідеї несвідомого у неофрейдизмі (к.Г.Юнг, е.Фромм).
- •73. Протилежність діалектичного і метафізичного поглядів на світ.
- •74. Провідні ідеї, основні проблеми і характерні риси філософії Вольтера.
- •76. Філософія "тотожності" ф. В. Й. Шеллінга. Метод інтелектуальної інтуїції.
- •78. Проблеми сучасної глобальної ситуації. Концепції технологічного детермінізму…як альтернативи майбутнього.
- •80.Проблема відчуження людини та шляхи його подолання у марксизмі.
- •82. Виникнення позитивізму, основні етапи його розвитку. Вчення о.Конта про три стадії у розвитку пізнання. Класифікація наук за Контом.
- •83. Специфічні риси та методологічне значення категорій діалектики у процесі пізнання.
- •84. Філософія про співвідношення біологічного і соціального в людині
- •85. І. Кант — засновник німецької класичної філософії. Основні проблеми та характерні риси гносеології та етики Канта. Категоричний імператив.
- •87.Поняття«індивід», «індивідуальність», «особистість» як засоби пізнання різних сторін буття людини.
- •88. Діалектика Гегеля та Маркса, їхнє співвідношення. Концепція матеріалістичної діалектики,її зміст. Об’єктивна та суб’єктивна діалектика.
- •89. Специфіка наукового пізнання.
61. Атомістичний матеріалізм (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар)
Самим великим досягненням в епоху, що розглядається, була поява атомістичного матеріалізму – найбільш зрілого різновиду матеріалістичної філософії стародавнього світу. Основоположником атомістичного матеріалізму вважається Левкіп (біля 500-440 рр. до н.е.). Він доводив, що світ матеріальний і вічний. Цей матеріальний світ складається з атомів (неподільних тілець) і пустоти, в якій в силу природної необхідності безперервно рухаються атоми, утворюючи всі різноманітні предмети і явища природи. Левкіп збагатив матеріалістичну філософію стародавнього світу такими поняттями, як “атом” і “пустота”. Він повернув філософську думку стародавніх греків до проблем будови матерії.
У кінці V – початку IV віку до н.е. філософія Левкіпа була конкретизована, поповнена і розвинена в творах великого матеріаліста стародавнього світу – Демокріта (біля 400-370 рр. до н.е.).
Демокріт визнавав первинність матерії, вторичность свідомості і пізнаваність світу. Істинно сущим світом він вважав вічну, безмежну і нескінченну об’єктивну реальність, що складається з атомів і пустоти. При цьому атоми і пустота характеризувалися ним як два нерозривних вічних початки, з яких утворяться всі конкретні предмети, що чуттєво сприймаються, і явища.
Демокріт створив найбільш довершену в старовині атомістичну картину світу. Матерія, згідно з його поглядами, – це вічно рухомі в пустоті атоми. Атоми неподільні, незмінні, якісно однорідні і відрізняються один від одного лише зовнішніми, кількісними рисами: формою, величиною, а також порядком і положенням. Число атомів, як і їх форми, вчив Демокріт, нескінченно.
Рух Демокріт вважав вічним природним станом матерії. При цьому конкретно він мав внаслідок лише одну форму руху – переміщення атомів. Розуміючи рух тільки як переміщення атомів, Демокріт вважав, що цей рух здійснюється в пустоті, в пустому просторі. Визнаючи два види об’єктивної реальності – атоми і пустий простір, Демокріт, виходячи з них, намагався пояснити походження всіх конкретних речей, що чуттєво сприймаються і явищ, бачачи в них не що інше, як різні більш або менш стійкі комбінації розділених відповідними просторовими проміжками атомів. душа – джерело рушення живих тіл, також матеріальна і складається з атомів. При цьому відмінність душі від твердих тіл він бачив лише в тому, що складаючі душу атоми мають круглу форму і більш жваві. Він боровся проти вчення піфагорійців про безсмертя душі і доводив, що загибель організму внаслідок розпаду його атомів означає одночасно і смерть душі, розсіювання складаючих душу атомів.
Він стверджував, що взагалі жодна річ в природі, жодна подія в суспільстві не виникають і не можуть виникнути безпричинно.
У теорії пізнання Демокріта багато недоліків: сильна тенденція ігнорувати специфіку свідомості, що витікає з визнання матеріальності душі, не вирішене питання про співвідношення чуттєвого і раціонального моментів в пізнанні і інші. Однак загалом вчення Демокріта про пізнання історично цінне передусім тим, що в ньому розглянуті з матеріалістичних позиції майже всі найважливіші гносеологічні питання.
Епікура (341-270 рр. до н.е.). У своєму головному труді “Про природу”Світ, вчив Епікур, матеріальний. Він складається з двох початків: атомів і середовища руху атомів – пустоти. Атоми і пустота нерозривно пов’язані один з одним і утворюють єдиний, цілісний матеріальний Всесвіт, який вічний і нескінченний.
Атоми не ділимі на більш дрібні частки. Кожний атом являє собою межу подільності матерії Згідно з вченням Епікура, атоми розрізнюються не тільки за формою і величиною, але і по своєму тягарю. Приписуючи атомам різні величини і різний тягар, Епікур, вже по-своєму знав атомний об’єм і атомну вагу.Вельми цікавими для історії науки є думки Епікура про однакову швидкість руху атомів в пустоті. Эпікур визнавав троякий рух атомів в пустоті: падіння по прямій лінії, рух, що виражається у відхиленні від прямої, і рух, виникаючий при зіткненні атомів. Нове у Епікура в характеристиці руху атомів в порівнянні з вченням Демокріта складається у визнанні мимовільного відхилення атомів при падінні від прямої лінії.Душа, по Епікуру, так само, як і речі, складається з матеріальних атомів, але її атоми є більш грузькими і швидкими, чим атоми звичайних речей. Всякі твердження про не матеріальність душі, про її незалежність від організму і безсмертя Епікур називав маренням. Слідуючи в своїй теорії пізнання за Демокрітом, Епікур виходив з того, що джерелом знань людини є чуттєве буття, зовнішні предмети і явища.Епікур висловлював безмежне, абсолютне довір’я до свідчення органів почуттів, систематично підкреслював достовірність відчуттів. Почуття, по Епікуру, дають людині правильні уявлення про контури і властивості тіл. Лукрецій Кар (бл. 99—55 до н. е.), ймовірно, належав до вищих прошарків римського суспільства часів У поясненні природи Лукрецій спирається на закон збереження буття в атомістичній інтерпретації Епікура, доводячи його до утвердження принципу вічності матерії, коли, на його думку, не тільки ніщо не може виникнути з нічого з волі Бога, а й ніщо не перетворюється в ніщо. У самій природі існують тільки тіла і порожнеча, а все інше є їхніми властивостями чи якостями. відокремити від речей, як тепло від вогню. Тіла бувають простими і складними. Для позначення цих простих тіл він не користується грецьким терміном "атоми", а називає "первісними началами", "творчими тілами", "насінням речей", "елементами". Вони не мають запаху, кольору, смаку. Всі ці властивості характерні тільки для складних тіл, обумовлюючись формою і поєднанням першоначал, які їх складають.
Форми першоначала різноманітні, але не безмежні. Безмежні вони тільки кількісно, про що свідчить постійне повторення одних і тих самих видів речей. Першоначала відрізняються за рухом, вагою, поєднанням, станом, відстанню між собою. Умовою їх руху є порожнеча. Рух першоначал Лукрецій давав за Епікуром. Причину вічного руху він вбачав у безконечності простору, де безконечний Всесвіт не дає спокою першоначалам. При цьому Лукрецій спростовував погляди тих атомістів, які вважали, що утворення світів можна пояснити тільки швидкісним рухом більш важких атомів у порожнечі. Сам він був переконаний у тому, що утворення світів можливе тільки завдяки спонтанному відхиленню атомів, яке відбувається довільно і не обумовлене ні зовнішніми силами, ні місцем, ні часом, завдяки йому йде вічне оновлення природи, народження одного і смерть іншого. Як і Епікур, Лукрєцій обстоював безмежність світів, де наша Земля, при її центральному розміщенні в космосі, є одним з можливих світів, у якому все перебуває в постійному русі та взасмопереходах.