6. Рівні, форми і методи наукового пізнання.

Теорія пізнання або гносеологія - розділ філософії, що вивчає взаємини суб'єкта й об'єкта в процесі пізнавальної діяльності, відношення знання до дійсності, можливості пізнавання світу людиною, критерії істинності і вірогідності знання. Сучасна т.п. будується на теорії відображення. У філософії існує 3 основні точки зору на пізнаванність світу: оптимізм, агностицизм і скептицизм. Оптимісти затверджують принципову пізнаванність світу, агностики, навпроти, її заперечують. Скептики не заперечують пізнання світу, але виражають сумнів в пізнанні світу. Світ існує для нас лише в аспекті його даності суб'єктові, що пізнає. Справжній суб'єкт пізнання ніколи не буває істино гносеологічним: це жива особистість з її пристрастями, інтересами, бажаннями, рисами характеру, темпераменту і т.д. Фрагмент буття, який появляється у фокусі шукаючої думки, складає об'єкт пізнання. У сучасній гносеології прийнято розрізняти об'єкт і предмет пізнання. Під об'єктом пізнання мають на увазі реальні фрагменти буття, що піддаються дослідженю. Предмет - це конкретні аспекти, на які спрямоване вістря шукаючої думки.

Рушійною силою пізнання є практика. Практика - це матеріальна, предметно-чуттєва діяльність людей, що має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і яка складає загальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Стосовно практики вона відіграє трояку роль. По-перше є джерелом, основою пізнання, його рушійною силою, дає йому необхідний фактичний матеріал. По-друге, практика є способом застосування знань, і в цьому змісті вона ціль пізнання. По-третє вона служить мірилом, критерієм істинності результатів.

СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ ПІЗНАННЯ. Існує 3 рівні: 1. донаукове пізнання, 2. наукове, 3. філософське. Кожному з цих рівнів відповідає визначена форма пізнання. Донаукове пізнання характеризує уявлення, це імпіричний (чуттєво сприйнятий) світ, де для пізнання достатньо уявлення. Наукове пізнання оперує поняттями. Філософське користується категоріями. Ці рівні виникають тому що різні предмети дослідження. Існує універсальна закономірність буття. Закономірність субстанції, субстанкціональної сутності, пізнання якої можливо тільки за допомогою найбільш загальних понять або загальних універсалій - філософських категорій. Вся історія людського пізнання показує, що пізнання починається з відчуття, потім переходить до абстрактного мислення, потім перевіряється на практиці. Чуттєве пізнання (донаукове) - перша ступінь пізнання. Тут вивчаються одиничні предмети, їхнї сторони, явища. Теорія чуття людиною не до кінця засвоєна, на відмінну від теорії мислення. Чуття не можна виразити мовою. За допомогою органів відчуття ми фіксуємо ознаки предметів у вигляді образів. 5 органів відчуття не обмежують нас. Якби у нас їх було більше світ ми розуміли б, можливо, більш глибше, але сутність речей ми знаємо і так. Ільєнко і Мещеряков розробили методику по якій сліпо-глухо-німі діти перетворювалися в повноцінних людей. Людина - людина в суспільстві, і маючи тільки один орган сприйняття вони привчали їх до спілкування. Людина з одним органом чуття, але живуча у суспільстві набагато вище Мауглі. Серед них є кандидати наук. Є різні форми чуттєвого пізнання - форми абстрактного мислення.

ПРИНЦИП - мировозренческий і методологічний регулятор теорії. Принцип завжди передує теорії з якого вона розвивається. Категорії - універсальні форми думки, що відображають загальні зв'язки, закономірності развитку явищ і процесів.

Теорія - це вища, обґрунтована, логічно несуперечлива система наукового знання, що дає цілісний погляд на істотні властивості, закономірності, і.т.д. Теорія - система, що розвивається, вірних, перевірених практикою наукових знань. Серцевину наукової теорії складають існуючі в ній закони. Різноманіттю форм сучасного теоретичного знання відповідає і різноманіття типів теорій, а також різноманіття їхніх класифікацій. Розрізняють описові, математизовані, інтерпретаційні, дедуктивні.

Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Це пізнання називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики.

За рівнем це пізнання є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв'язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, в т.ч. у прислів'ях, народних прикметах і т. ін. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо вплетене в неї. Мета його — не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи застосування їх і т. ін. Знання у своїй донауковій формі іманентне практиці, чим зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів. По-друге, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя побуту, праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та закріплюються у виробничому досвіді, фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту. По-четверте, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не пов'язане з певним конкретним об'єктом пізнання. Об'єктом тут є ті явища, з якими пов'язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводять до того, шо люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об'єкт цього рівня пізнання є дуже широким і невизначеним.

Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного, розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу. Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей; 2) об'єктів пізнання; 3) предмета пізнання; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку самого наукового пізнання.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний ти теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вира-женщ результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знанняі На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпі-. ричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.

7. Філософія як специфічна форма суспільної свідомості. Основне коло філософських проблем. Предмет та функції філософії.

Ф-я – особлива форма пізнання світу, що розробляє систему знань про фундаментальні принципи та основи людського буття, о найб. загальних сутнісних характеристиках людського відношення до природи, суспільства та духовного життя. Ф-я намагається за допомогою раціональних засобів створити узагальнену картину світу і визначити місце людини в ньому.(Новітній філос. словник. Мінськ)

Вічні проблеми, що розглядає філософія – Що таке людина? Що таке природа, або ширше Всесвіт? Який між ними зв’язок, залежність? Чи може людина пізнати природу, себе, суспільство? Які форми, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Що таке людські цінності – Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства?

Це далеко не повний перелік “вічних” філософських проблем, а розвиток суспільства висуває все нові і нові.

Досвід філософської думки висунув такі основні функції філософії, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання, - до осягнення природи, суспільства й людини. Базовими функціями є світоглядна(вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії) і методологічна (Метод–спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності. Методологія (шлях дослідження, пізнання та – вчення, тобто вчення про метод).Становлення методології у філософії Нового часу в 17-18 ст. в зв’язку з бурхливим розвитком науки. Бекон обгрунтував метод індукції. Декарт, Спіноза та Лейбніц метод дедукції).

Похідні від світоглядно: гуманістична(людина як вища цінність), соціально-аксіологічна (вчення про цінності), культурно-виховна, відображувально-інформативна(пов’язана з функцією експлікації, т.о. із культури ми виділяємо загальне).

Похідні від метрологічної функції: евристична(процес приросту нових знань), координуюча(Ф-я об’єднує науки), інтегруюча, логіко-гносеологічна.

Питання про функції філософії тісно пов’язане з питанням про предмет філософії. Предмет будь-якої науки – це сукупність явищ дійсності, яка досліджується цією наукою. Фізика досліджує властивості макро- і мікротіл. І т.д. Тобто кожна наука досліджує певну сукупність явищ дійсності, певний спектр явищ природи. на відміну від окремих наук філософія вивчає не окремі сфери буття, а світ як цілісність.

Філософія досліджує світ як цілісність, її завдання – дати найбільш загальні уявлення про світ, відповісти на запитання: який цей світ, що лежить в його основі, скінчений він, чи ні, пізнаванний чи непізнаванний, що таке знання, чи є якийсь сенс існування цього світу, яке місце людини у цьому світі, як вона повинна жити, діяти? Філософія вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов’язково співвідносить із людиною.

Історично поняття предмета філософії змінювалось. В античній філософії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської “предметності”, а й усієї “предметності” об’єктів конкретного, в тому числі об’єктів виникаючого наукового знання. Вона претендувала бути наукою всіх наук. Вперше Аристотель спробував виділити предмет філософії, привів класифікацію наук. Виділив три класи.

1. Теоретичні, яка вивчає все, що стоїть за межами досвіду.

2. Практичні (етика, економіка, політика) – вивчають природу.

3. Творчі (поетика, риторика, мистецтво і його види).

В теоретичному класі він виділяє першу філософію – вивчає першопочаток всіх речей і світу в цілому, друга філософія – це фізика – вивчає стан тіл і певні матерії, третя наука – математика – вивчає реальні властивості абстрактних речей.

Предметом раціонального, понятійного знання згідно з Фомою Аквінським (1225-1274), в кінцевому рахунку є Бог.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства. Наприкінці 14 – поч. 15 ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук – спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема – місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. Виникло дві тенденції у розв’язанні цього питання: одна позитивіська, друга метафізика – умоглядна, що не спиралась на узагальнення конкретних наук(Декарт, Лейбніц). Лише в 19 ст. визначилась специфіка предметів конкретних наук та філософії.

В сучасному розумінні предметом філософії є людина в його багатообразних відносинах до світу в цілому і до самого себе. Предметом філос.є всезагальне в системі „світ-людина”.