56. Культурологічні концепції філософії історії (м.Данилевський, о.Шпенглер, а.Тойнбі, п.Сорокін).

Неоціненна заслуга М.Я. Данилевського в тому, що саме він, по суті вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій європоцентризму як становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізаціі західноєвропейської - на противагу всім іншим, "доцивілізованим" народам, а як проблему множинності цивілізації.

Відповідно до вимог «природної системи історії» Данилевський нараховує десять культурно-історичних типів. Цими типами або самобутніми цивілізаціями, розташованими в хронологічному порядку, є: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) асиро-вавілоно-фінікійський, халдейський, або стародавньосемітичний, 4) індійський, 5) іранський, 6) європейський, 7) грецький, 8) римський, 9) новосемітичний, або аравійський, 10) германо-романський, або європейський.

До народів, що утворювали подібні культурно-історичні типи і були рушійною силою в історії людства, Данилевський зараховує ще два — мексиканський та перуанський, вважаючи, однак, що вони загинули насильницькою смертю і не встигли здійснити свого призначення. Перші ж десять він розглядає як такі, що вже доросли до періоду «квітування і плодоношення», тобто цивілізації. Дещо пізніше в коло розгляду потрапляє і слов'янський тип, який лише виступив у зазначений період розвитку.

О. Шпенглер тлумачить цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Загальна кількість культур у Шпенглера — вісім. До них належать: китайська, вавілонська, єгипетська, антична (аполонівська, або греко-римська), арабська (магічна), західна (фаустівська), культура майя та російська (слов'янська). Найдокладніше Шпенглер зупинився на порівняльному аналізі життєвого кола (завершальною стадією якого і є цивілізація) чотирьох культур — китайської, античної, арабської та західноєвропейської.

Таким чином, у Данилевського і Шпенглера термін «цивілізація», крім відмінностей в епітетах, має ще й різне семантичне значення.

За М. Данилевським цивілізація — це період розкриття тих унікальних задатків, що зумовлюють своєрідність духовного світу народів і утворюють відповідний культурно-історичний тип, етапи інтенсивної реалізації його духовних потенцій. Цей період виснажує раз і назавжди життєву силу відповідного культурно-історичного типу і більше не повертається. Отже, цивілізація —це пік розвитку культури, гребінь тієї хвилі, на якій піднімається та чи інша локальна культура в широкому потоці культури вселюдської.

У концепції О. Шпенглера цивілізація — період не розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної культури. Кожна культура, яка є специфічним організмом, має певну тривалість життя — близько тисячоліття. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію. Це перетворення можна охарактеризувати як перехід від становлення до окостеніння, від «душі» до «інтелекту», від «діяння» до «роботи».

Формування цивілізації відбувається, за Шпенглером, як деформація внутрішньої форми культури. Це період, коли встановлюються джерела творчості. З приходом цивілізації і вербальна (усна), і образотворча мистецька творча діяльність, гадає він, вироджується в спорт. Синхронно з цим у сфері етики та філософії на зміну продукуванню символів, які відіграють щодо культури визначальну роль і утворюють її ядро, приходить «холодне», рефлексивно-критичне осягнення цих символів та їх регулятивне застосування.

І, нарешті. А-Тойнбі. налічуючи в історії понад 30 цивілізацій, вичленовує з них як розвинуті в перших десяти тома свого 12-томного "Дослідження історії" двадцять одну, зводячи, зрештою, чисельність іх до тринадцяти. 3 них донині збереглося, на його думку, лише 6: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська). Аналізуючи цивілізації, Тойнбі використовує концепцію "виклику і відповіді". На його думку цивілізація виникає як вдала "відповідь" на зовнішні "виклики", як реакція на неповторну історичну ситуацію.

Суть концепції в тому, що виклик виводить систему з рівноважного і пасивного стану. Відповіддю на виклик повинен бути або ріст - “перехід у більш високий і більш удосконалений з погляду ускладнення структури” стан, або смерть.

Оскільки більшість членів суспільства інертна і пасивна, то щоб суспільство змогло відповісти на виклик, у ньому необхідна наявність Особистостей, надлюдей. Саме вони здатні дати відповідь і повести за собою всіх інших. Тойнбі називає механізм взаємодії творчої меншості і пасивної більшості, соціальне наслідування, - “мимесис”.

Суспільства, що виділяють зі свого Середовища «творчу меншість», що усвідомлює «виклик» і здатна дати на нього задовільну відповідь, розвиваються. Ця купка ентузіастів власним прикладом захоплює за собою відсталу масу, і суспільство переходить на нові рейки. Починається формування вторинної цивілізації, що успадкувала досвід своєї попередниці.

Генезис цивілізацій теж розуміється Тойнбі за допомогою концепції виклику і відповіді. Причому стимули до генезису можуть бути як природними, так і соціальними. Доводячи своє припущення, Тойнбі аналізує велику кількість різних цивілізацій і в кожному випадку знаходить такий стимул.

Англійський історик визнає циклічну схему розвитку цивілізацій: народження, ріст, розквіт, надлам і розпад. Але ця схема не є фатальною, загибель цивілізацій ймовірна, але не неминуча.

Основним критерієм, покладеним в основу типології культури в П. Сорокіна, є специфіка способу сприйняття й освоєння світу. Він виділяє два типи культури з найбільш чіткою поляризацією і домінуванням способів світосприймання: ідеаційний і почуттєвий.

У ідеаційному типу культури виявляється панування раціонального способу сприйняття, а в почуттєвому - панування чуттєвості. Крім того, П. Сорокін розрізняє ще два проміжних (перехідних, “не чистих”) типи культури:

а) змішаний-гармонічний, його він називає ідеалістичний, прикладом якого може служити культура Золотого віку Древньої Греції або європейський Ренесанс; б) змішаний, негармонійний - еклектичний тип культури, прикладом якого може служити культура першого століття нашої ери (християнство і язичництво).

Оскільки одним з найважливіших дослідницьких завдань П. Сорокіна було завдання розкрити соціокультурну динаміку, процес зміни культури, то він не тільки позначає існування різних типів культури, але і вказує на те, що двоє “чистих”, “полярних” типи культури - ідеаційний і почуттєвий змінюються хвилями. Центральні теми культур, на його думку повторюються, але своєрідно в різних культурах. Своєрідність це П. Сорокін пояснює станом психіки (подібність з концепцією О. Шпенглера) і релігії.

Оцінюючи кризу сучасної культури, П. Сорокін вихід з нього пов'язує з формуванням і універсалізацією нових цінностей.