50. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософської концепції г.С.Сковороди.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г. С. Сковорода(1722-1794) Основне спрямування філософії зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Він прагнув виробити такі принципи, які б допомагали людині віднайти істинний шлях до щастя. У цьому одна з особливостей його ф-ї – практична спрямованість. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін.

Одне з центральних місць посідає теза про найважливіше емоційно-вольове начало людини- серце. З нього випливає все – і думка, і прагнення, і почуття. Сковорода звертає нашу увагу на те, що серце - це центр, орієнтир людської душі. Тіло є реальним символом людського розуму, а в серці виявляється вся людина. Серце - це першоджерело знання, воно дає нам це знання відразу і без роздумів..

Закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", — твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, любові. На фунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах.

Згідно з його концепцією „двох натур» усе має дві натури: зовнішню, видиму, і внутрішню, невидиму. Видима зветься твар, а невидима – Бог. Основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура ‑ Бог. Питання про бога, що складає першооснову всього сущого - "вищу всіх причин причину", є одним з основних питань у філософській системі Сковороди. Його бог ‑ вічний початок - невловимий і невидимий, тому що він, присутній у всьому, не є ні частиною, ні цілим, не має міри, тимчасової і просторової характеристики. Він тотожний природі й має різні імена – природа, натура, тощо.

Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура або тварь. Видима натура - це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого - невидиму натуру або істину. Вченню про двонатурність він надав діалектичний х-р вирізнивши протилежності, з яких складається світ, його суперечності й постійний рух. З одного боку Бог тотожний природі, є буттям усього, а з іншого – світ далекий від Бога, який є джерело, сонце світу.

С.розробив ще теорію 3х світів. Разом з теорією 2х натур вони мали дати відповідь на питання: „Світ, що ти є?”. Всю дійсність поділяв на 3 взповязані світи –макрокосм, мікрокосм і символічний (Біблію). Кожен з них складається з 2х натур – видимої і невидимої.

Першим і головним світом у Сковороди є увесь Всесвіт - макрокосм. Макрокосм містить у собі все породжене в цьому великому світі, складеному з рівнобіжних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний.

Людина, мікрокосм для Сковороди - це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, с стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Усе, що відбувається у світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій навчання Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ. Він ототожнюється Сковородою з Біблією Світ символів, відповідно до його вчення, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога.

Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до бога без посередників, тому що богом є сама природа, а людина - її творіння, - пізнаючи бога - пізнає самого себе. У цьому змісті Сковорода заперечує агностицизм - вчення про непізнаваність світу.

Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості прані. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, їло життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама.