49. Філософська система Аристотеля.

Критика ідеалізму Платона. Арістотелю навіть приписують афоризм: Платон мій друг, але істина дорожча. Повертає причини, начала, сутність у світ речей; загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Справжнім, існуючим в самому собі буттям, субстанцією може бути тільки одиничне буття. Тому світ – сукупність множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії.

Матерія - неозначена і безформна речовина; те, з чого річ складається і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива. Все, що існує в природі складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма – робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Форма – те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і будучи внесеними в матерію, створюють речі. До того ж в матерію їх вносить Бог (джерело руху, першодвигун).

Причини речі: формальна, матеріальна, діюча та цільова. Про 2 останні можна сказати, що це – форма. Так як форма активна, то її роль в створенні речі буде первинна. Форма є сутністю буття і тому смислом речі.

Перша матерія – абстрактна, не може бути пізнана органами чуття.

(Основа будь-якого буття – „перша матерія”. Ця перша матерія не визначається ніякими категоріями, визначення реального стану сущого. Вона є „потенційною передумовою існування”, вона є основою буття.Проміжну ступінь між першою матерією, яка чуттєво недосяжна і реальним світом займає вогонь, вода, земля і повітря. У сприйманні їх органами чуття речей можна розрізнити дві пари властивостей: тепло, холод, волога і сухість. Ці 4 елементи – основа реальних речей. Можлива взаємозамінність цих предметів. так як в їх основі лежить перша матерія. Конкретні предмети – це комбінації 4-х елементів. Вони суть матерії і форми. Відношення одиничного і загального – як відношення 2-х сторін дійсності. Цим усувається розрив між ідеальним і реальним світом в Платона.)

Вчення про душу. Душа є формою по відношенню до матерії. Душу може мати лише природне тіло. Душа – це прояв активності життєвої сили. У людині є три різні душі – рослинна (споживання, ріст, розмноження); тваринну (відчуття, жадання); розумну, якою володіє лише людина. Розум – це основне начало цієї душі, він не залежить від тіла, він невмирущий і після смерті людини зливається з всесвітнім розумом. Будучи вічним і незмінним, він здатний до пізнання вічного буття.

Вчення про людину. Головна відмінність людини від тварини засновується на здатності людини до інтелектуального життя. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять як добро і зло, правда і неправда. Мета, яку люди бажають, лише заради неї самої – вище благо. Діло людини – розумна діяльність, а призначення „ідеальної” людини – в прекрасному виконанні розумної діяльності.

Етика. Центральне місце етики Аристотеля – це поняття середини, під якою розуміється вміння орієнтуватись і вибрати належний вчинок. Необхідно вибрати найкраще.

„Чесноти”:

1. етичні (чесноти характеру) – виникають завдяки звичці;

2. інтелектуальні – виникають шляхом навчання.

„Блаженство” – мета людського життя.

Ідеальний вид блаженства – наукове спостереження, спостереження істини.

Бог – ідеальний філософ, який осмислює свою власну діяльність.

Про наукову систему. Вперше філософію називає наукою, філософське знання ставиться в один ряд з науковим.Здійснив першу класифікацію наук, виділив три класи наук:

1. теоретичні, які ведуть пошук знання не заради нього самого. Перша філософія (власне філософія) або „метафізика” – спостережне пізнання світу; друга філософія (фізика) – предметом вивчення є природа; математика;

2. практичні – добувають знання заради морального вдосконалення (етика, економіка, політика);

3. творчі, їх мета – знання заради творчості (поетика, риторика).

Єдине, що розділяє „першу філософію” від „другої” (фізики та інших наук) – це загальність і абстрактність філософії. Певні науки пізнають окремі сторони сущого, а філософія досліджує суще як суще, таким яке воно є, а також все, що притаманне йому.

Особливу цінність мають праці Арістотеля про логіку як про закони і форми мислення. Він є родоначальником існуючої нині формальної логіки, адже у такому вигляді як надав її Арістотель логіки дійшла до нашого часу.

Про пізнання. Визнавав реальне існування земних речей, тому в них можна знайти істину, тобто визнавав двохступеневу модель пізнання – раціо- чуття. Коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву. Це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки – загальне – те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається і пізнається через нього. Людина пізнає лише загальне за допомогою уяви. Уява допомагає осягнути загальні знання розумом.

Характерним для Арістотеля є колихання між матеріалізмом та ідеалізмом, він визнавав існування бога як творчої духовної сили, але водночас критикував вчення Платона про першопричину чуттєвих речей.

Про державу. Людину визнавав як наділену розумом полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. На відміну від Платона, вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин та реальних людей. Характерними є тілесність та реальність його філософії.

Аристотель. Метафізика (вчення про основні принципи буття).

А. створив найб. обширну наукову с-му античності, першим дослідив усі доступні йому роботи попередників. Ядром філософії вважає онтологію – науку про буття. В основному ф-му трактаті „Метафізика”(те, що після фізики) А виступив з критикою вчення Платона про ідеї. Він говорить, що непорушні ідеї не м.б. причинами речей, не м.б.причинами руху. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? 1) Ідеї Платона- це прості копії чуттєвих речей і не відрізняються від них за змістом. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей.2) Платон настільки відокремив світ ідей від світу речей, що втрачаються усі підстави для б-я відносин між ними. 3) Платон впадає в суперечності, коли розглядає взаємовідносини між самими ідеями подібно до загального і конкретного, і водночас ідеї виступають як суть буття речей. Проте одна і та ж ідея не м.б.одночасно субстанцією і несубстанцією. А наводить аргумент „третьої людини”. Окрім чуттєвої людини і крім „ідеї” людини(другої людини), необхідно припустити існування ще однієї(яка підноситься над нею) ідеї людини. Ця ідея охоплює спільне між першою ідеєю і чуттєвою людиною і є третьою людиною. 4) Відокремивши ідею, віднісши її до світу вічних сутностей, Платон позбавив себе можливості пояснити факти народження, загибелі і руху. Підсумовуючи, .а робить висновок, що основна причина труднощів, у яких заплутався платон зі своєю теорією, полягає в абсолютному відокремленні загального і окремого та в протиставленні їх одне одному. А.стверджує, що справжнім, існуючим у собі самому, буттям, субстанцією. М.б.тільки одиничне буття. Тому світ є сукупністю множини таких субстанцій, кожна х яких є нерозривною єдністю форми і матерії. (Матерія тлумачиться як пасивний матеріал буття і тому в чистому вигляді може тільки мислитися. Реально існувати м.може лише вступаючи в контакт з формою). Основою всякого буття вважає першу матерію, яка чуттєво неосяжна, її не можна ототожнювати з буттям чи вважати складовою частиною буття, це субстрат. У бутті вона проявляється поєднанням 4х елементів. Друга матерія – це будівельний матеріал речей, матерія визначена завдяки діяльності форми. Чотири елементи – земля, повітря, вогонь, вода – представляють проміжну ланку між першоматерією та реальним світом. Матерія – пасивна, форма – активна. У речах, які ми сприймаємо органами чуття, можна розрізнити 2 пари взаємно протилежних властивостей – тепло і холод, вологе і сухе. Чотири основних поєднання цих властивостей характеризують 4 основних елементи: вогонь - тепле і сухе, вода - холодне і вологе і т. д. Ці 4 елем. – основа усіх речей, але допускається заміна од. ел. ін., оскільки всі вони є модифікацією першоматерії. Форма утворює із потенціального буття ( першоматерії та 4х осн. елементів) дійсне, реальне буття.

У вченні про буття А виступив як діалектик, наголошуючи, що воно перебуває в стані постійних змін, руху.

Розуміння руху. Рух тісно пов’язаний з конкретними формами буття, він не існує окремо від речей. Рух вічний. А. вважає, що з однієї сторони, рух х-ний самим речам і є саморухом – його джерелом є співвідношення матерії і форми, а, з другої сторони, можливе пояснення чинника руху за допомогою нерухомого першодвигуна. Цей першодвигун (бог) є зовнішньою причиною всякого руху, йому ж рух не передається нізвідки. Розрізняє 6 видів руху: виникнення, загибель, збільшення, зменшення, зміна і переміна місця. Рух – це реалізація, здійснення всього.

Аристотель доводить, що немає пустоти в часі чи в просторі, що поза світом нема простору і не було часу. Світ вічний, рух був завжди і є завжди; він безперервний і вічний. Круговий рух це досконале, безначальне і безкінечне, те, що повертається до себе – первинна форма руху.

В описі світобудови Аристотель признає відмінності між підлунним та надлунним світом. Незмінна правильність руху небесних тіл складає відмінну рису верхніх сфер. Матерія цих сфер - ефір, нездатен до будь-яких змін, крім переміщєння, і притому кругового: тому там - вічне, незмінне, божественне життя, а внизу царює закон вічних змін, виникнення та знищення; сам вид цих двох областей говорить про їх відмінності друг від друга.

В середині світобудови знаходиться нерухома земля, навколо якої розташовані три інші матеріальні стихії: вода, повітря і вогонь. Навколо землі обертаються сфери, до яких прикреплені сонце, луна і п’ять планет. За ними слідує крайня сфера - небо нерухомих зірок, наповнене ефіром і приводиться в рух верховним божеством. Планети мають самостійний рух, який не залежить від руху неба, який здійснюється на по кругам, а по еліпсисам. Вони мають свої двигуни, своїх богів, що зумовлює різницю їх рухів (політеїстична риса). Для пояснення еліптичної форми руху планет Аристотель приписував кожній з них декілька сфер, що залежать друг від друга.

Земля є областю змін, виникнення та знищення, вічний круговорот яких залежить від нерівномірного руху планет.