46. Провідні ідеї, основні проблеми і специфічні риси філософської думки Київської Русі (Іларіон, Нестор, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Клим Смолятич, Данило Заточник).

Виникнення філософської думки В України пов’язане з виникненням укр. народу. Історія слов’ян сповнена сутичками із різними племенами: тюркські, болгари, половці... На слов’ян. теренах перетиналися культури Сх., Заходу та Півдня. Значний вплив справляли греки (1 ст). Свідченням того, що укр-ці були високорозвинені та мали багату культуру є „Велеслва книга” (5 ст.) про культутру України з V -IX ст. В ній наведена детальна х-ка укр. Народу та показано, що початок укр. філос. зумовлений духом віри, любові, надії та прагненням до свободи. Філософський світогляд народу відображає віру його в свої сили, здатності та впевненості в те, що тільки працею та благочестім можна домогтися щасті, яке не можливе без Б. та свободи. Особливого розвитку філос. думка досягає за часів Київ. Русі. Першими творами київських книжників були повчання, послання, моління. Саме з книжним знанням пов’язаний початок філософської думки Київоруськ. доби. Навіть склалось таке уявлення, що філософ – це люд., яка розум-ся в книж. премудрості і втілює ці знання у життя, викор-вує їх як керів-цтво в процесі життєдіяльності. А філософія мислилась як практична мораль.

Через зовнішні впливи укр. філ. визначається метод - сократівський (морально-практичний) та платонівський (художні образи філософствування). Методи Аристотеля не знайшли поширення. Тому філос. – переважно софістика.

Етичні особливості філ. думки Київ. Русі зумовлені менталітетом укр. народу. Менталітет – сукупність емоційно-психолог. фактів, які характеризують окрему людину. Риси укр. народу:

Антеїзм – любов до землі, Укр., природи;

Екзистенціалізм – цінування життя;

Кордоцентризм – центром вього є серце;

Персоналізм – провідна роль особистого, індивідуального начала.

Виникнення філос. Русі відбувалося в процесі вирішення протиріч між слов’янським міфологічним світоглядом та христ. Київ. Русь постала 1-ю сх. слов’ян. державою, в якій перехід від міфології (язичництва) до христ. в 988р. пройшов безболісно. Це зумовлено тим, що культура Укр. акцентувала свою увагу на таких життєвих проблемах, як протистояння духа та природи, духовного и матеріального, Бога и диявола, добра и зла... А в центрі цього ставилася людина з своїми почуттями та розумінням оточуючого світу. Філос. думка Київ. Русі мала христ. характер, її світогляд був ємким та комплексним. Найбільш яскравим свіченням цього є наявність таких культур.-історич. творів як „Слово о полку Ігоревім”, „Повесть временних літ” тощо. В них відображ. етична проблематика: філос. картина світу, пізнання, люд. вчинки, ставлення люд. до суп-ва. Все розглядається крізь призму вічного конфлікту добра та зла. Віра в Б. переважала над знаннями, а людина розгляд-ся як породж-я гріха (з таким же гріховним тілом), але душа вважалася безсмертною.

„Слово про закон і благодать” Іларіона Київський (один з 1-х філ) до нас дійшов воно у 52 списках. За твором:

Основна мета твору - показ зростання безпосеред-ї божеств. участі в люд. історії, яка розподіляється на язичницький період, період іудейського закону і завершаючий період християнської благодаті та істини. Процес християнізації розглядає черех призму хрещення Русі, яке, на його думку, є завершаючим етапом поширення християнства.

митрополит вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благостановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов’ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп’яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов’ю. Основна ідея - історія людства здійснюється внаслідок зміни старого новим, за висхідною лінією. Усе нове, молоде,порівняно зі старим набуває вищої цінності. Епоха рабства – заснована на законі, в епоху свободи панує істина і благодать. Якщо закон розділяв народи, одних звеличуючи, ін.зневажаючи, то благодать, вводячи людей у вічність, дарувала всім народам рівність перед Богом.

оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з’явлення благодаті на землях Київських. Прийняття християнства, вірування в єдиного Бога є не тільки святее, а й розумне. Віра і Розум не взаємовиключаються, а стають майже тотожними.

вітає також культуротворчу діяльність Ярослава Мудрого, виступає поборником освіти;

звертається до теми про перевагу світла над темрявою, благодаті та істини над законом. Прославляє Ісуса Христа за діяння по спасінню людських душ;

ствердж. ідею рівноправ’я та політ. самостійності Укр. серед усіх народів: всі народи рівні у христ. релігії. Лейтмотив - утвердження патріотизму, любові до вітчизни. Сааме цей твір є першим,у якому змальовуються велич і єдність руської землі. Прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських.

пізнати Б. – пізнати таїну буття.

Нестор – батько руської історії. Серед його творів особливо вирізняється редакція „Повісті временних літ”. Він об’єднав роздрібнений матеріал літописань і цілісно його осмислив відносно історії Руської землі. Прагнув не тільки зобразити історичні події, а й порівняти їх з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки. Такі проблеми, як світова історія, звідки пішла руська земля, роль і місце її серед інших держав,та ін.фактично визначали тему і сенс людського бутя.

В. Мономах “Повчання” (текст світкьсої, практичної філ.), „Статут Мономаха” (збірник законодвч. актів):

розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та признач., а, по-друге, постає індивід. та неповтор. Світ постає перед людьми своєю досконал., як взірець премудрості Б.;

основні питання, що порушуються: про світобудову, державну Владу, сутність людини, її моральність;

ствердження думки про постійну присутність Бога в людських ділах. Підкреслюючи всемогутність Бога, мислить увесь світ створ-й Б., прикрашений ним для слави і служби людині;

етична доктрина побудована на богослов. оптимізмі: Бог терпить гріхи людини та не вимагає від неї таких надзусиль, як затворництво, строгий піст і монашество. Достатньо не забувати трьох діл – покаяння, сліз і милостині. Етичною нормою є вимога справедливого суду, в основі якого повинна лежати правда

звідси випливає настанова дітям – будувати своє життя у злогоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя, тобто послання дітям настанови творити добро. Вчить поважати старших і менших, не прагнути до накопичення багатства та скарбів, оберігатися від клятвопорушення і неправди, гордині, берегтися лінощів, лжі, пянства і блуду, бо в цьому душа погибає і тіло. Основа життя людини – праця;

засудження смертної кари, оскільки кожна людина має право на той термін життя, який їй визначив Бог;

заклик до руських князів до єднання в Руській землі. Їх силу він вбачає у знанні, виступає за реабілітацію знання, закликав вчитися, ставити державні інтереси ввище власних, проти князівських міжусобиць. Для ьного важливо створити людину, яка розумно будує своє життя, сім’ї і народу.

Кл. Смолятич (митрополит) „Послання пресвітеру Фомі” є свідч. висок. філ. культури автора та глиб. знання Біблії:

проголошує, що проблема істини вже дана у Св. Письмі. Весь всесвіт – книга, яка містить у собі божу премудрість. Людина повинна її прочитати.

чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Поряд з цим філософ здатний інших навчати правильному життю власним буттям.

Прагне осмислити проблеми віри, походження суті та знання, стверджує велич Бога.

В процесі пізнання провід. місце належ. розуму, з доп. якого люд. має усвідом. премудр. Б. і його сили, пізнати істину.

найважливішим у справі застосування філософії постає необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у “стяжанні мудрості”;

закликає до використання античної спадщини, але не для переходу на її позиції, а для вироблення власної позиції.

в соц. проблемах: чітко виражена ідея незалежн. Русі.

коло проблем твору підпорядк. з’ясув. основн. питання – що є марнославство і славолюбство, які засуджує і стверджує мораль безумовного обов’язку любові до Бога і ближнього.

„Притча про людську душу та тіло” К. Туровського (прозваний Златоустом, відомий як видатний оратор). Майже вся спадщина присвячена філософсько-богословській проблематиці, коментування Біблійного тексту:

захист ідеї єдності Киів. Русі;

використовуючи євангельські епізоди, прагне виробити моральні критерії для світської людини;

пізнання являє собою тлумачення тексту, який містить божеств. істину;

людина і світ – мікро- і макрокосм. В центрі стоїть людина, душа і тіло якої перебувають у єдності. Оспівуючи світ духовності, світ Божий,не протиставляє його світові земному, а говорить про їх органічний звязок, але підкреслює першорядність духовного, завдяки якому відбувається оновлення. Говорить про взаємодію душі і тіла в процесі життєдіяльності, відводячи провідне місце душі.

розум ставиться на один рівень з вірою. Люд., маючи розум, має власну долю і не повин. повн. надіятися на Б. Він просвітлює, позбав-є духов. недуг. Але люд. не звільн-ся від розум-го пошуку, сама має робити вибір між добром і злом.

„Моління Д. Заточника” (або “Слово Данила Заточеника”), автора якого досі не встановлено. Головна думка твору – утвердження цінності мислячої особи;

розум – вище матеріальне благо, з яким не можуть порівнятися ні фіз.сила, ні слава чи авторитет. Всі ці цінності відносні, їх можна придбати, розум же дається не кожному і не всіх можна навчити розуму. Навіть здібній людині розум не дається сам по собі - потрібен труд, праця. Проте попри свою значущість розум не є основою буття, нею є серце.

мудрість і розум – справж. багат-во людини, проте голов. в люд.– серце – „істинне Я” центр фіз. та духов. життя люд.;

мудрість і краса – опора серця, а сама мудрість – це поєднання життєвого досвіду з практичним розумом;

князь звеличується та наділяється автором найвищими чеснотами і цим проводить ідею міцної князівської влади;

був прихильником міцної князівської влади, церква має служити князеві. Князь повинен оточувати себе розумними радниками. Мудрість та розважливість є основними чинниками розквіту суспільства.

людина – духовно вільна, тому проводячи діалог з князем, він прагне захистити власну гідність, особистість.

У творі “Житіє Кирила філософа” привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського імператора: “Філософе, хотів би я дізнатися, що є філософія?”, Кирило відповідає: “Той же своїм майстерним розумом тоді рече: “Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога…”. До цього Кирило додає, що філософія – це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.

В соц. філос. домінує патріот. Ідея поєдання всіх руських земель, зміцнення та централізація державності для боротьби із зовні. ворогами-завойовниками; усвідомлення необхідності розвитку культури та осівти.

Філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини. При цьому людина розглядалась як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.