5. Сутність та основні течії неопозитивізму.

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Головним ідейним джерелом нп. був махізм. Позитивісти вважали основне питання філ а також ін корінні пит-я філ невирішуваними із-за слабості людськ розуму, махісти - що осн пит ф-ї знімається і вирішується вченням про нейтр елементи, нп.- заявляють, що і осн пит ф. і взагалі пробл, що рахувалися раніше філ, - це мнимі проблеми, які потрібно відкинути як позбавлені наукового смислу.

Логічний позитивізм проголосив основною своєю задачею боротьбу з метафізикою, традиційно розуміючи під нею філософію загалом, прагнучи поставити себе над боротьбою матеріалізму і ідеалізму. Теоретичним джерелом його послужило реальний розвиток фізики, логіки, математики, мовознавства і емпіричної соціології, що підвело до питання про теоретичну діяльність як діяльність, пов’язану тільки з логічною мовою науки: наука зводиться до фіксації, а потім упорядкування фактів в рамках умовно прийнятої системи мови. Задача науки обмежується в такому випадку описом її мови. Початковими передумовами всякого пізнання логічний позитивізм вважав “події” і “факти”, тобто “чуттєві дані”, що знаходяться в сфері свідомості суб’єкта. Однією з особливостей даної течії є те, що вона принципово ототожнилао об’єкт з теорією об’єкта. Це відразу ж знімало питання про існування об’єктивного світу як предмета філософського пізнання і приводило до замикання філософії лише на пізнавальній проблематиці логіки і логічного питання філософії, що просто не має філософського статусу.

Мова науки Карнап будується в логічному позитивізмі таким чином: з первинного висловлювання за правилами логіки виводиться складне висловлювання С. Чепзча С.ХайякаваОсновна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Вони стали обертати свої погляди на семіотичні проблеми, виділивши три області відносин: мови до того, хто його вживає, – прагматика; між мовою і тим, що ним означається, – семантика; між мовними виразами – синтаксис. Все це і отримало назву семіотики.

Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура ,Л.Вітгенштейна, Г.Райла (1900—1976), П.Стросона, Д. Остіна та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси: 1) за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; 2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання; 3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обгрунтування; 4) обгрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук; 5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.

Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: 1) виділення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур; 3) співвідношення філософії і науки.

На відміну від класичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові.

Школи неопозитивізму Віденський гурток, що сформувався у 1922 p., його представники: М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат Р.Карнап , Г.Рейхенбах, А.Айєр (1910-1989) . Львівська-Варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890—1963), Я.Лукасєвич А.Тарський, та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу