37. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р.Декарт, б.Спіноза, г.В.Лейбніц).

Засновником раціоналістичної течії у філософії Нового часу є Рене Декарт. Створив аналітичну геометрію. Внесок Декарта в розвиток математики, оптики, механіки, фізіології ставить його в ряд великих дослідників XVII віку. У історії нової філософії Декарту належить особливе місце як творцеві дуалістичної філософії. Він спробував створити філософську систему на основі визнання двох самостійних субстанціональних початків: матерії і духу, тіла і душі. Представляючи світ як витвір Бога, Декарт заперечує єдність світу і стверджує, що він складається з двох самостійних незалежних субстанцій: духовної і матеріальної. Таким чином, єдиний світ Декарт розчленував на дві незалежні один від одного частини, визначивши кожну з них як самостійну субстанцію. Духовна субстанція є неділимою, а матеріальна – навпаки, ділима до безкінечності. Невід’ємною, властивістю, або атрибутом матеріальної, тілесної субстанції, він вважав протяжність, атрибут духовної субстанції – мислення. Інші їх атрибути похідні від цих перших: уява, почуття, бажання – модуси мислення; фігура, положення, рух – модуси протяжності.

Згідно з вченням Декарта, людина являє собою лише механічне з’єднання духовної і матеріальної субстанцій, душі і тіла. Рухи людського організму залежать від його тіла, а думки пов’язані лише з душею. Існуючі дві незалежні одна від одної самостійні субстанції в розумінні Декарта не виступають як довершені субстанції. У “Початках філософії” він визначає субстанцію як таку річ, яка в своєму існуванні потребує тільки самої себе. Тому довершеною субстанцією виступає лише Бог, він існує “сам з себе”, він є причина “самого себе”. Світ же, створений (Богом), Декарт розділив на два роди самостійних субстанцій, не пов’язаних один з одним. У філософії він стає на позиції дуалізму, тобто визнання двох субстанцій. Обравши початковим пунктом філософії не буття, а мислення, Декарт схиляється до ідеалізму.

(Дуалізм визначив у Декарта теорію пізнання, а також вчення про метод. Розвиваючи раціоналізм, він вважав, що в акті пізнання розум людини не потребує чуттєвих речей, бо істинність знань знаходиться в самому розумі, в уявленнях, що осягаються розумом і поняттями. З метою виправдання вчення про розум як головне і єдине джерело знань, він вимушений був визнати, що нематеріальна, тобто духовна субстанція несе в собі спочатку природжені ідеї, такі, як ідея Бога, і духовні субстанції, ідеї матеріальної субстанції, ідеї чисел, фігур, різних геометричних аксіом і т.д. Життєвий досвід людей в цьому випадку не має ніякого значення, лише підтверджує факт їх природженості.

Матеріальну субстанцію Декарт ототожнює з природою, а тому заявляє, що все у природі підкорено виключно механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки – механіки. Декарт уявляв природу як гигантську механічну систему, яку приводить в рух божествений поштовх. Таким чином метод Декарта був органічно пов’язаний з його метафізикою.)

Бенедикт Спіноза.(матеріаліст) -Зміст і нові принципи своєї філософії він прагнув викладати в суворій формі геометричних аксіом і теорем, вважаючи геометрію зразком достовірності і наукового доказу. У своєму головному творі – “Етиці” він критикує дуалізм Декарта і розробляє моністичне вчення про матеріальність світу. Не може бути двох субстанцій в природі речей, не може бути одна субстанція причиною іншої. Субстанція визначає природу, яка володіє “абсолютно нескінченною здатністю існування” і не потребує сторонніх причин свого буття. Тільки природа, або субстанція існує необхідно, вона є причина самої себе. Поза субстанцією, поза природою, яку Спіноза називає Богом, не має ніяких інших причин. Називаючи “природу”, що твориться Богом, ототожнюючи природу і Бога, Спіноза розчиняє Бога в природі, виражає свої матеріалістичні і атеїстичні погляди в формі пантеїзму (вчення, що ототожнює Бога з природою): природа є причина, і наслідок, суть і існування; вона вічна і нескінченна. Визначивши природу як субстанцію, яка є причиною самої себе, вічне буття якої витікає з її суті, Спіноза знімає питання про витвір природи і про Бога як її творця. Природа – вічна у часі і нескінченна в просторі.

Природа як субстанція, відмічав Спіноза, виявляє себе в атрибутах, вічних, корінних, невід’ємних властивостях. Субстанція – нескінченна, тому атрибутів у неї нескінченна безліч. Але людина з цієї безлічі пізнає два: протяжність і мислення. У своєму вченні Спіноза визначав атрибути як незмінні вічні властивості субстанції. Таке розуміння направлене проти дуалізму Декарта, згідно з яким протяг і мислення з’являються як атрибути двох субстанцій. У Спінози субстанція єдина – це природа, яку він називає Богом. Її неподільні властивості, протяжність і мислення не виникають і не зникають, вони вічні.

(Основна мета філософії – панування над зовнішньою природою та вдосконалення людської природи. Розвив вченя про свободу. Буття субстанції одночасно і необхідне і вільне, оскільки не існує ні одної причини, яка б змушувала субстанцію до дії, крім її власної сутності. Однинична річ не слідує із субстанції, а слідує з іншої кінечної речі, тому одинчна річ не володіє свободою.)

Від субст.слід відрізняти світ конкретних речей, або сукупність модусів. Модус – це те, що існує не саме по собі, а в іншому. Субстанція – єдина, її сутність виключає багатоманітність. Модусів є безкінечно багато. Вони відносяться до субст.як незчисленні точки на прямій відносяться до самої прямої. Людина –істота, у якій модусу протяжності – тілу відповідає модус мислення –душа. У будь-якому випадку людина – частина природи.

Готфрид Вильгельм Лейбниц (1646 - 1716) Розвинув вчення про буття у формі вчення про субстанцію. Якщо Декарт звів матеріальність до протяжності, то Л.вважав, що з протяжності можна вивести лише геометричні, а не фізичні властивості тіл – рух, дія, протидія. Тому субст.повинна мати такі властивості, з яких можна вивести основні фізичні характеристики.

Основні філософські погляди Лейбніц виклав в роботі “Монадологія”. Його не влаштовував декартовський дуалізм субстанцій, як і спінозівськое вчення про єдину субстанцію. Він стверджує, що весь Всесвіт складається з незліченної безлічі субстанцій – монад.

Монада – це одиниця, проста суть. Це своєрідна безтілесна проста субстанція, неподільна, неповторна, незнищувана, самодостатня, активна. Всяка субстанція, або сила, є “одиниця” буття – монада. У духовних за своєю природою монадах Лейбніц бачив складові елементи (одиниці) всіх речей. Вчення про монади він обгрунтовував, виходячи з наступних положень: 1) субстанція є початок всього існуючого і відрізняється абсолютною простотою і неподільністю; 2) вона володіє здібністю до дії і самостійністю.

Монада є духовна сила, “метафізична точка”, центр самостійної духовної сили, подібний душі людини. Монади – вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, оскільки за своєю природою вони є випромінювання божества, тобто зверхприродні і не можуть змінюватися під зовнішнім впливом. У них немає “вікон”, через які в них могло що-небудь увійти або вийти; фізичного впливу на внутрішнє буття один одного монади не мають. Узгодженість і єдність монад – це божественна гармонія, що робить всяку монаду діяльною духовною силою, “живим дзеркалом Всесвіту”. Природа одуххотворена, монада не лише подібність атому, але і подібність мікроорганізму – сжатий всесвіт

У монадах Лейбніц вбачав складові елементи всіх речей. З монад як простих субстанцій, духовних по своїй суті, виникають різні складні субстанції: камені, рослини, тваринни, люди. Будь-яка складна субстанція має особливу центральну монаду і масу периферійних монад, що складають її тіло. У залежності від міри розвитку монади поділяються: прості монади, що володіють лише смутними уявленнями; на монади – душі, що володіють відчуттями і уявленнями (тварини) і на монади духи, що володіють розумом (люди). Лейбніц відмічав нерозривність духовного і матеріального, підкреслюючи, що монади є носіями матеріального, але цей вияв другорядний по відношенню до їх духовної суті. Монади як носії тілесного створені, а тому і обмежені, недосконалі. Тільки Бог як верховна монада є абсолютно довершеним і виступає як вільна, чиста діяльність. У цьому відношенні все створене Богом реалізовується і розвивається відповідно до його намічених цілей. Історична цінність вчення Лейбніца полягає в тому, що він виявив певні елементи діалектики, висунув ідеї про саморух монад як про джерело їх постійної зміни, вказав на зв’язок нескінченно малого (монад) з нескінченно великим (Всесвіту), представив ідею зв’язку одиничного зі загальним