1. донаукове → уявлення - це емпіричний (чуттєвий) світ, де для пізання достатньо уявлення. Вивчаються одиничні предмети, їх сторони, явища. За допомогою почуттів фіксуються ознаки предметів у вигляді образів. 5 органів почуттів не обмежують люд. (люд. з 1-м органом, що живе в сусп-ві, може бути набагато вищою від Мауглі).

2. Наукове → поняття.

3. Філос. → категорія.

Ці рівні виникають як різні предмети дослідж-я. Існує універсальна закономірність буття, субстанції, сутності ..., пізн-я яких можливе тільки через найзагальніші поняття – філ. категорії. Істроія свідчить про розвиток пізн-я: від чуттєвого → абстракт. мисл-я → перевірка практикою. Види пізн-я (1): 1) буденнне (пізнання явищ); 2) наукове (пізнання сутності явищ); 3) художнє (пізн-я світу в худож. образах); 4) філософське (найбільш загальні закони).

Наступна проблема суч. гносеол. виявл-я джерела знань (пізнавального процесу. Виділяють 2 основні джерела залежно від яких виводяться види пізн-я (2): відчуття та мислення:

• відчуття – чуттєвий світ (або такий, що фікс-ся за доп-ю техн. засобів) → емпіричне пізн-я. Не творить знання (побачити річ ще не означає зрозуміти), зміст в о-вному - з досвіду. Форми (Локк): 1) відчуття фіксує окремі власт-ті речей (тепле, світле); 2) сприйняття поєднує відчуття та створення певного образу; 3) уявлення відтворення образу без безпосереднього контакту з річчю.

• мислення - абстракт. (ідеальний) об’єкт → раціональне (теоретичне) пізнання: відображає об’єкт з боку його внутрішніх зв’язків та закономірностей, отриманих шляхом абстрактного мислення. Форми рац. пізн-я (Декарт):

поняття – терміни, що фіксують суттєві х-ки класу предметів, але іноді і окремих унікальних предметів;

судження – речення, які зв’яз-ть між собою поняття так, що хід мисл-я у суттєвих моментах збіг-ся з реальністю.

умовивід – сукуп-ть суджень, пов’язаних між собою законами логіч. вивед-я (дедуктивного або індуктивного);

категорія – універсальні форми мисл-я і свідомості, які відобр-ть заг. влас-ті, взаємозв’язки . При переході від чут. до рац. пізн-я відбув-ся зміна об’єкту пізн-я: рац. (зв’язки, ф-ї, віднош-я між речами) та чуттєве (окремі власт-ті та ознаки речей).

Відчуття + мислення → синтезувальне пізн-я: умовиводи втілюються в реальність. На цьому рівні привод-ся у відповід-сть чут. враження та розумові констр-ї, а виводяться нові відчуття і т.д., тобто процес розвивається по спіралі (еволюціонує). Така багаторівневість часто тлумачиться однобічно: 1) наголос на відчуттях (сенсуалізм Локка); 2) перевищення ролі абстракт мисл-я (раціоналізм Декарта), але його виправданість може бути тільки за умов входження у цілісний пізнавальний прцес. Форми:

досвід- особисте свідоме нагромадж-я умов та обставин, збігання і незбіг-я конструюв-я з реальністю;

експеримент – дослідж-я певних властивостей, характеристик речей у спеціальних умовах;

практика – свідомо фіксований досвід застосування теорій, концепцій у реальному житті.

Наступна проблема – якості зань (істини) – ідеалу пізнання. Вона постає скоріше віднос., ніж абсолют. В негативному плані якість знання оцін-ся через оману – зміст люд. знання, в якому дійс-сть відтвор-ся неадекватно.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розглядала ізольовано від суспільно-історичної практики людства, виключно як пасивний споглядальний процес, у якому суб'єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об'єктом — така ж вічна і незмінна в своїх закономір-х природа. Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання полягає у:

• поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів;

• введенні принципу практики як основного і вирішального для з'ясування сутності гносеологічних проблем та їхнього вирішення. Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало змогу застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнання як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логічних формах, що виникають на основі практики; науково обгрунтувати здатність людини в своїх знаннях давати істинну картину дійсності, розкрити основні закономірності процесу пізнання, сформулювати основні принципи теорії пізнання:

1. Об'єктивності, тобто визн-я об'єктив. існув-я дійсн. як об'єкта пізн-я, її не залеж. від свідомості та волі суб'єкта.

2. Пізнаванності: людські знання в принципі здатні давати адекватне відображу-я дійсн., її об'єктив. істинну картину; пізнанню люд. в принципі немає меж, хоч на кож. історич. етапі пізн-я обмеж. рівнем розвитку практ. діяльн. людства.

3. Активного твор. відображення: процес пізнавання — це цілеспрям. творче відображ. дійсності в свідомості людини. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Діалектики: визнання необхід-ті застосування до процесу пізн-я основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Практики: визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини, спрямованої на перетворення природи, суспільства та самої себе, основою, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

6. Принцип історизму: вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історик. виникненні і становленні, а також через призму історик. перспектив їхнього розвитку, через генет. зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.

7. Конкретності істини: абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід