6. Соціально-філософські погляди Аристотеля. Логічне та етичне вчення Аристотеля.

Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, "вчитель людства". Аристотель створив енциклопедичне філософське вчення, котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну "теорію ідей", спробу пояснити існування "світу речей" завдяки існуванню "світу ідей". Аристотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: "Хоч Платон та істина мені дорогі, однак святий обов'язок наказує віддати перевагу істині". Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Аристотель був переконаний, що "ідеї" Платона не можуть існувати окремо від самих речей.Разом з тим, визначаючи матерію як "перший субстрат" речі, Аристотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є. "Форма стоїть попереду матерії, - підкреслював Аристотель, - і є щось більшою мірою існуюче". Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим, виразним началом. "Формою усіх форм" є світовий дух, бог. У цьому виявляється непослідовність Аристотеля, його ідеалізм.Великі заслуги має Аристотель у розвитку наук. Він є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього тощо.Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

7. Особливості середньовічної філософії. Етапи розвитку середньовічної філософії (апологетика, патристика, схоластика).На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою колишню могутність через загострення соціальної напруги і класову боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів призвели до того, що у V столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом останньої рухнув рабовласницький лад, на руїнах якого виникло нове, феодальне суспільство. Відбулася зміна греко-римської культури - феодальною культурою, світоглядною основою якої стало християнство. Все це знайшло відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії. Остання стає служницею богослов'я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства.Феодальний спосіб життя, який був панівним у європейському середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності "за образом і подобою духу". В цьому плані людина феодального суспільства постає "духовною" людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед "одухотвореною" (такою, що має душу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже власність феодала становили "душі"." В межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою "включеність" в ціле як щось саме собою зрозуміле.Інша справа - середньовіччя. Узи, що залучають індивіда у "справжні" (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають виключно духовний характер. Все ж "земне", світське - держава та інші суспільні інституції - набувають характеристик "справжнього" існування, лише отримуючи санкцію "божественного буття" - благословення церкви.Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином "двоїстого буття". Передусім - це "справжній" (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тварний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи "тварною" (сотвореною Богом) істотою, належала до цього (хай і ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачилися як принципово "непорівнянні" (реальність була притаманна виключно духовному, "божественному" буттю, що ж до "земного" світу, то він, власне, взагалі реально не існує: адже створений він Богом з ..."ніщо"), то необхідність їх зіставлення породжувала нераціональні, а то й надраціональні, містико - ірраціоналістичні способи і шляхи їх "контактів".Ірраціоналістична "несумірність" земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому "апофатичному" (негативному) богослов′ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александрійської школи (Климент Алексдрійський - неможливість "позитивного" пізнання божественного буття).Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про "первородну гріховність" людини і шляхи її подолання ("спасіння"). Таке "спасіння" неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. Щоб "спасти" людство, Бог сам має "стати людиною", не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. "Спасіння" людині не просто "дарується", воно здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю.редставником середньовічної схоластики, як напрямку у філософії, був християнський теолог, один із "батьків церкви" Аврелій Августин (354 - 430 рр.). Його вчення - головне джерело ранньої схоластики. Августин написав понад 100 праць, спрямованих проти науки і матеріалістичної філософії. Відомими його творами є: "Про безсмертя душі", "Сповідь", "Про град Божий", "Про єресі" та інші. Основну ідею творів Августина можна відобразити одним судженням: весь світ створений богом і пізнається людиною завдяки йому.Боецій (480 - 524) - римський філософ, ув′язнений і пізніше страчений остготським королем Теодоріхом, склав у в′язниці програму перекладу грецьких філософських текстів на латинську мову, починаючи з Логіки Арістотеля, з метою надання латинським перекладам однозначної строгості й точності.Засвоєння філософської культури пропонувалося як латиномовне і римоментальне продовження історії римської філософії. Це істотно загальмувало розвиток національних форм філософії у народів Західної Європи (аж до доби Ренесансу).Основні риси філософії Середньовіччя. Слід відзначити, що за рівнем розвитку філософії, культури в цілому, середньовічна філософія була кроком назад порівняно з античністю, хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовласництва до феодальних суспільних відносин були прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. Феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.На межі двох епох - античної і - середньовічної - сформувався новий світогляд - виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн.

8. Загальна характеристика епохи Відродження. Соціально-філософська думка епохи Відродження.

Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Надходила нова доба - доба краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Тільки тепер, власне, закладались основи пізнішого розвитку великого виробництва. Диктатура церкви була зламана. Поступово зникали примари Середньовіччя. Це дало змогу по-новому подивитися на грецьку стародавність, відродити те, що було втрачено. Відбувається небачений розквіт мистецтва, літератури, математики, механіки, астрономії, медицини. Це була доба, котра мала вирішальній вплив на подальший розвиток людства.На етапі раннього, або італійського Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження, наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль.Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV - XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль у подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в добу, котра отримала в історії назву - Відродження. У філософії відбувається зміна у її предметності. На зміну середньовічному теоцентризму, за якого Бог (лат. "теос") стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентризм (грец. "антропос" - людина). Поряд з Богом, який формально продовжує бути "хазяїном" - творцем світу, з′являється постать людини, практично співмірної з Богом. Поряд із дослідженням природи, природних явищ у центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. Humanum- людяний)." Видатний внесок у розвиток культури, живопису, науки і філософії доби Відродження зробив геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 - 1519). Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.Леонардо да Вінчі - автор знаменитої картини Мони Лізи ("Джоконди"), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарата, багатьох технічних винаходів тощо.Як філософ Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явища природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об'єктивних законах природи. "Необхідність - наставниця і пестунка природи. Необхідність - тема і винахідниця природи, і вузда, і вічний закон" - це все думки Леонардо. Його поглядам притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється на пару, а пара на воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.д. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш заміщувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.Ніколо Макіавеллі (1469 -1527) - відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням - аристократ із знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, потрапив у немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздробленість. Тому він намагався обґрунтувати таку концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати. Ідеал держави Макіавеллі вбачав у Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.Основні риси філософії доби Відродження. Гуманізм;Геліоцентризм;Критика схоластики; Відродження античної діалектики;Пантеїзм; Повернення до матеріалізму;Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин