позиції психології, так і філософії (поняття особистісного сенсу, мети життя, світогляд, моральні цінності та ін.);

2. соціологією – спостерігається взаємна підтримка на рівні методології. Так, соціологія запозичує із соціальної психології методи вивчення особистості й людських стосунків. Психологія використовує у своїх експериментальних дослідженнях прийоми збору наукової інформації, що є традиційно соціологічними (опитування, анкетування); відбувається взаємопроникнення теорій: так, розроблена переважно соціологами концепція соціального научіння є загальноприйнятою у соціальній та віковій психології; теорії особистості та малої групи, розроблені психологами, використовуються у соціології; спільно вирішуються проблеми (наприклад, взаємини між людьми, національна психологія, психологія економіки й політики держави, проблеми соціалізації й соціальних установок);

2. педагогікою – виховання й навчання дітей не може не враховувати психологічних особливостей особистості (однак, на відміну від психології, яка розвивалась у межах філософії, педагогіка формувалась із самого початку як самостійна наука; і нині між психологами й педагогами немає чіткого взаєморозуміння). На початку ХХ століття існувала й розвивалась комплексна наука про дітей, їх навчання і виховання – педологія, у ній співпрацювали педагоги, психологи, медики, фізіологи; існували наукові центри, де готували педологів, наукові лабораторії, у яких спеціалістами різних напрямів розроблялись проблеми дитинства;

2. історією – є приклади глибокого синтезу історії й психології

• створенні загальної наукової теорії – теорія культурно-історичного розвитку вищих психічних функцій людини, розроблена Левом Семеновичем Виготським: у ній доведено, що головні історичні досягнення людства (мова, засоби праці) стали факторами, що спричинили прогрес у філогенетичному та онтогенетичному розвитку людей; у психології використовується історичний метод – для розуміння природи будь-якого психічного явища потрібно простежувати його розвиток (як на рівні людини, так і на рівні людства);

5. технічними науками – людина є безпосереднім учасником усіх технологічних і виробничих процесів, без її участі неможливо організувати виробничий процес; завдяки діяльності психологів створюються зразки техніки, які враховують психічні і фізіологічні можливості людини (інакше могли б бути створені технічні зразки, які ніколи б не змогла експлуатувати людина);

5. з медичними та біологічними науками – більшість психічних явищ (насамперед, психічних процесів) мають фізіологічну зумовленість, тому знання, отримані фізіологами й біологами, використовуються у психології, для кращого зрозуміння тих чи

інших психічних явищ; сьогодні добре відомі факти психосоматичного й соматопсихічного взаємовпливу, психічний стан індивіда відображається на його фізіологічному стані, а в певних ситуаціях психічні особливості можуть сприяти розвитку того чи іншого захворювання, і навпаки, хронічне захворювання позначається на психічному стані хворого; враховуючи тісний зв’язок психічного й соматичного, у сучасній медицині активного розвитку набули методи психотерапевтичного впливу, які використовують “лікувальні властивості” слова.

Таким чином, психологія тісно пов’язана з різними сферами науки й практики. Всюди, де задіяна людина, є місце психології. Тому з кожним роком психологія набуває все більшої популярності, поширення, а це призводить до виникнення різноманітних галузей психології. Проте близькість психології до інших наук і наявність спільних проблем із деякими з них не позбавляє її самостійності.

5 Місце психології в системі наук Психологія має багатогранні зв’язки як із природничими, так і з соціальними науками. Теоретико – методологічною основою психології є філософія. З природничими науками психологія пов’язана загальнотеоретичними положеннями, що використовуються для обґрунтування закономірностей розвитку психіки, проблемами природженого та набутого, що вважаються центральними як у психології, так і в генетиці, проблемами фізіології, зокрема фізіології вищої нервової діяльності, деякими проблемами фізики.  Експериментальна психологія розвивалась під впливом досліджень природничих наук. Перші експериментальні дослідження з психології виникли з потреб астрономії. Згодом вона стала основою таких наук, як психофізика та психоакустика. Дослідження з психології ґрунтувалися на даних біологічних наук, законі біологічної еволюції, досягненнях фізіології. Медична науки беруть до уваги напрацювання психології у розв’язанні проблем охорони здоров’я, боротьби із захворюванням. На основі медицини, педагогіки, психології виникли шкільна гігієна, медична психологія, нейропсихологія та ін. Знання психології сприяє спілкуванню лікаря з пацієнтом, пропаганді медичних знань, проектуванню медичної техніки. Координація психології з технічними науками важлива для розв’язання проблем інженерної психології, ергономіки, кібернетики тощо; розробки системи керування; підготовки, систем комунікації, засобів відображення інформації; підготовки людини до роботи в новостворених технічних системах, апаратах. Зв’язок з суспільними науками насамперед зумовлений тим, що психологія вийшла з філософії. Перший систематизований виклад психології належить Аристотелю (384-322 до н.е.). Але в ті часи вона була невіддільна від філософії. Але й сьогодні філософія та психологія мають спільні проблеми. Психологія тісно пов’язана з історією, економікою, соціологією, лінгвістикою, літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками. На основі та під впливом загальної психології відбулося ставлення таких наук, як соціальна психологія, юридична психологія тощо. Психологія має зв’язок із конфліктологією. Багатогранний зв’язок психології з іншими науками – філософськими, природничими, соціальними – зумовлений тим, що в центрі її уваги стоїть людина. Проте близькість психології до інших наук і наявність спільних проблем із деякими з них не позбавляє її самостійності. Сьогодні психологія розвивається у напрямі максимального розширення зв’язків із суміжними науками, зберігаючи водночас свою своєрідність і самостійність.

7 Основні підходи до класифікації психічних явищ

Психічні явища можна поділити на 3 групи

• Процеси

• Властивості

• Стани

1. Процеси є початковими в психічному житті людини (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява, вольові процеси). Виступають у ролі первинних регуляторів поведінки

Сєченов розглядав процеси як рух психічних явищ, який має початок, плинність та кінець.

Ковальов висунув гіпотезу проте, що психічний розвиток йде від динамічного і нестійкого до все більш стійкого. Найбільш динамічними і вихідними в психічного життя є процеси

Психічні процеси – це динамічна діяльність відображення дійсності і ставлення до неї.

Психічні процеси представляють собою вихідну групу психічних явищ: на їх основі формуються психічні образи.

Психічні процеси - активна взаємодія суб'єкта з об'єктом відображення, система специфічних дій, спрямованих на його пізнання і взаємодія з ним.

Психічні процеси підрозділяються на: 1) пізнавальні (відчуття, сприйняття, мислення, уява і пам'ять), 2) вольові, 3) емоційні.

Відчуття – це процес, що дає поштовх для виникнення більш складних процесів. У процесі відчуття утворюються специфічні сенсорні властивості особистості.

Сєченов: «поток відчуттів не є хаотичним. Потоки відчуттів різних аналізаторних систем зустрічаються, і як наслідок виникають ефекти сумарної дії відчуттів. Ці ефекти чи образи сигналізують про внутрішні стани чи зовнішні події, тим самим стаючи частиною більш складних регулятивних систем людської поведінки»

Процес чуттєвого відображення призводять до певної сенсорної організації людини. Ця організація має велике значення для утворення навичок та вмінь, формування здібностей. Сенсорна організація включає парціальну чутливість (певні аналізатори) і загальну чутливість (людина в цілому)

2. Властивості особистості – стійкі утворення, які забезпечують певний рівень діяльності і поведінки, типовий для даної людини.

До психічних властивостей особистості відносяться: 1) темперамент; 2) спрямованість особистості (потреби, інтереси, світогляд, ідеали); 3) характер; 4) здібності

Властивості походять від процесів. Потрібно класифікувати властивості, виходячи з класифікації процесів, на яких вони виникають. Властивості: інтелектуальної діяльності, вольової діяльності, емоційної діяльності.

Властивості людини мають різне походження. Одні виражають родові особливості (формуються філогенетично): органічні потреби,властивості темпераменту, які виражають типи вищої нервової даяльності, як вродженого утворення.

Інші – результат онтогенетичного розвитку людини.

Павлов: «процес утворення системи умовних рефлексів залежить від природного фонду вищої нервової діяльності, від вроджених індивідуальних особливостей живого організму. Набуті властивості утворюються на базі вроджених.»

Пєров: «утворення властивостей розуміють як результат закріплення процеса внаслідок його повторення»

Рубінштейн: «утворення властивостей – наслідок узагальнених процесів. Властивості – це закріплена в індивіді система узагальнених психічних діяльностей. Характер людини – закріплена в індивіді система генералізованих спонукань».

Лєонтьев наголошує на наявність стадій утворення властивостей: етап переходу від зовнішньої до внутрішньої дії, період згортання дії тощо.

Серед властивостей помітне місце займають спостережливість, спосіб мислення та мовлення, воля. Воля – практична сторона свідомості.

Необхідно розглядати вольову діяльність як процес і вольові якості як властивості.

Вольова діяльність – система процесів відображення і дії. Ця система включає усвідомлення потреб і вимог, процес зіставлення спонукань з умовами життя і узагальнення з моральним переконаннями, визначення цілі, вирішення і виконання.

Вольові властивості – цілеспрямованість, рішучість, само витримка тощо. Властивості утворюються в процесі вольової дії.

Варто також відрізнити емоції та почуття як процеси і властивості особистості. Емоції – процеси, почуття – емоціональні стосунки, властивості особистості. Емоції – початкові процеси, на яких базуються почуття. Почуття не є простим ускладненням емоцій, їх сумою чи синтезом. Почуття – нові якості утворення особистості, дещо монолітне, в якому полягає єдність емоційного, інтелектуального та морального. Почуття проявляються в емоціях.

Механізми утворення властивостей з психічних процесів – умовний рефлекс. Узагальнення процесів відбувається на рівні 1 та 2 сигнальної системи.

3. Стани - тимчасовий певний функціональний рівень кори великих півкуль, що віддзеркалює вплив внутрішнього середовища організму чи зовнішніх умов і проявляється у підвищенні чи пониженні психічної активності людини. Стани завжди несуть тимчасовий характер «цим вони відрізняються від властивостей – утворень, які хоча й розвиваються, проте є більш стійкими». Відмінність станів від процесів полягає у більшій динамічності останніх.

В психологічному плані стани характеризують тимчасовий, але відносно стійкий рівень активності людини.

Деякі стани мають безумновнорефлекторну природу: голод, спрага, тривожно-роздратований стан при хворобах.

Більшість станів – умовнорефлекторні. Наприклад, у людини, яка звикла працювати в певні години в цей час з’являється оптимальна налаштованність.

Рубінштейн розглядає стани як ефект психічної діяльності та фон, на якому вона виникає.

Левітов: «стан – відносно стійке явище психічної діяльності, яке характеризую психіку в цілому.»

Психічні стани виникають під впливом зовнішніх чи внутрішніх подразників і можуть сприяти чи не сприяти активній діяльності людини.

Стани можуть бути викликані сильними та значущими для особистості діями або слабкими, проте тривалими подразниками. Особливості станів залежать від типологічних особливостей людини.

Психологічна класифікація станів виходячи з класифікації психічних процесів: інтелектуальні (позитивні і негативні стани розумової діяльності), емоційні (різні настрої), вольові (стану ініціативності, цілеспрямованості, рішучості, наполегливості та ін; їх класифікація пов'язана зі структурою складної вольової дії).

Класифікація станів (Левітов):

• Особистісні та ситуативні

• Глибинні (пристрасть) та поверхневі (настрій)

• Позитивні, негативні

• Тривалі, короткі

• Більш, менш усвідомлені

Процеси і стани закріплюються і перетворюються на властивості, коли вони забезпечують досягнення значущого для людини ефекту в теоретичній та практичній діяльності.

8.Основні функції та сфери психічного

Вивчаючи проблеми розвитку особистості, Виготський виділив психічні функції людини: Природні (основні) функції, які дані індивіду як природній істоті та реалізуються в спонтанному реагуванні та Вищі психічні функції, які можуть бути розвинені тільки в процесі онтогенезу при соціальній взаємодії.

Можна виділити 3 основні функції психіки: 1. сигнальна; 2. регулятивна; 3. функція орієнтації.

1. Сигнальна функція полягає у відображенні впливів навколишньої дійсності й орієнтації в середовищі, що забезпечує нашу життєдіяльність. Психічне відображення дійсності має свої особливості. По-перше, це не дзеркальне, односпрямоване відображення, а складний процес, що постійно змінюється. По-друге, при психічному віддзеркаленні об'єктивної дійсності будь-який зовнішній вплив (тобто вплив об'єктивної дійсності) завжди заломлюється через раніше сформовані особливості психіки, через конкретні стани людини. Тому один і той же зовнішній вплив може по-різному відбиватися різними людьми і навіть однією і тією ж людиною в різний час і за різних умов. Сигнал перетвориться в знак, а знак на символ, який вимагає інтерпретації.

2. Регулятивна функція полягає в тому, що психіка, свідомість людини, з одного боку, відображають дії зовнішнього середовища, адаптуються до неї, а з іншого - регулюють цей процес, складаючи внутрішній зміст діяльності і поведінки. Останні не можуть не опосередковуватися психікою, оскільки саме з її допомогою людина усвідомлює мотиви і потреби, ставить перед собою цілі і завдання діяльності, виробляє способи і прийоми досягнення результатів. Поведінка ж при цьому виступає як зовнішня форма прояву психіки.

3. Функція орієнтації, з одного боку, забезпечує правильну адаптацію й орієнтацію людини в об'єктивному світі, гарантуючи йому ефективне осмислення всіх реалій цього світу і адекватне до них ставлення. З іншого боку, за допомогою психіки, свідомості людина виявляє себе як особистість, наділену певними індивідуальними і соціально-психологічними особливостями, як представника конкретного суспільства, соціальної групи, що відрізняється від інших людей і що знаходиться з ними в своєрідних міжособистісних відносинах.

Виділяють 3 сфери психічного по основним функціям: 1) когнітивна сфера (інтелект), емоційно-мотиваційна сфера (емоції), і 3) регулятивна (воля). Важливою умовою нормальної адаптації людини є відносна взаємовідповідность вольових, інтелектуальних та емоційних процесів. При порушенні такої відповідності можуть спостерігатися феномени дезадаптивної поведінки як у дорослих, так і у дітей. Так, наприклад, при домінуванні вольових процесів (в умовах недостатнього емоційного розвитку особистості) може проявлятися прагнення до влади, маніпулятивному способу поведінки і т.д. Переважання інтелектуальних процесів над вольовими приводить людину до відходу від дійсності у світ ідей і теорій. Яскраво виражене емоційне реагування сприяє формуванню імпульсивного характеру. який не дає можливості встановлювати нормальні відносини з іншими людьми.

9. Зміст та розвиток психофізіологічних функцій

Під психофізіологічними функціями розуміються фізіологічні механізми забезпечення психічних процесів. Оскільки людина є біосоціальною істотою, протікання психічних процесів невіддільне від процесів фізіологічного рівня, забезпечують можливість здійснення психічних процесів. Існує ряд можливостей організму, без яких більшість психічних функцій не може здійснюватися. До таких можливостей в першу чергу слід віднести здібності до відчуття, моторні здібності, можливість фіксації слідів минулих впливів. Сюди ж необхідно віднести ряд вроджених механізмів, закріплених в морфології нервової системи, а також ті, які дозрівають протягом перших місяців життя. Всі ці здібності і механізми дістаються людині при народженні, тобто вони мають генетичну обумовленість. Ананьєв виділяв 4 основні групи психічних явищ, які тісно пов'язані і обумовлені один одним: 1. психофізіологічні функції; 2. психічні процеси; 3. психічні стани; 4. психічні властивості. І виділяв такі психофізіологічні функції: 1. сенсомоторна - розвиток почуттів; 2. перцептивна - сприймання (по Павлову 3 типи: художній, практичний, абстрактно-логічний); 3. мисленнєво-мовленнєва.

Психічні процеси - це вже реалізація психофізіологічних функцій.

Психофізіологічні функції забезпечують і необхідні передумови для здійснення психічних функцій, і засоби діяльності. Наприклад, коли ми намагаємося щось запам'ятати, то використовуємо спеціальні прийоми для більш швидкого і якісного запам'ятовування. Однак запам'ятовування не відбулося б, якби ми не володіли мнемічними функціями, що полягають в здатності запам'ятовувати. Мнемічна функція є вродженою. З моменту народження дитина починає запам'ятовувати величезну кількість інформації. Спочатку це найпростіша інформація, потім, в процесі розвитку, зростає не тільки обсяг інформації, що запам'ятовується, але змінюються і якісні параметри запам'ятовування. Отже, психофізіологічні функції складають органічний фундамент процесів діяльності. Без них неможливі не тільки конкретні дії. але і постановка завдань на їх здійснення.

10.Загальна характеристика пізнавальних психічних процесів

Психічні процеси - процеси, умовно виділені в цілісній структурі психіки.

Виділення психічних процесів - суто умовний поділ психіки на складові елементи, що з'явилося через істотного впливу механістичних уявлень в період становлення наукової психології. Усі психічні явища по їх тривалості можна розділити на 3 групи:

1) психічні процеси;

2) психічні стани;

3) психічні властивості.

В пізнанні людини розрізняють два ступені: 1) чуттєве відображення (відчуття та сприймання);2) відображення абстрактно-теоретичного (логічне пізнання) (мислення та уява та ін.; ця ступінь характерна лише для людини).

Особливість психічних процесів у тому, що вони найбільш короткочасні та швидкоплинні. Вони є актуальною відповіддю на події. У сучасній психології прийнято вважати, що психічні процеси тісно взаємопов'язані У психічних процесах, по Веккеру, можна виділити два рівня організації: перший пов'язаний з нервовими процесами, організованими на рівні нейронних зв'язків, дані процеси необов'язково виділяються і визначаються у свідомості особистості. Другий рівень пов'язаний зі свідомістю і включає в себе пізнавальні процеси. Взаємозв'язок психічних процесів виражається, наприклад, в тому, що сприйняття неможливо без пам'яті, запам'ятовування вимагає сприйняття, а увага неможливо без мислення.

Структура прийому інформації включає в себе наступні етапи:

Р → ОЧ → НІ → ГМ → ОЩ → ЦВ → (ЕП) → ОП → (М) → ОС ← ВН

Подразники (слуховий, зоровий) впливає на ОРГАНИ ЧУТТЯ, в результаті чого виникають нервові імпульси, які надходять в ГОЛОВНИЙ МОЗОК, обробляються там і формуються ВІДЧУТТЯ, на основі яких складається цілісний образ СПРИЙНЯТТЯ предмета, який зіставляється з еталоном ПАМ'ЯТІ, в результаті чого відбувається впізнання предмета, а потім при уявному зіставленні поточного інформації та колишнього досвіду, за допомогою розумової діяльності відбувається ОСМИСЛЕННЯ. УВАГА повинно бути завжди спрямована на прийом і розуміння інформації.

Відчуття-психічне відображення окремих властивостей і станів зовнішнього середовища, що виникає при безпосередньому впливі на органи чуття.

Сприйняття - цілісне відображення предметів, що безпосередньо впливають на органи чуття, в сукупності властивостей і ознак.

Пам'ять – це форма психічного відображення, яка полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що уможливлює його повторне використання в діяльності або повернення в сферу свідомості.

Уява - Уява - це психічний пізнавальний процес створення нових уявлень на основі наявного досвіду, тобто процес перетворюючого віддзеркалення дійсності.

Мислення - вища форма діяльності, що дозволяє зрозуміти сутність предметів і явищ, їх взаємозв'язок, закономірність розвитку.

11 Емоційної сфери психічного

   Емоції - це особливий клас психічних процесів і станів (людини і тварин), пов'язаних з інстинктами, потребами, мотивами і відбивають у формі безпосереднього переживання (задоволення, радості, страху і т.д.) значимість діючих на індивіда явищ і ситуацій для здійснення його життєдіяльності. Супроводжуючи практично будь-який прояв активності суб'єкта, емоції служать одним з головних механізмів внутрішньої регуляції психічної діяльності та поведінки, спрямованих на задоволення актуальних потреб. Емоції виникли в процесі еволюції як засіб, за допомогою якого живі істоти визначають біологічну значущість станів організму і зовнішніх впливів. В ході еволюційного розвитку Емоції диференціюються і утворюють різні види, що відрізняються своїми психологічними особливостями і закономірностями протікання. Найпростіша форма емоцій-емоційний тон відчуттів-вроджені гедоністичні переживання, що супроводжують окремі життєво важливі впливу (напр. смакові, температурні, больові). Вже на цьому рівні емоції диференціюються на два полярних класу. Позитивні емоції-викликувані корисними впливами, спонукають суб'єкта до їх досягнення та збереження; негативні емоції - стимулюють активність, спрямовану на уникнення шкідливих впливів. В екстрених умовах, коли суб'єкт не справляється з виниклою ситуацією, розвиваються так зв. афекти - особливий вид емоційних явищ, що відрізняються великою силою, здатністю гальмувати інші психічні процеси. В цілому біологічні емоції являють собою форму поведінкової адаптації, в якій актуалізується спадковий досвід. Емоції можуть викликатися не тільки актуально сприймаються, але і уявними і уявними подіями. В силу адеаторного характеру вони здатні передбачати ситуації та події, які реально ще не наступили або відбулися в минулому, причому не тільки з самим суб'єктом емоцій. Найважливіша особливість емоцій полягає в тому, що вони можуть узагальнюватися і передаватися. Тому емоційний досвід людини набагато ширше, ніж досвід його індивідуальних переживань. Він формується також у результаті емоційних співпереживань, що виникають у спілкуванні з іншими людьми і, зокрема, викликуваних засобами мистецтва. Сам спосіб вираження емоцій здобуває риси соціально несформованого «емоційного мови». Формування емоцій людини - найважливіша умова розвитку його особистості. Тільки ставши предметом стійких емоційних відносин, ідеали, обов'язки, норми поведінки перетворюються на реальні мотиви діяльності. Вищий продукт розвитку емоцій людини - почуття, які виникають в онтогенезі, як результат узагальнення ситуативно проявляються емоцій. Сформовані почуття стають головними детермінантами емоційного життя людини, від яких залежить виникнення і зміст ситуативних емоцій і афектів (напр., почуттям любові м.б. зумовлена ​​гордість коханою людиною, ненависть до його суперникам, засмучення через спіткали його невдач). Події, які сигналізують про можливі зміни в житті людини, поряд зі специфічними емоціями можуть викликати тривалі зміни загального емоційного фону - так зв. настрою. Емоції людини різняться ступенем усвідомленості. Конфлікт між усвідомленими і неусвідомленими емоціями часто лежить в основі неврозів. Важливу роль емоції відіграють в етіології психічних і психосоматичних захворювань.

№ 12. Регулятивна сфера психічного.  Регулятивна сфера психічного, як одна із основних сфер психічного (наряду із пізнавальною та емоційною), пов»язана із феноменом волі. За В.Селівановим, воля - це активність особистості, це активність регуляції в умовах подолання труднощів.  Взагалі виділяють три види активності:  1) імпульсивну – миттєва психічна реактивність особистості на внутрішні або зовнішні вплив ( без роздумів, оцінки наслідків); 2) звичну (стереотипну) –тут вольовий контроль відбувається в міру звички; 3) вольову – вищу форму активності, за якої особливості ситуації (напруження між мотивацією і перешкодою) чинять найбільший опір особистості і вимагають зусиль свідомої регуляції.  У вольовім процесі (за С.Л.Рубінштейном) можна виділити 4 основні стадії: а) виникнення потягу і попереднє встановлення мети; б) розгляд і боротьба мотивів; в)вирішення; г) виконання. До вольових якостей людини відносяться: цілеспрямованість; рішучість; стриманість; мужність; Функції регулятивної сфери:  1) завдяки волі ми маємо вищі (довільні) форми інших психічних процесів (уваги, процесів пам»яті та ін.), які властиві лише людині;  2) сприяє становленню людини, здатної до самовизначення та свободи; 3) робить діяльність людини цілеспрямованою та впорядкованою

13. Основні психічні властивості особистості

Властивості особистості – стійкі утворення, які забезпечують певний рівень діяльності і поведінки, типовий для даної людини.

Зазвичай виділяють такі властивості:

• Спрямованість особистості (потреби, мотиви, інтереси та ін.) – сукупність психічних якостей, які спрямовують поведінку та діяльність людини

• Темперамент – природні особливості поведінки, типові для даної людини. Виділяють основні типи темпераменту: холерик, меланхолік, флегматик, сангвінік

• Здібності - індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовами успішного здійснення певної діяльності та оволодіння знаннями, уміннями,

• Характер – це сукупність психічних властивостей особистості, які відображають її ставлення до оточуючого світу і закріплюються у звичних формах поведінки. Розрізняють 4 основні групи рис характеру: а) ставлення до праці (відповідальність-безповідальність; ініціативність-безініціативність та ін.); б) ставлення до людей (доброта, високомірність, толерантність, жорстокість та ін.); в) ставлення до речей, оточуючого середовищі (бережливість, акуратність та ін.); г) ставлення людини до самої себе (самолюбивість, критичність та ін.)

Але в рамках предмету властивості варто класифікувати, виходячи з класифікації психічних процесів, на базі яких вони виникають. (Властивості походять від процесу, але поза межами процесів проявлятися не можуть!!!) за Пєровим: утворення властивостей розуміють як результат закріплення процесу, внаслідок його повторення. За Рубінштейном: утворення властивостей – наслідок узагальнення процесів.

Властивості:

1. Інтелектуальної діяльності

2. Емоційної діяльності

3. Вольової діяльності

Властивості людини мають різне походження. Одні виражають родові особливості (формувались філогенетично): органічні потреби, властивості темпераменту, які виражають тип вищої нервової діяльності як вродженого утворення. Інші – результат онтогенетичного розвитку людини.

14. Специфіка наукових законів психології (Ломов)

Сукупність відкритих і точно зформульованих законів є "ядром" наукової теорії. Пізнаний закон передбачає розвиток розвиток тих чи інших явищ, виявляє взаємозв'язки тощо.

Задача виявлення законыв психыки, розкриття взаємозв'язків, які є закономірностями належать до найскладніших та найбільш пріоритетних.

Труднощі зумовлені самою природою цих явищ. Між тим як задача науки (психології) - вивчити психіку, користуючись об'єктивними методами.

Але: з одної сторони проблеми психології відносяться до суб'єктивних (адже все стосується психіки людей, що і значить суб'єктивність). Хоча з іншої сторони від неї (психології) потребуються вирішення законів та проблем, які об'єктивно існують.

Наукова психологія вивчає особливий клас явищ, які є суб'єктивним відображенням і які не існують окремо від інших явищ.

Основні ж питання в дослідженнях - це як вирізнити справді істотні взаємозв'язки і знаходження достовірних способів подальшого розподілення важливих і не важливих. Наукова психологія не може обмежовуватися лише констатацією індивідуальних відмінностей і різноманіття психічного - потрібні загальні закони.

Ці закони не є абсолютними чи однозначними, які жорстко обмежують зв'язки. Ці закони - тенденції (подчеркивайте в своей работе именно эту фразу). Варіативність не значить відсутність спільного. Найважливіше - це виявлення закономірностей, такого, що властиво усій множині однорідних феноменів.

А тому закони відносяться до різних рівнів психічного:

1. Характеризують відносно елементарні залежності (напр. стійкі зв'язки між зовнішьною дією та внутрішньою відповіддю), закони формування асоціацій/виявлення, ідентифікація сигналів тощо.

2. Ті, які розкривають динаміку психічних процесів у часі: закономірність послідовності фаз процесу сприймання.

3. Закони, які характеризують структуру психічних явищ: закон формування установки, системогенез діяльності.

4. (специфічний) Які розкривають залежність ефективності поведінки від рівня її психічної регуляції.

5. Процес психічного розвитку людини: закон стадій розвитку інтелекту.

6. Підстави різноманітних психічних властивостей людини: досліди темпераменту.

7. Закони про відношення між різними рівнями організації психічних процесів і властивостей: відношення між різними рівнями організації в структурі особистості.

Висновки: класифікація не є повною і тп тп. Спрощення не є бажаним адже строго науковий підхід потребує не тільки виявлення об'єктивних законів, але й виявлення сфери дії, умов.

15 Основні категорії психологічної науки

Категорії – постійні проблеми, які становлять предмет та зміст психології.

Вони в різний період становлення психології як науки, та у різних психологічних школах мали неоднакове значення, але завжди були присутні в усіх концепціях.

Жоден з компонентів категоріального апарату не здатен функціонувати незалежно від інших. В діяльності окремного конкретного дослідника можуть виникнути особлива уважність до окремих аспектів психічної реальності. Зосередженість на цих аспектах веде до того, що найбільш розвивається один з блоків категоріального апарату. Це тягне за собою, у разі успішного просування в предметі, більш інтенсивний розвиток даного блока, який набуває нового змісту. Рівень функціонування інших блоків може залишитися колишнім. Але з цього не можна зробити висновок, що інші категорії в структурі даної концепції відпадають і не мають суттєвого значення для її подальшого розвитку. Не бачачи за «таблицею категорій» проблем, ми не здатні зрозуміти її сенс і зміст.

При процесі вирішення цих проблем відбуваються зсуви в категоріях психологічного пізнання. Ми бачимо, що категорії є ніби «інструментами», які дозволяють опрацьовувати психологічні об’єкти, вилучати з них новий зміст.

Зрозуміло, що і сьогодні психологічні категорії знаходяться у русі, постійного вдосконалюючись.

Головна тріада категорій психології - образ, дія і мотив.

• Образ це відтворення зовнішнього об’єкту. (під об’єктом слід розуміти не одиничні річ, а будь-яке різноманіття ситуацій, картин дійсності.) відтворення зовнішнього об’єкту може бути скільки завгодно трансформованим порівнянні з тим, що було взято у досвіді безпосередніх контактів з цією дійсністю Образ може виступати як в сенсорній, так і в позбавленій чуттєвості формі. У другому випадку пере нами – розумовий образ. Образ складає нероздільне єдність з іншими категоріями – дією та мотивом.

Те, що на категоріальній мові позначається як образ, в різних психологічних концепціях виступає під іменами: «відчуття, сприймання, значення, уявлення, ідея, інформація» тощо.

Складний ланцюг змін зазнала категорія образу (під ним розумілися: елемент свідомості, гештальт, спосіб обробки інформаційних процесів, динамічна модель зовнішнього джерела)

• Дія – це вихідний від його виробника (суб'єкта-організму) акт, який змінює відповідно певному плану сформовану ситуацію.

Категорія дії, перенесла складний цикл перетворень. В теоретичному плані це отримало віддзеркаленні в таки поняттях відношення "стимул - реакція" (біхевіоризм), умовний рефлекс (І.Павлов), компонент сенсомоторних структур (Піаже), інструментальний, семіотично опосередкований акт (Л.С.Виготський).

• Мотив являє собою спонуканням до дії, яке надає йому спрямованість, енергетичну напруженість. Вивчається мотив - як джерело активності. Проблема різної природи мотивів, їх зв'язок з емоціями.

Те, що на категоріальній мові позначається як «мотивація», охоплює феномени, які виражаються через поняття «прагнення "," потяг "," вольовий імпульс","потреба","інстинкт"," афект "та ін.

Це фундаментальні блоки апарату пізнання психічної реальності. Вони представлені в будь-якому пошуку дослідницьким розумом інформації.

Ярошевський виділяв 4 основні категорії – образу, мотиву, дії, відносин.

Якщо зазначена вище тріада відобразила своєрідність психічної організації всіх живих істот, то з переходом до людини в категоріальному апараті народжуються ще дві категорії: відносини і особистість.

• Особистість – конкретна людина з його індивідуальними властивостями і соціально зумовленими діями.

• Категорія відносин вказувала на своєрідність тієї особливої ​​форми психічного життя, яка виникає в процесі соціальних відносин між людьми.

Людина соціальна і не може розвиватися в умовах ізоляції. Вивчаються різні сторони спілкування – комунікативна, перцептивна, інтерактивна; їх структурна динаміка, проблеми спілкування різних культур.

• Переживання – емоційний відгук людини на явища зовнішнього світу і свої дії . думки і переживання напрямляють, регулюють поведінку.

Жоден з компонентів категоріального апарату не здатен функціонувати незалежно від інших.

Наприклад, в теорії Фрейда на перший план виступили мотиваційні детермінанти поведінки, як несвідомі регулятори психодинаміки. Але це не означає, що в його концепції не були представлені і інші категоріальні характеристики. Концепція передбачала певну категоріальну інтерпретацію не лише мотив, а й образу (чуттєвого та розумового), процесу спілкування між людьми (категорія відносин), рухів та мовних актів (категорія дії). Категорії образу, дії, спілкування лише збагатились у процесі розвитку психоаналізу Фрейда, але лише у тій степені, в якій вони залежали від категорії мотивації.

В одній з робіт Виготського було показано, що криза в психології на початку 20 сторіччя з’явилася тому, що у різних школах та напрямках незадоволеність теоретичною ситуацією (яка була створена колишнім рівнем розробки категоріального апарату) привела до зосередження аналізу на одному з його блоків. Так, у гештальт психології провідною категорією був образ, в біхевіоризмі – дія.

Категоріальний апарат – орган, що постійно розвивається. В його загальному розвитку виділяють певні стадії та періоди.

Отже, ми можемо виділити такі основні категорії у психології:

• Мотив

• Образ

• Діяльність

• Особистість

• Спілкування

• Переживання

Категоріальний підхід, тобто аналіз розвитку пізнання з точки зору становлення його основних форм, дозволяє визначити своєрідність досліджуваної області явищ, її відмінність від інших, тобто розкрити предмет психології, що розвивається та шляхи його розробки.

16. Основні пояснювальні принципи психологічного знання

Пояснювальні принципи психології – це принципи, які пояснюють природу психічних явищ. До цих принципів відносяться такі:

1. Принцип детермінізму – принцип, який розкриває причини виникнення психіки у філогенезі та онтогенезі, закономірну зумовленість психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини. За цим принципом психіка визначається способом життя і змінюється із способом життя.

2. Принцип відображення - всі психічні функції (не лише пізнавальні) є за своєю природою відображувальними. Психічне відображення має сигнальний характер.

3. Принцип єдності свідомості і діяльності - конкретизує принципи детермінізму і відображення. За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але і не протилежні, вони утворюють єдність. Cвідомість становить внутрішній план діяльності, модель діяльності, за допомогою яких регулюється взаємодія людини з навколишнім середовищем.

4. Принципи розвитку психіки в діяльності - психіка розглядається як результат діяльності людини. Розвиток психіки на різних етапах залежить від здійснюваних видів діяльності – гри, навчання, спілкування, праці, творчості.

5. Системно-структурний принцип – психіка є складною системою взаємопов’язаних елементів (таких, як наприклад. пам’ять, воля, мислення, уява та ін.), які розглядаються, як складні елементи цілого Психіка при цьому розглядається як особлива відкрита система із зворотніми зв’язками.

17. Специфіка детермінації психічних явищ

Психічні явища, як і будь-які явища у світі, детермініровані, включені в загальний взаємозв'язок явищ матеріального світу. Суть детермінації:

• Психіка суб’єкта детермінується процесом і продуктами взаємодії взаємодії з об’єктом . Як показав Вавілов, людське око, функції зору, детермінувалися внаслідок поширення сонячних променів. Принцип роботи ока неможливо зрозуміти, не знаючи властивостей Сонця. Так само, подібно, змінюються і всі інші психічні показники людини.

• Психіка суб’єкта водночас і сама виступає як важлива детермінанта поведінки і діяльності людини. Механістичні спроби безпосередньо пов’язати людську поведінку з зовнішніми чинниками за схемою стимул – реакція є безнадійними. Зовнішні впливи на людину проходять крізь призму її внутрішніх психологічних умов. Не враховуючи цих, останніх, неможливо дійти до детерміністичного розуміння дій людини.

Виділяють кілька рівнів детермінації, залежно від рівня розвитку суб’єкта (як організму, як індивіда і як особистості):

• На рівні організму – суб’єкт підпорядкований біопсихічним детермінантам (спадковим і здобутим) , що зумовлюють реактивний характер організації поведінки, єдність суб’єкта на психофізіологічному рівні

• На рівні індивіда - суб’єкт суспільних відносин у процесі засвоєння соціального досвіду, котрий визначається соціопсихічним рівнем детермінації

• На рівні особистості - особистість розуміється як вищий рівень прояву активності суб’єкта, який утворює особливий підрівень соціопсихічної детермінації, що характеризує соціально неповторні, оригінальні властивості психіки людини, здатність до творення нового суспільного досвіду та самотворення.

18.Класифікація методів психологічної науки.

Методи психологічної науки підрозділяють на дві основні групи: 1. Пізнавальні (дослідницькі) методи; 2. Методи активного впливу на особистість. 1 група методів: Пізнавальні (дослідницькі) методи – це методи, які спрямовані на пізнання закономірностей психіки і які дають можливість вирішувати певні дослідницькі завдання на кожному із етапів психологічного дослідження: 1) підготовчий етап; 2) етап збирання емпіричних даних; 3) етап інтерпретації фактичних даних; 4) етап формування висновків. Відповідно до етапів психологічного дослідження, виділяють чотири підгрупи методів: 1.Організаційні методи - методи, які дають змогу підготувати дослідження, які включають: а) порівняльний метод (який реалізується зіставленням груп піддослідних, що відрізняються за віком, статтю, видом діяльності тощо); б) лонгітюдний метод (виявляється у багаторазових обстеженнях тих самих осіб протягом тривалого часу); в) комплексний метод ( коли той самий об»єкт вивчається різними засобами й представниками різних наук, що дає змогу з різних сторін характеризувати особистість); 2. Емпіричні методи – методи, які забезпечують збір емпіричного матеріалу. Сюди відносяться: спостереження і самоспостереження; експериментальні методи; психодіагностичні методи (тести, анкети, опитувальники, соціометрія, референтометрія, інтерв»ю, бесіда); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод та ін. 3. Методи обробки даних – методи, які забезпечують кількісну та якісні обробку даних. Сюди відносяться: а) кількісні методи (описова статистика, кореляційний, факторний, кластрений, дисперсійний аналізи та ін); б) якісні методи (аналіз і синтез отриманих даних,їх систематизацію та аналіз, порівняно з результатами інших досліджень). 4. Інтерпретаційні методи - методи, які зорієнтовані на інтерпретацію отриманих даних. До цієї групи відносяться: а) генетичний метод – спрямований на аналіз психологічних даних у процесі розвитку (з виділенням стадій, критичних моментів, суперечностей та ін.); б) структурний, системний метод – передбачає встановлення зв»язків між усіма психічними якостями індивіда).  2 група методів. Методи активного впливу на особистість – це методи, які забезпечують активний вплив на психічні властивості особистості, зокрема, у психотравмуючих ситсація. До цієї групи відносяться три підгрупи метолів: 1. Психологічна консультація – проводиться з метою надання людині психологічної допомоги (наприклад, в ситуація, переживання конфлікту, кризи тощо); 2. Психологічна корекція – передбачає подолання певних відхилень у поведінці і діяльності людини (наприклад, таких згубних звичок, як крадіжки, вживання наркотиків тощо). Це здійснюється шляхом вивчення індивідуально-психологічних особливостей людини, х відповідності вимогам соціуму, виявлення і подолання існуючиз суперечностей, формуванням нових цілей, мотивів, розробки програми зміни способу життя розвитку здатності до саморегуляції та ін. 3. Психологічний тренінг - - застосовується для розвитку пізнавальних здібностей (наприклад, уваги, пам»яті, мислення тощо) та соціально-психологічних здібностей (комунікативних, перцептивних та ін.)

19. Основні методи психологічних досліджень (за Рубінштейном)

Основними методами дослідження в психології є спостереження та експеримент. У першому виділяють самоспостереження (інтроспекцію) та зовнішнє, тобто об’єктивне спостереження, яке в свою чергу буває прямим або побічним. Одним з різновидів есперимента є природний, який виступає проміжною формою між простим спостереженнім та власне експериментом. Окремо можна виділити генетичний метод, щи використовує відомості про розвиток психіки як засіб для розкриття її загальних закономірностей.

В психології також використовується велика кількість допоміжних та проміжних методів. Обираються вони відповідно до особливостей досліджуваної проблеми, а психіка загалом завжди вивчається як поєднання її внутрішніх та зовнішніх проявів, свідомості та діяльності. Між ними завжди існує певне відношення, виявлення і дослідження якого і є основною задачею об’єктивних методів психології. Не варто також недооцінювати допоміжне значення фізіологічних методик у психологічному дослідженні. Значний вплив на психіку людини має як її власний спосіб житті, так і суспільство, що створює передумови для соціально-історичного аналізу в рамках психологічного дослідження. Оперувато варто не конкретними індивідуальними даними, а не середніми статистичними показниками, адже метою дослідження є розкриття специфічних закономірностей внаслідок переходу від одиничного до загального. За генетичним принципом досліджується процес переходу з одного рівня на інший, тобто розвитку психіки. Згідно з доповненням до цього принципу варто не просто досліджувати розвиток дитини методом спостереження, а паралельно забезпечувати її навчання (принцип педагогізації). Він доводить, що ми пізнаємо явища, діючи на них. Користь також приносить дослідження продуктів діяльності, адже в них матеріалізується свідома діяльність людини. Проте воно потребує дослідження конкретної особистості в конкретній ситуації.

Традиційна інтроспективна психологія вважала самоспостереження основним методом дослідження. Першим з різкою критикою інтроспекції виступив Огюст Конт. Він стверджував, що вона неможлива хоча б через те, що суб’єкт не може виконувати ролі суб’єкта і об’єкта пізнання одночасно. Проте повністю заперечувати самоспостереження теж не варто. Об’єктивна ж, тобто поведінкова, повністю від нього відмовилась, визнавши єдиним методом зовнішнє спостереження. Сьогодні ми стверджуємо єдність і взаємоперехід внутрішнього і зовнішнього, а також психічного і фізичного. В першому випадку ми від свідчень нашої свідомості йдемо до розкриття тих психічних процесів, які спричинили саме таке відображення. В другому ми намагаємося розкрити властивості навколишнього світу за допомогою тих самих свідчень. Шляхом інтроспекції ми розкриваємо зміст наших психічних процесів, тоді як шляхом об’єктивного спостереження ми пізнаємо явища дійсності. Дані зовнішнього і внутрішнього спостереження взаємопов’язані. Однак не все так просто і не слід вважати, що інтроспекція приймається як один з методів, якщо її доповнить та перевірить об’єктивне спостереження. Це так само невірно, як і поняття про те, що предмет психології дорівнює поєднанню суб’єктивного розуміння свідомості з об’єктивним розумінням поведінки. Справжнє розуміння свого переживання не є наслідком акту, спрямованого не безпосередньо на це переживання, а на ту чи іншу задачу. Вирішуючи її, суб’єкт починає розуміти себе.

Об’єктивно спостереження повинне формуватися внаслідок єдності внутрішнього і зовнішнього. Зовнішня сторона діяльності є лише вихідним матеріалом, а справжнім предметом дослідження є внутрішній психічний зміст. Загалом цей метод дослідження – найпростіший і найбільш поширений.

Існують певни моменти, що характеризують наукове спостереження. Це наявність чіткої мети, досягнення якої потребує дотримання принципів систематичності і планування. До того ж, спостереження завжди має вибірковий характер. Воно є методом наукового пізнання через те, що не обмежується відзначенням фактів, а переходить до формулювання гіпотез і їх перевірки. Фактичний матеріал і його тлумачення тісно пов’язані, але не змішуються. Цінним є лише той опис поведінки, який можна психологічно тлумачити.Спостереження спрямоване не просто на окремі реакції та дії, а на їх психологічний зміст.

Опис явищ на основі спостереження є правильним, коли він містить розуміння внутрішньої психологічної сторони зовнішнього акта, яке дає закономірне пояснення його зовнішніх проявів в різних умовах. Основною перевагою цього методу є можливість вивчати психічні процеси в природніх умовах.

Основні особливості експериментального методу: 1) дослідник сам визиває явище, яке збирається вивчати; 2) він може змінювати умови його перебігу; 3) можливість створення різних комбінацій умов допомагає виявляти певні закономірності; 4) знайшовши закономірності, експериментатор може змінювати їх кількісні співвідношення, з яких випливають кількісні закономірності. Саме експеримент значною мірою допоміг відкрити закони природи. Його основна задача полягає в тому, щоб зробити суттєві особливості внутрішнього психічного процесу доступними для об’єктивного зовнішнього спостереження.

Перші психологічні експерименти Вундта були психофізіологічними. Пізніше досліджувати почали не лише залежність між подразников і психічним процесом, а закономірності перебігу цього процесу в певних умовах, тобто подразник з причини перетворився на умову.

Недоліками експерименту називали його штучність, аналітичність та абстрактність, а також ускладнюючу роль експериментатора. Абстрактність, наприклад, пояснюється тим, що експеримент часто проходить в умовах, що дуже відрізняються від тих, в яких проходить практична діяльність людини. Щодо впливу експериментатора, то він повинен бути правильно організованим. Будь-яке його втручання корисно або шкідливо впливає на досліджувану особистість.

Так званий природний експеримент пропонує поєднувати експериментальність дослідження з природністю умов, які необхідно узгоджувати з метою дослідження.

20. Саєнтистьска та гуманітарна парадигми психології (вот уж не знаю, туда ли:)

Існує декілька форм філософського осмислення . Перший з них взірцем автентичного розуміння історичного процесу вважає науку. Тому даний різновид дістав назву саєнтистського, інакше кажучи, наукоцентричного філософського історичного світогляду. В Європі формування, утвердження та поширення подібного світогляду відбувається десь із середини XIX ст. і пов'язане передусім з іменами О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та Ф. Енгельса. Другий основний різновид філософського історичного світогляду, навпаки, пов'язаний з розглядом науки як суто інструментального засобу, а не пізнавального взірця, тим більше — на терені «наук про дух», тобто суспільствознавчих - гуманітарних. На відміну від генералізуючої тенденції натуралістичного методу тут стверджується ідеографічний, індивідуальний підхід. Як вважають дослідники методології психології, гуманітарна парадигма звернена «до духовного світу людини, до його особистісних цінностей і сенсів життя».

Саєнтистський підхід безжалісно критикувався і критикується, в основному, його застосування в системі освіти. П. Сорокін констатував, що класична європейська освіта неспроможна тестувати моральні якості людей. Це означає, що до її стандартів входить завдання забезпечувати розвиток тільки професійних та інтелектуальних здібностей, лишаючи поза увагою моральні якості індивідів. Тому класичній системі освіти притаманний моральний нігілізм, що виявляється в одночасному зростанні як освіченості, так і злочинності. Це серйозна вада стратифікаційної функції вітчизняної освіти. Її наслідком є те, що індивіди з моральними якостями, нижчими від середнього рівня, але з середніми інтелектуальними здібностями, успішно підіймаються соціальною драбиною. Посідаючи соціальне становище, якому не відповідають, вони можуть лише «успішно» руйнувати суспільство, але неспроможні створити нічого цінного, зазначає П. Сорокін. Отже, неадекватність стратифікаційної функції освіти підриває основи стабільності суспільства, демократичності влади та управління.

Саєнтизм та аморальність європейської класичної освіти, на думку П. Сорокіна, виявляються в тому, що горішні поверхи суспільства (владні структури) поповнюються людьми, які демонструють високі інтелектуальні здібності й водночас моральну деградацію: корупцію, демагогію, прагнення поживитися за рахунок інших, сексуальну розбещеність, нечесність, цинізм, «плутократію» . Отже, європейська класична освіта в середині ХХ ст. наочно демонструвала свою неспроможність у формуванні освіченої людини як людини інтелігентної. Освічена людина виявилася неінтелігентною. Вона знаюча, компетентна, в усьому керується авторитетом науки і не відчуває потреби в моральних імперативах діяльності. Тому на зміну саєнтистському підходу прийшла гуманітарна парадигма, котра є основою гуманістичної психології. Гуманістична психологія на перше місце ставить індивідуальність особистості. Система освіти, що формується на засадах гуманітарної парадигми, націлена на розкриття та реалізацію особистісних здібностей, на паралельний розвиток моральних та інтелектуальних якостей.

№ 21. Основні етапи становлення знань про природу психічного.

Роменець виділяє три етапи: міфологічну, філософську та наукову психологію. Кожен етап відбувається на тлі культури, притаманної певному рівню розвитку суспільства. Такий культурологічний підхід у тлумаченні історії психології дозволив додати їй як логіку послідовного переміщення акцентів при поясненні суті людського вчинку- осередку різних форм активності.

Існує три підходи до визначення основних етапів становлення знань про природу психічного:

1 підхід: психологія має довгу передісторію і коротку історію (починається з другої половини 19 ст). Такий підхід розроблений Г.Еббінгаузом..

2-ий підхід, розроблений Роговіним М.С., згідно якого існує три етапи становлення знань про природу психічного:

1-ий етап – донаукової (міфологічної) психології – період, коли панували анімістичні уявлення про душу (період до Античності);

Ці найперші уявлення про душу можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто, пов»язували її із матерією. Такою душею, подібно до повітря, були наділені не тільки тварини і люди, але й рослини і навіть камені.

Міфологічне уявлення про душу було цілком підкорене уявленню про фатум. Невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Магія, яка нібито протистояла фатуму, насправді також вважалася запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в житті нічого не залежало і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був також синкретизм – первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням. Отже, на міфологічному етапі історії психології душу розуміють як силу, що цілковито визначає життя людини. 2-ий етап – філософської психології – коли психологія становила собою частину психології, об’єднана з нею спільним методом (період від античності до 19 ст.); Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давнього світу. За Роменцем на філософському етапі закінчується мотиваційний період історії психології, а знаить, закінчується і сам філософський етап.

3-ий період – власне наукової психології. (з другої половини 19 с.) - пов’язаний із застосуванням у психології об’єктивного методу (експерименту), запозиченого у природничих науках, який до дозволив психології відділитися від філософії. У цей час психологія виокремлюється за межі філософії, виборює право на самостійне існування. Складається сукупність наукових теорій, представники яких прагнуть дослідити сутність психіки, опрацьовують методи її дослідження, відкриваються наукові заклади та школи, в яких досліджується наукова проблематика. В останній чверті ХХ ст. відкривається психологічна практика: психологія заявляє про себе як наука, що активно втручається у суспільне життя. Людині вона пропонує різні форми психологічної допомоги

Це є найбільш розповсюджений підхід, хоча його недоліком є те, що наукова психологія протиставляється усій попередній.

3-ий підхід (культурологічний), згідно з яким розвиток психологічної науки доцільно розглядати в контексті розвитку людської культури взагалі. . Відповідно, етапи розвитку психології виокремлюються за історичними епохами, отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологію Античності, психологію Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, Психологію Сцієнтизму (останньої епохи, яка бере початок у 19 ст., в якій і ми живемо).Назва епохи сцієнтизму походить від лат. “sciencia” - наука і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).

№ 22 Міфологічні уявлення про психіку

(за нашим підручником із загальної психології)

На міфологічному етапі, що охоплює добу від первісного часу до розшарування на класи, увага зосереджується на ситуативному компоненті вчинку. Це сукупність істотних відношень людини до навколишнього світу. Які на цьому етапі розвитку культури складаються незалежно від її намірів. Насамперед їх характеризує значення, що його людина надає тій ситуації, в якій перебуває, та своїм власним станам. Ситуація значень виразно заявляє про себе в пам’ятках первісної культури. Уже першим її виявом є роздвоєння довколишнього світу на тіло та душу( те, що спричинює зміни як у світі, так і в самій людині). На цій підставі виникає фетишизм-культ неживих предметів-фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина пов’язує з ними можливість задоволення своїх бажань. Так виникає анімізм- світогляд первісної людини, за яким душа існує у всіх природних тілах і явищах. При цьому вона здійснює метемпсихоз- переселення душі із одного тіла в інше. Душа в такому випадку сприймається за аналогією тіла. На наскельних малюнках зображається як роздвоєння.

Отже, на міфологічному етапі історії психології душу розуміють як силу, що цілковито визначає життя людини. Людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що породжує фаталізм.-усвідомлення власної безпорадності. Шукаючи опори буття, вона обирає собі фетиші. На цій підставі виникає магія- сукупність ритуалів, направлених на отримання бажаного результату. Ритуал вводить людину у взаємозв’язок подій у світі, тим самим наділяючи її здатністю впливати на їх перебіг.

Із зростанням активності людини заявляють про себе нові аспекти ситуації- її конфліктність та колізійність. Першим відбувається перехід від ситуації значень до ситуації конфліктних відношень.. одним із чинників такого переходу є виникнення тотемізму – уявлення про тварину чи рослину,як праматір людського роду. На основі тотемізму виникло поняття табу- заборони.

(це зі шпор, норм інформація)

Міфологічні уявлення про психіку виникли в рамках 1-ого етапу розвитку психології – донаукової (міфологічної) психології. Під час цього періоду панували анімістичні уявлення про душу (період до Античності).

Ці найперші уявлення про душу можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто, пов»язували її із матерією. Такою душею, подібно до повітря, були наділені не тільки тварини і люди, але й рослини і навіть камені.

Міфологічне уявлення про душу було цілком підкорене уявленню про фатум. Невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Магія, яка нібито протистояла фатуму, насправді також вважалася запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в житті нічого не залежало і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був також синкретизм – первісне злиття людини із світом та суспільним. оточенням. (Винославська О.В., с. 26-28)

23.Специфіка архаїчного мислення (шпори за Кліксом є)

Із переходом до австралопітеку виникають та поширюються перші «істоти», які систематично виготовляли ти та застосовували знаряддя праці. Тут психічні особливості стали грати більшу роль ніж фізичні ознаки. Тому при дослідженнях виділяється більше часу для трудової діяльності, аніж для окремих фрагментів кісток. Масове використання знарядь праці,вірогідно було причиною погіршення природних умов (льодовики). Так, близько 2 млн.років знаряддя праці стають більш-менш не змінними, частіш за все це були грушоподібні камені з гальки, розміром з кулак. Почався час почергових холодів та потеплінь: міндельське оледеніння- освоєна технологія розведення та підтримання вогню; були відомі найпростіші прийоми обробки та застосування шкур вбитих тварин.

Полювання припускало координацію рухів, тобто підготовку, планування та здійснення контролю над ходом виконання цієї важливої спільної діяльності. Ускладнення та диференціювання прийомів колективної діяльності відбувалось на основі функціонування психологічних механізмів мотивації та запам’ятовування. Стабільних успіх був запорукою авторитету у первісному суспільстві.

Далі-потепління:субтропічний клімат. Порівняно із холодами виживати було легше. Було знайдено останки неандертальця нового типу, високого рівня розвитку. Результати досліджень говорять про те, що розміри головного мозку були більшими, ніж у сучасної людини.

Від неандертальця до кроманьйонцю.

Кочовий спосіб життя-зміна зимових та літніх стоянок. Основний тип знаряддя праці-рубило. В цей час не існувало стабільного суспільного розподілу праці. Полювання було на високому рівні, а значить відбувалось обговорення дій, розподілялись функції. Розподілялись обов’язки між добутком їжі та її приготуванням. Ці люди знали способи підтримання вогню.

Характерним для цього часу були ритуали, були знайдені обгорілі рештки людських кісток. Своїх рідних неандертальці хоронили. Також широко застосовувались ритуали перед полюванням.

Умови життя дозволяли замінити кочовий спосіб життя на осілий (печери), а значить установлювався розподіл обов’язків. Правила по розподілу обов’язків виділяли суспільну компетентність члена групи. Існування в рамках однієї групи кількох підгруп призвело до виникнення прошарків, які мали виділити рангові положення в групі. Розподіл труда за статевою ознакою - це другий крок до розподілу праці.

Далі, кроманьйонці витіснили неандертальців. У них були зовсім інші когнітивні можливості аніж у неандертальців. Поява соціальної організації в групах з відносною постійністю місця проживання указують на формування родової общини. Помешкання пала точного типу на багато осіб говорить про формування сімей - макроодиниць племені. Община формувала правила та форми покарання. Розвивається віра та суб’єктивне навіювання.

Зброя: кістки, бивні мамонтів, роги, камінь, дерево.

Також в цей період первісне мистецтво досягло вершини. На стінах відображали сцени полювання та звірів. Прикраси були знайдені в місцях поховання чоловіків та жінок. Наскальний живопис та прикраси в гробницях указують на розвиток магічного мислення в суспільних відносинах, характерних для родового строю.

Зі зміною погодних умов ці люди вже не кочували за звірами, а за допомогою знарядь праці намагались забезпечити себе продуктами. Проживали біля річок.

Важливо вказати на розподіл функцій при колективному вирішенні задач, які виникають при полюванні,захисті і тд. При прийнятті колективних рішень , досить вірогідним є представлення деякої ієрархії, яка залежить від рівня і характеру соціальної компетентності. З переходом до осілого способу життя, і створенням постійних помешкань, вимоги до племені стають передбачуваними . збільшується роль індивіда із його соціальною функцією. В рамках професіонально спеціалізованих груп передаються знання і навички, які були вироблені минулим поколінням. Також відбувався процес зародження соціальних прошарків, які в своїй взаємозалежності формували загальну соціальну структуру. Саме на цій сходинці минулий спосіб життя починає змінюватись.

Тотемізм- перша форма суспільно-історичної свідомості в найбільш ранній фазу розподілу праці. Тотемічна тварина , як символ єдності роду нагадує про спільну історію. Мова, перш за все освоюється систематично в групах або індивідуально в родині. Освоївши мову індивід набуває можливості рефлексії над самим собою та навколишнім світом.

Особливості архаїчного мислення

1. Висока ступінь злиття індивіда з природою,що його оточує. Анімістичне мислення – це коли людина населяє природу божествами, демонами та духами.

2. Висока ступінь інтеграції індивіда і соціального суспільства, інтеграція особистості і роду. Рід указує на походження. Спільний предок виступає як джерело всіх правил спільного життя. Тобто, другою властивістю, яка характерна архаїчному мисленню є сильний духовний та емоційний зв'язок із суспільством.

3. Висока емоційна чутливість та афективна напруга спілкування. Це може бути пов’язано із нестійкими умовами життя. Саме невизначеність визивала високий рівень подразливості, який порівняно із емоційно стійкими ситуаціями пізнавальної діяльності, достовірно та надійно прискорює формування афектів та страхів або гніву.

4. Реалістичність малюнків в печерах має пізнавальну основу. Вона обумовлюється високою емоціональністю. Сильний афект впливає на формування пам’яті, він збільшує пластичність та образність вмісту пам’яті. Сильна емоційність архаїчного мислення пояснюється характером життєвих переживань, з якими було пов’язане психічне та фізичне існування, смерть близьких, народження нової людини.

Функції архаїчного мислення:

1. Нове, не пізнане в явищах природи інтерпретується із відомим, тобто, невідоме, стає відомим та поясненим. Саме анімістичне мислення заповнює широкі пробіли в знаннях про природні явища.

2. Розглядається у зв’язку із спільним життям. Індивід із родовими правилами створює сітку соціальних зв’язків. Із розподілом праці, інтереси членів плем’я розходяться.

В структурі архаїчного мислення формуються 3 стратегії пророкування майбутніх подій:

1. Індивідуальне систематичне спостереження просторово-часових зв’язків та їх залежностей.

2. Висновок за аналогією, на основі виділення схожих ознак.

3. Основана на наслідуванні уже баченому, яке може слугувати індикатором будь-чого і тим самим слугує для пророкування майбутнього. (чаклунство та магія)

Перші дві стратегії дозволяють частино охватити реальні взаємозв’язки і тим самим зменшують напруженість ситуацій прийняття рішення. Третя дає впевненість на основі віри.

24.Становлення експериментальної психології (за с. Л. Рубінштейном)

Перехід від знання до науки, який для ряду областей повинен бути віднесений до XVIII в., а для деяких (як механіка) ще до XVII в., в психології відбувається до середини XIX ст. Лише до цього часу різноманітні психологічні знання оформляються в самостійну науку, озброєну власною, специфічною для її предмета методикою дослідження.

Методологічні передумови для оформлення психології як науки підготували головним чином ті, пов'язані з емпіричною філософією, течії, які проголосили у відношенні пізнання психологічних, як і всіх інших, явищ необхідність повороту від умогляду до досвідченого знання, здійсненого в природознавстві щодо пізнання фізичних явищ. Особливо значну роль зіграло в цьому відношенні матеріалістичне крило емпіричного напряму в психології, яке пов'язувало психічні процеси з фізіологічними.

Однак, для того щоб перехід психології від більш-менш обгрунтованих знань і переконань до науки дійсно здійснився, необхідно було ще відповідний розвиток наукових областей, на які психологія повинна спиратися, і вироблення відповідних методів дослідження. Ці останні передумови для оформлення психологічної науки дали роботи фізіологів першої половини XIX ст.

Спираючись на цілий ряд найважливіших відкриттів в області фізіології нервової системи, фізіологи створили цілий ряд капітальних праць, присвячених загальним закономірностям чутливості і спеціально роботі різних органів чуття (роботи І. Мюллера і Е.Г.Вебера, роботи Т. Юнга, Г. Гельмгольца та Е.Герінга по зору, Г. Гельмгольца по слуху і т.д.). Присвячені фізіології органів почуттів, тобто різним видам чутливості, ці роботи в силу внутрішньої необхідності переходили вже в область психофізіології відчуттів.

Особливе значення для розвитку експериментальної психології набули дослідження Е.Г.Вебера, присвячені питанню про відношення між приростом роздратування і відчуттям, які були потім продовжені, узагальнені і піддані математичній обробці Г.Т.Фехнером . Цим працею були закладені основи нової спеціальної області експериментального психофізичного дослідження.

Результати всіх цих досліджень об'єднав, розвинув і систематизував в психологічному плані в своїх "Основах фізіологічної психології" (1874) В.Вундт. Він зібрав і удосконалив з метою психологічного дослідження методи, вироблені спочатку фізіологами. Всі ці роботи були, таким чином, зосереджені на елементарних психофізіологічних процесах; вони цілком ще відосилися до того, що сам Вундт називав фізіологічною психологією. Але незабаром експеримент, проникнення якого в психологію почалося з елементарних процесів, що лежать як би в прикордонній між фізіологією і психологією області, став крок за кроком впроваджуватися у вивчення центральних психологічних проблем. Лабораторії експериментальної психології стали створюватися у всіх країнах світу. Експериментальна робота стала швидко ширитись і поглиблюватися. Психологія перетворилася на самостійну, значною мірою експериментальну науку, яка все більш суворими методами почала встановлювати нові факти і розкривати нові закономірності. За кілька десятиліть, що минули з тих пір, фактичний експериментальний матеріал, яким володіє психологія, значно зріс; методи стали різноманітніше і точніше; вигляд науки помітно змінився. Впровадження в психологію експерименту не тільки озброїло її дуже потужним спеціальним методом наукового дослідження, але і взагалі інакше поставило питання про методику психологічного дослідження в цілому, висунувши нові вимоги і критерії науковості всіх видів досвідченого дослідження в психології. Саме тому введення експериментального методу в психологію зіграло таку велику, мабуть, навіть вирішальну роль в оформленні психології як самостійної науки.

Становлення експериментальної психології (психофізика, психофізіологія, психометрика).Психофізика – психологічна дисципліна, яка вивчає кількісні співвідношення, залежності між зовнішньою стимуляцією (фізичними праматерями) та особливостями відчуття (психологічними параметрами).Психофізика виникла у другій половині 19 ст. Датою її народження вважається 1860 р. – рік публікації фундаментальної праці Г.Т.Фехнера „Елементи психофізики”.Розрізняють:класичну психофізику - поклала початок науковому аналізу відчуттів як елементарної та первісної форми психічного відображення, створенню низки методів їх вивчення та вимірювання, встановленню й формулюванню психофізичних законів.сучасну психофізику - вивчає вплив особистісних характеристик на відчуття та сприймання ( мотивації. установки, минулий досвід тощо).Завдання психофізики: розробка психофізичних методів дослідження та розвиток теорії сенсорно-перцептивних процесів. (пов’язана із загальною та експериментальною психологією).Психофізіологія – напрямок, заснований німецьким вченим В.Вундтом.За В.Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній досвід людини, який можна вивчати лише шляхом самоспостереження, інтроспекції. Дослідне психологія, яку він назвав фізіологічною психологією (психофізіологією) повинна вивчати свідомість за допомогою експериментальних процедур фізіології, які дають змогу розчленувати безпосередній суб»єктивний досвід і реконструктурувати його в поняттях.Психометрика - розділ психології, який пов»заний із вимірюванням психічних властивостей людини. Спочатку застосовувалась у лабораторних дослідження, що здійснювались у рамках загальної експериментальної психології. (вивчались відчуття, сприймання , увага тощо). Далі, з розвитком індивідуальної психології, почали вивчатись мислення, уява, мовлення. Для дослідження таких вимірювань використовують в основному відповідні психологічні тести, зокрема, тести здібностей.

25.Основні напрямки психології у першій половині 20 ст.В Німечинні: У 20-30 роках 20 ст. утворюється школа гештальтпсихології.Фундаторами цієї школи стали німецькі психологи М. Вертгеймер, В.Келер, К Кофка .У процесі оригінальних експериментів із вивченням сприймання та інтелекту вони з»ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Початком і основним елементом психіки вони вважають не відчуття, а цілісні образи –гештальти. В США: Біхевіоризм (від англ. слова behavior –поведінка) напрям в американській психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології.Засновник цього напрямку Уотсон в кінці 19 ст. виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб»єктивні явища. Натомість він запропонувава вважати предметом психології поведінку.Він запропонував схему «стимул-реакція» (S-R) , яка означає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка чи реакція R. Вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини. Такі погляди виявилися обмеженими і на зміну біхевіоризму прийшов необіхевіризм. Цей напрямок виник у 30-х роках 20 ст. Він прийняв головне положеня біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об»активне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовища, Разом з тим, представники цього напрямку вели до загальної схеми «проміжну змінну»(O) - сполучну ланку між «стимулом» і «реакцією» (S-O-R), яка визначає пізнавальні й мотиваційні компоненти поведінки.

26. Біхевіоризм як школа психології

Біхевіоризм (англ. Behaviour - поведінка) – напрям, який предметом психологічного дослідження вважає те, що підлягає методам об’єктивного вивчення. Насамперед це поведінка – сукупність зовнішніх дій людини і тварини, ланцюг реакцій на зовнішні стимули (схема «S - R»). Засновник біхевіоризму – Джон Уотсон започаткував дослідження навичок – автоматизованих дій, сформованих шляхом багаторазових повторень. Законами формування навичок (напр. «закон спроб, помилок і закріплень випадкового успіху») пояснювалось утворення різноманітних психічних явищ. Було виявлено спільні для людини і тварин закономірності научіння – засвоєння набутого досвіду.

Біхевіористи вважали, що для людини властива генералізація (узагальнення) – процес, в результаті якого суб’єкт відтворює поведінкову реакцію і відповідь на всі подразники чи ситуації, схожі з безумовним подразником або із ситуацією, в якій відбувалось підкріплення.

Класичне обумовлення біхевіористів базувалось на схемі рефлекса Павлова.

Беррес Скіннер висунув ідею оперантного научіння. У його експериментах у клітці пацюка була розміщена педаль, при натисканні на яку в клітку випадала їжа. Бігаючи кліткою, пацюк випадково натискав на цю педаль і отримував іжу. З часом було помічено, що, зголоднівши, пацюк свідомо біг до педалі та натискав на неї, щоб отримати харчі. Таким чином, головна відмінність оперантного обумовлення від класичного полягає у тому, що за оперантного обумовлення суб’єкт має можливість активно впливати на середовище і стикатись з тими чи іншими наслідками своєї діяльності. У випадку формування умовного рефлекса (класичне обумовлення) такої активності немає. Собаки Павлова у його дослідах були позбавлені можливості активно впливати на середовище. Отже оперантне навчання полягає у можливості активно досліджувати середовище і впливати на нього, викликаючи наслідки – приємні та неприємні. Приємні наслідки Скіннер назвав підкріпленням.

Еволюція біхевіоризму зумовила появу необіхевіоризму, який також спирається на поведінковий принцип, але вже по-іншому визначає характер відношень між стимулом та реакцією й допускає наявність «проміжних змінних» між ними у вигляді очікувань, гіпотез, пізнавальних схем тощо (S – O - R). Такий погляд на формування поведінки був запропонований Едвардом Толменом. Необіхевіористи ввели поняття інструментальне обумовлення (система нагород та покарань).

Біхевіористів критикували за те, що вони вважали поведінку універсальною як для людей, так і для тварин, і нерідко переносили результати дослідів, проведених над тваринами на людей, стверджуючи, що немає жодної різниці. На практиці ж це протиречить концепції видового научіння, яка була доведена.

27. Основні проблеми досліджень у гештальтпсихології

Гештальтпсихологія (нім. Gestalt – цілісна форма, образ) – напрям у західній психології першої третини ХХ ст., що висунув програму вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури – гештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває у відповідності з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом. Такий підхід дозволив показати зумовленість сприймання співвідношенням предмета («фігури») і його оточення («фону»), з’ясувати роль інсайту (англ. Insight – проникливість, збагнення) та переструктурування чуттєвих даних у мисленні. З позицій підходу, нове у психіці є наслідком реорганізації та перецентрації існуючих у ній уже гештальтів. Гештальтпсихологи вважали, що основну роль у діяльності людини відіграє саме цілісне сприймання і не надавали великого значення відчуттю.

Найвідоміші представники: Вертгеймер (відкрив фі-феномен), Коффка, Келлер, Курт Левін (запропонував Теорію поля).

Теорія поля Левіна полягає і тому, що людина існує у «психологічному полі» предметів, що її оточують. Поведінка людини поділяється на вольову (викликана внутрішніми потребами) та польову (детермінується предметами, що оточують людину і не залежить від її внутрішнього світу). У своєму експерименті Левін кликав людей нібито для того, щоб вивчати їх «інтелект» чи «пам’ять». Коли людина приходила, він просив її почекати трохи бо Левіну, мовляв, необхідно терміново зробити телефонний дзвінок. Експериментатор виходив із кімнати, а сам спостерігав за досліджуваним через скло Гезелла. Усі без виключення піддослідні маніпулювали з предметами, що лежали поруч: гортали книгу, дзвонили у дзвоник тощо.

28. Психоаналіз як науковий напрям.

Психоаналіз – напрям, засновником якого був З. Фрейд (Фройд). Він розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме(предмет дослідження психоаналізу) , що має сексуальну та агресивну складові. Перша є джерелом психічної енергії (лібідо) і перебуває у конфлікті з самосвідомістю. Внаслідок цього конфлікту особистість – також багаторівневе явище, інстанціями якого є: Id (лат. It – воно), Его (ego – Я) і супер-Его (Над-Я). Id – носій інстинктів, що підкоряються принципу задоволення (зняття інстинктивного напруження шляхом галюцинаторного виконання бажань); Его підпорядковане принципу реальності (задоволення через пристосування до вимог світу); супер-Его – носій моральних норм, виконує функцію критики, витоки якої сягають ще дитячих вражень.

Принцип реальності та принцип задоволення несумісні між собою, тому особистість завжди перебуває у стані напруження, від якого рятується за допомогою механізмів психологічного захисту, такими, наприклад, як: витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), проекція (перенесення власних переживань на об’єктивну реальність), регресія (повернення на більш ранню стадію розвитку), сублімація (різні форми розрядки лібідо) тощо.

Несвідоме проявляється у свідомості опосередковано – у вигляді обмовок, описок, помилок пам’яті, сновидінь. Воно є причиною неврозів – нестійких розладів нервової діяльності. Метод аналізу несвідомого, що застосовується при лікуванні неврозів, поясненні сновидінь, творчості, незрозумілих людині форм її поведінки, полягає у виявленні сексуального значення симптомів та звільнення від них.

З. Фрейд створив оригінальну і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне свідомості. Тому свідомість дослідника може лише будувати припущення з приводу несвідомого та накладати його гіпотетичні ознаки на реальність людського життя.

Довільність засад теорії призвела до її численних модифікацій:

• Індивідуальна психологія. Засновник – Альфред Адлер. Згідно цієї теорії, людиною керує почуття неповноцінності, проте Адлер наголошує на тому, що людина – соціальна істота і несвідоме – не єдина рушійна сила у психіці людини. Велике значення Адлер приділяє свідомому, а також взаєминам людини із соціумом. Діяльність людини і суспільстві може бути конструктивною чи деструктивною.

• Аналітична психологія. Засновник – Карл Густав Юнг. Аналітична психологія розглядає не лише особисте несвідоме наслідком якого є утворення у індивіда комплексів (цей термін увів Юнг), а й т.з. колективне несвідоме, яке є базисом для формування архетипів – колективних універсальних паттернів (моделей) або мотивів.

• Культурно-філософська психопатологія. Засновниця – Карен Хорні. Основне поняття цього напрямку – базальна тривожність. Згідно з Хорні, у дитячому віці часто виникає стан незахищеності та тривожності. Як стратегію подолання тривожності індивіди обирають одну з трьох спрямованостей: до, проти чи від людей. Стратегія «від людей» полягає у тому, що індивід не бажає ні належати до інших ні конкурувати з ними і зберігає відчужену позицію. У рамках стратегії «проти людей» індивід не вважає потрібним доведення ворожості людей, сприймаючи це як аксіому і обирає лінію поведінки, яка полягає у боротьбі проти людей. Стратегія «до людей» розуміє під собою визнання невротиком власної безпомічності та бажання в усьому покластись на інших людей.

• Его-психологія. Засновник – Ерік Еріксон. Основна увага приділяється «Я» (на відміну від Фрейда, який основне значення надавав «Воно»).

• Гуманістичний психоаналіз. Засновник – Еріх Фромм. Головна ідея – втеча від свободи, страх людини опинитись повністю вільним («Втеча від свободи» - найвідоміша книга Фромма).

Висновок: погляди З. Фрейда вийшли за межі психології та позначились на розвитку різних форм культури ХХ ст. Створений ним напрямок започаткував психологічну допомогу людині і тим утвердив психологію як науку, що моє свою реальну практику.

29. Гуманістична психологія

Гуманістична (лат. Humanus – людяний) психологія визнає предметом досліджень унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідому істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Особистість потребує зв’язків з іншими людьми, відчуває неохідніть постійного самовдосконалення, шукає сенс життя. Кожна людина – унікальна і неповторна.

Так, Абрахам Маслоу, засновник гуманістичної психології, джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації – якомога повного вияву своїх можливостей Це прагнення ґрунтується на потребі в самоактуалізації – «вершині» в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в повазі та самоповазі, потреби в любові з боку довколишніх і належності до спільноти, потреби в безпеці та фізіологічні потреби.

Маслоу також наголошував на існуванні пізнавальних та естетичних потреб, які не входять до ієрархії, а є вторинними стосовно її складових. Важливо зазначити, що для переходу на наступний рівень в ієрархїї потреб, потреби попереднього рівня повинні бути задоволені.

Окрім Маслоу, визначними фігурами у парадигмі гуманістичної психології були Карл Роджерс та Гордон Олпорт.

К. Роджерс вважав, що людині властиве вроджене бажання до особистісного росту, але соціум з усіма його протиріччями породжує у людині неконгруентність – внутрішній конфлікт. К. Роджерс – засновник клієнт-центрованої терапії, яка, на відміну від психоаналізу, не є директивною, тобто терапевт та клієнт – рівноправні. Основою клієнт-центрованої терапії є «безумовне прийняття» клієнта з усіма його поглядами та цінностями. Клієнт-центрована терапія допомагає розкрити потенціал клієнта та реалізувати його.

Г. Олпорт вважав особистість відкритою системою, розвиток якої відбувається у взаємодії з іншими людьми. Людина повинна весь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно «розривати» гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, «відв’язуючи» її від біологічних потреб.

30.Сигнальність як фундаментальна ознака психічного.Згідно із принципом відображення, одним із основних пояснювальних принципів психології, всі психічні функції є за своєю природою є відображувальними.Психічне відображення має сигнальний характер. Це значить: воно випереджає фізичний контакт суб’єкта і об’єкта, попереджаючи суб’єкта, сигналізуючи про значущі для нього об»єкти за допомогою нейтральних відносно об»єкта (сигналів). Отже, психіка виконує сигнальну функцію у взаємодії людини із зовнішнім середивщем. Сигнальність – фундаментальна ознака психічного.Вона_характеризується:а)високою_вибірковістю;б)випержуваністю. Сигнальність виникає на другому рівні відображення у тварин – на рівні чутливості.Психічне відображення в людини є знаково-опосередкованим.Психічне відображення активне на будь-якому рівні. Воно відіграє важливу роль на всіх рівнях: а) для організму – забезпечує життєдіяльність;б) для індивіда – дії, привласнення та репродукції суспільного досвіду;в) на особистісному рівні – дії, спрямовані на творення нових, суспільно значущих продуктів і способів діяльності.

31.Подразливість і чутливість: порівняльний аналіз.Усім видам матерії, починаючи з неживої, неорганічної, і закінчуючи найвищою складною матерією (людським мозком) властива якість відображення – тобто здатність реагувати на впливи. Вищою формою відображення є психічне відображення, а вищою формою психічного відображення є свідомість.У неживій природі відображення може виявлятися у формі механічної, фізичної та хімічної взаємодії тіл або речовин (наприклад, взаємодія хіилі і камню, соняного зайчика і поверхні води тощо).З появою життя на Землі (живої природи) жива матерія набуває особливих властивостей: 1. Загальною властивістю усіх живих організмі є подразливість - це здатність організму реагувати на зовнішні впливи середовища певними біологічними процесами (спостерігати можна у амеби, дотик до якої може спричини виникнення рухів захоплення). Подразливість є необхідною умовою обміну речовин між організмом та середовищем. Це біологічна форма відображення.Таким чином, із виникненням життя на Землі відображення стає якісно іншим.- У неживій природі об»єкт залишається пасивним щодо впливу, а в живій природі істоти виявляють активність, вони вибірково реагують на впливи внаслідок здатності до саморегуляції.Шляхом еволюції простої подразливості виникла чутливість – психічна форма реакції на середовище, яка виявляється в реагуванні на такі впливи середовища, від яких безпосередньо життя організму не залежить, але які є біологічно значущими. (Пр: комахи, орієнтуються на звук, на запах, колір, знаходять їжу або уникають загрози. Самі по собі звуки, запахи, кольори предметів не є загрозливими для комах і не можуть задовольняти їх потреби в їжі, але вони є сигналами, які попереджають про можливість задоволення біологічної потреби.)Виникнення у тварини здатності розрізняти окремі подразники, що відіграють сигнальну роль у пристосуванні її до зовнішнього середовища, є початком розвитку психіки.

№ 32. Загальний зміст основних етапів розвитку психіки тварин.  Загальні положення: 1.Розвиток психіки тварини відбувається в процесі їх біологічної еволюції і підпорядкований загальним законам цього процесу. 2.Кожна нова ступінь психологічного розвитку тварин має в своїй основі перехід до нових умов існування тварин і новий крок в ускладненні їх фізичної організації. 3.Розвиток психіки тварини визначається необхідність пристосування тварин до середовища. Психічні відображення є функцією відповідних органів, які формуються в ході цього пристосування. У процесі біологічної еволюції розвитку тварин виділяють (Леонтьєв О.М.) три якісно відмінні стадії розвитку психіки: 1. Елементарної чутливості – сенсорна; 2. Предметного сприймання – перцептивна; 3. Найпростішої інтелектуальної поведінки. 1.Стадія сенсорної психіки (стадія елементарної сенсорної психіки) – це така стадія, на якій тварина реагує лише на окремі впливи властивостей предметів зовнішнього світу, які мають для неї певне біологічне значення, тобто, від яких залежить реалізація основних біологічних функцій.  Відображення дійсності на цьому етапі представлено у формі елементарних відчуттів. Не має ще відображення предмету в цілому. (Пр: павук, реагуючи на вібрацію павутини, рухається до мухи, яка заплуталась в павутині. Але коли павука і муху посадили в стакан, то павук тікає від мухи. Тобто, павук відображає тільки окрему властивість – вібрацію павутини від руху мухи, але не відображає муху як предмет). Це стадія спостерігається у тварин з сітчастою та вузловою нервовими системами, зокрема, комах. Вони вирізняють із навколишнього середовища окремі властивості (вібрацію, звуки, запахи, кольори тощо). Які мають для тварин відображальне аналітичне сигнальне значення і орієнтують у зовнішньому світі(гусінь згортається на дотик, бджола летить на квіти за запахом). 2. Перцептивна стадія психіки тварин – це стадія, на якій живі організми здатні розрізняти не лише окремі фактори середовища, а цілісні предмети. На цій стадії перебувають всі ссавці, які мають достатньо розвинутий головний мозок. Для цієї стадії характерна здатність до синтетичного відображення різних властивостей одного предмета (собака пізнає хазяїна за низкою ознак – голос, одяг, запах). Головним психічним процесом є сприйняття (перцепція). Також розвиваються уявлення, пам»ять. 3. Стадія практичного інтелекту – це найвищий етап розвитку психіки тварин.  Ця стадія пов’язується вже головним чином із мавпами ( хоча наявна і в дельфінів). Ці тварини здатні до наочно-дійового мислення.  Якщо тварина на стадії елементарної сенсорної психіки можуть відчувати лише певні ознаки речей (реагувати на них), а тварини на стадії перцептивної психіки мають справу з цілісними речами, то на стадії тваринного інтелекту перед твариною відкриваються відношення між речами ( хоча й не у словесній абстракції, а в наглядній дії). Поведінка цих тварин перетворюється на набір цілеспрямованих операцій. Отож, мислення виступає головним психічним процесом на даній стадії. Водночас у нестандартних ситуаціях проявляється обмеженість інтелектуальної поведінки тварин. (Пр. Відомий дослід з мавпою, яка гасила вогонь з бака. Змінили умови: вогонь був на плоту серед річки, а бак з водою на іншому плоту, до якого важко було дістатися. Тварини намагалися розв»язати завдання старим способом – дістатися до бака з водою замість того, щоб скористатися водою з річки). Висновок загальний:  Відмінність психіки тварин від психіки людини: Психіка тварини є інстинктивно- біологічною – вона може здійснюватися лише по відношенню до предмету життєвої біологічної потреби, або по відношенню до тих властивостей предметів та ситуацій, які для тварини мають смисл того, з чим пов’язано задоволення певної біологічної потреби.

33. Основні форми поведінки тварин у філогенезі

Таксиси

На нижчих щаблях розвитку органічного світу, а саме у бактерій, одноклітинних, а так само рослин, єдиною формою зовнішнього реагування є подразливість, що має назву таксиси.

Таксис — це рухова реакція у відповідь на стимул, що діє односпрямовано, властивий організмам, які здатні вільно пересуватися.

Джерелами подразнення можуть бути: світло (фототаксис), температура (термотаксис), волога (гідротаксис), хімічні речовини (хемотаксис) та ін. Рух може бути спрямований до джерела стимуляції (позитивний таксис) або від нього (негативний таксис). Наприклад, евглена рухається у бік джерела світла демонструючи позитивний таксис.

Тропізми

Тропізми — реакція орієнтування організму або клітини, тобто напряму росту або руху клітин щодо подразника (світло, земне тяжіння, хімічні речовини та ін.). В основі тропізму лежить одна з властивостей цитоплазми клітини — її подразнюваність, реакція відповіді на різні чинники зовнішнього середовища.

Тропізми властиві не тільки рослинам, а й мікроорганізмам. У тварин тропізми це допсихічна форма поведінки. Тропізми з’являються у тварин на сенсорній стадії психіки.

Інстинкт

На перцептивній стадії у тварин з'являються більш складні форми поведінки і вони вже є психічними. Такою формою поведінки є інстинкт - вроджена видова форма поведінки.

Інстинкт — сукупність уроджених реакцій на подразники, а не розумова діяльність. Подібні акти поведінки проявляються у вигляді фіксованої форми дії, що отримується організмом спадково. Для інстинктів характерна відносна постійність і однотипність прояву у тварини одного і того ж виду. Інстинкти мають ланцюговий характер, тобто інстинкти - це ціла система дій.

Інстинктивні дії строго закріпленні за певними умовами. Механізм здійснення інстинкту полягає в тому, що зовнішні умови викликають рефлекторну реакцію, кінець якої збуджує наступну реакцію і т. д., викликаючи до дії цілий ланцюг рефлексів і здійснюючи тим самим спадково зміцненню програму. Інстинктивні дії втрачають свою доцільність, лише тільки змінюються стандартні умови. Таким чином, є доцільними лише при постійних умовах. У наш час вивчено велику кількість ключових стимулів у багатьох видів тварин. Кілька ключових стимулів в природних умовах, об'єднуючись, формують пускову ситуацію.

Розрізняють два види реакції на ключовий подразник:

• Реакція на сам подразник;

• Переадресовування реакції на інший подразник.

Інстинкти - біологічно корисна форма поведінки, але тільки до звичних і основних умов існування тварин. Чим більш розвинена тварина, тим більше у неї інстинктів.

Імпринтинг

Научіння дозволяє тваринам більшою мірою пристосовуватися до мінливих умов середовища. Однак між інстинктом і навичкою (научіння) є проміжна форма поведінки - імпринтинг (фіксація).

Імпринтинг — це психофізіологічний механізм, згідно з яким образ, сприйнятий в певний кризовий період розвитку, міцно запам'ятовується, трансформуючись у стійку програму поведінки.

Вперше імпринтинг відкрив і описав англійський етолог Конрад Лоренц у своїх дослідах з гусенятами. Новонароджені гусенята починають рухатися за тим об'єктом, який потрапляє їм в поле зору і вести себе ніби цей об’єкт є їхньою матір’ю.

Лоренц виділив специфічні особливості імпринтингу:

• Миттєве замикання зв'язку;

• Існування в онтогенезі чутливого періоду для такого научіння.

• Незворотність, неможливість перенавчання відбитого об'єкта, але дана властивість доволі гнучка.

У людини діє механізм імпринтингу, але людині він характерний не тільки при пологових сприйняттях, а і в плані уявлень.

Здатність утворювати нові умовні зв’язки залежить від рівня розвитку тварини. Чим вище в еволюційному ряду стоїть істота, тим більш складними можуть стати вироблені умовні зв'язки і тим більш пластичними вони виявляються. Сигналом для утворення умовного зв'язку можуть бути світло, колір, форма предмета, а також звук і смакові якості.

Научіння

Научіння (навички) - це індивідуально придбані в онтогенезі форми поведінки тварин, засновані на виробленні умовних рефлексів, діють автоматично.

Фізіологічна основа утворення навички - це замикання нервових зв'язків між центрами безумовних і умовних подразників в мозку, тобто утворення умовних рефлексів. Навички здатні вироблятися в природних умовах методом проб і помилок, в штучних умовах методом дресирування. Набуті навички роблять поведінку тварин більш пристосованим до нових умов середовища. Без підкріплення навичка зникає.

Існує тісний зв'язок між інстинктами і навичками, а саме - навички здатні пригнічувати інстинкти. Наприклад, парамеціі, поміщені в квадратну посудину і звиклі плавати уздовж його стінок, зберігають деякий час квадратну форму траєкторії, коли їх перемістять в круглу посудину.

Інтелектуальна поведінка

У вищих тварин з'являється інтелектуальне поведінка - це найвищий тип поведінки тварин. Вона забезпечує найбільш повне і точне пристосування тварин до мінливих умов навколишнього середовища. Однак вищі тварини вдаються до нього лише тоді, коли зустрічаються з проблемною ситуацією, яку не можуть вирішити звичними методами.

Основу інтелектуальної поведінки становить відображення складних відносин між окремими предметами. Приклад інтелектуальної поведінки дає наступний дослід. Прилад, на якому проводився дослід, складався з двох порожнистих трубок. На очах у ворони в одну порожнисту трубку вводилася на мотузочці приманка - шматок м'яса. Птах бачив, як їжа входила в трубку, з'являлася в просвіті між трубками і знову ховалася в другій трубці. Ворона тут же бігла до кінця другої трубки і чекала появи їжі. (Так само чинили й інші хижі птахи, кішки, собаки). Цей приклад показує, що вищі тварини здатні вловлювати відносини між предметами і передбачити результат даної ситуації, тобто врахувати, де з'явиться цей предмет, якщо він рухається. Ця поведінка є типом розумної поведінки.

Інтелектуальну поведінку тварин вивчав в першому десятилітті 20 століття німецький психолог Вольфганг Келер. Він розробив поняття «інсайт», тобто осяяння на шимпанзе.

Інсайт був відкритий під час експерименту в клітці. У клітці перебувала шимпанзе. До стелі прив'язаний банан. На підлозі стоять ящики. Мавпа довго намагається дострибнути до банану, але в неї нічого не виходить. Потім сідає і оглядає клітку. У поле зору потрапляють ящики. Вона швидко ставить ящики один на одного і дістає банан. Її здогадка - осяяння (інсайт).

Келер робить висновок: розумна поведінка тварин дорівнює розумній поведінці людини. Однак, Келер помилявся. Дослідження Виготського, яке стосується мислення й мови, показали, що у людини інший тип розумної поведінки. Людина не є рабом зорового поля, як шимпанзе. Головна відмінність полягає у осмисленні ситуації і своє віддзеркалення до неї. Не ситуація визначає поведінку людини, а, навпаки, вона опановує ситуацією і найважливішу роль в цьому відіграє мова, якої немає у тварин. Нам не потрібно, щоб рішення потрапило в поле зору, нам потрібно осмислити його.

Таким чином, використання тваринами знарядь є лише однією з форм біологічної адаптації і має тільки зовнішню схожість з трудовими діями людини.

34. Сенсорна стадія психіки тварин = стадія елементарної психіки (Леонтьев)

Виникнення чутливості організмів привело до ускладнення життя, яке полягає в тому, що виділяються процеси зовнішньої діяльності, які опосередковують відношення організмів до оточуючого середовища. Так і виникає здатність тварин до психічного відображення середовища в об'єктивних зв'язках.

Розвиток цих форм психічного відображення проходить в залежності від діяльності організмів та ускладнюється разом із їх будовою.

Головна особливість діяльності, з якою пов'язана найпростіша форма психіки, є те, що вона зумовлюється не властивостями середовища середовища, а ними у відношенні між собою та іншими.

Також важливо те, що біологічний зміст тих чи інших впливів на життєдіяльність не є постійним, а змінюється в залежності від об'єктивних умов середовища.

Необхідно зауважити, що змістовні зв'язки діяльності є умовними і вони сильно відрізняються від зв'язків, які формують саму поведінку (зв'язок "вид їжі- їжа" та "перепона - обхідний шлях", де у першому дія і буде безпосередньо спрямованою на мету, а в другому випадку - лиш опосередковано).

Зв'язки першого типу швидко утворюються та розпадаються, тоді як другого - навпаки.

Друга характеристика змістовних зв'язків- це двохсторонній характер - не тільки об'єкт викликає реакцію, а і суб'єкт починає шукати предмети, які можуть цю реакцію викликати.

Особливість стадії елементарної психіки в тому, що діяльність тварин відповідає на вплив окремих властивостей (чи груп властивостей) тільки таких, від яких залежить здійснення основних біологічних функцій організму - певна вибірковість.

Отже, стадія елементарної (сенсорної) психіки виникає внаслідок високої диференціації органів чутливості з одного боку та органів руху (тобто впливу суб'єктом на зовнішнє середовище) з іншого. А тому розвивається орган координації та узгодження груп цих процесів - нервова система (потім іде подальша концентрація та ускладнення). А це, в свою чергу, зумовлює варіативність одночасного впливу різних факторів на організм - а отже і його реакцій у відповідь

35.Перцептивна стадія психіки тварин– це стадія, на якій живі організми здатні розрізняти не лише окремі фактори середовища, а цілісні предмети.На стадії перцептивної психіки перебувають всі ссавці, які мають достатньо розвинутий головний мозок. Для цієї стадії характерна здатність до синтетичного відображення різних властивостей одного предмета (собака пізнає хазяїна за низкою ознак – голос, одяг, запах). Головним психічним процесом є сприйняття (перцепція). Також розвиваються уявлення, пам»ять.Розвиток живого організму характеризується такими ознаками:розвиток дистантних органів відчуттів (зору, слуху).кортикалізації органів руху (рухові акти переходять під контроль кори головного мозку, об’єм якої збільшується; відповідно рухи стають більш довільними).розвиток нервової системи (передусім НС, а в ній переднього мозку великих півкуль, насамперед їх кори). Провідним видом діяльності, як на сенсорній стадії, інстинктивна діяльність, але зворотна реакція виникає на речі, образи.

36. Стадія практичного інтелекту (Леонтьев)

ЇЇ ще називають стадією "ручного мислення".

Характерні особливості:

1. Якщо на попередніх стадіях операція (як форма дії) формувалась посткпово, шляхом багатьох проб та помилок, в процесі яких вдалі дії закріплювались , а зайві відкидались, то в тварин на даній стадії розвитку інтелекту (наприклад примати) - багато спроб, які є невдалими передують раптовому вирішеннюпроблеми - інсайт.

Експеримернт мавпи в клітці з палкою, коли вона дотягувалася до стимула дії (банана) палкою. Усе це відбувалося не одразу, але уся сукупність правильних дій була раптовою, ніби мавпа "здогадалась" подумки.

2. Якщо тварина вже робила певну операцію до цього хоча б 1 раз, то без попередніх спроб вона вдало це повторить.

3. Маючи навички в одних областях дії, мавпа може легко використовувати свої знання в суміжних (тобто замість палки може бути будь-який інший предмет продовгуватої форми).

Варто зауважити такий факт: людиноподібні мавпи мають здатність до об'єднання двох різних операцій - вирішення двохфазних задач.

Наприклад експеримент у якому мавпа мала коротку палку, якою одразу не можна було дотягнутися до банана, але можна дотягнутися до довшої палки, яка лежала також поза кліткою, якою вже в свою чергу можна було дістати банан.

Щ е один експеримент, який показує здатність до двохфазності та опосередкованої направленості на мету через дію:

У середині клітки був банан. З однієї сторони вона мала щілину, в яку було видно банан, але рука не пролазила. З іншої була решітка, але з цієї сторони рука не дотягувалась до банана.

Мавпа брала палку, яку можна було просунути в щілину, але до решітки не дістати, та відштовхувала від себе банан в напрямку до решітки. А там його і забирала.

Як висловлювався Бюлер "інтелектуальний "розв'язок " цих задач є не що інше як застосування в нових умовах філогенетично закріпленого способу дій. В цьому плані тварини на останній стадії розвитку переносили свої знання в значно більш широких рамках і операції формувалися швидше.

Висновки: у діяльності тварин на цій стадії чітко прослідковується двохфазність не тільки вирішення задач, а й діяльності узагалі. Перша - підготовка, друга -здійснення (на кожному етапі багатоскладної задачі наявні ці фази). Причому перша фаза направлена не на мету (наприклад банан), а на інструмент (наприклад палка) і якщо в даний момент треба не палка, а, наприклад, обійти ящик, то вона так і зробить - тобто має значення об'єктивне відношення інструмента до мети (палки до банана).

37. Біологічні передумови антропогенезу. Антропогенез - це процес походження людини (homo sapiens). Це небувалий в історії органічного світу скачок із біологічної сфери розвитку в соціальну.. Древні люди з»явились на початку четвертичого періоду, кілька мільйонів років тому.  Основні передумовами антропогенезу послужили такі характерні ознаки мавп:  - високий розвиток обох основних проявів рухової активності (насамперед, маніпулювання); - найвища у тваринному світі рухомість кінцівок, особливо пальців передніх кінцівок; - здатність до хватальних рухів; - бінокулярний зір, який переважав над нюхом та функціонував разом із рухами передніх кінцівок та їх шкірно-м»язовою чуттєвістю, що дозволяло краще ознайомлюватися з предметами; - високо-розвинуті форми групової поведінки.  Примати , предки людини перейшли до наземного способу життя та двух-ногому ходінню. В результаті цього передні кінцівки звільнилися від функцій пересування і основною їх функцією стало маніпулювання. На основі цього зародились перші трудові дії , спільна праця сприяла виникненню суспільних стосунків, а потім мови та свідомості, які здійснювати зворотній вплив на становлення сучасної людини..  В цілому антропогенез характеризується не стільки морфологічними перетвореннями (зімни будови безпосередніх предків людини), скільки глибокими якісними змінами поведінки і психіки людини та становленні принципово нових стосунків з навколишнім світом. (далі можна писати або не писати…) Дані археологів дозволяють послідовно прослідкувати процес фізичної будови людини: 1. Найдавнішим предком людини був пітекантроп – мавполюдина, в будові тіла якої поєднувалися ознаки мавпи і людини.  По відношенню до мавпи пітекантроп мав такі суттєві характеристики: - мозок 800 – 900г, в той час коли у людини 600г. - інша будова кінцівок (перехід до прямоходіння, хоча і не зовсім вертикальна). До цієї групи відносяться також синантропи і гейдельберзька людина. Є данні про те, що синантроп користувався вогнем і виготовляв знарядь праці. 2. Наступну ступінь розвитку людини характеризує – неандерталець ( 300 – 100 тис. р. назад). Для нього характерно: масивне тіло; ріст 160 – 170 см; відсутність підборного виступу і так далі. 3. Більш високу ступінь розвитку людини представляє кроманьйонець. Кроманьйонець мав будову тіла таку, яка характерна для сучасної людини: пряма хода; чіткий підборідний виступ; високий прямий лоб; звичайні для людини надбрівні дуги. Він з’явився 25тис.р тому.

38.Загальна характеристика психіки.Психіка - система явищ суб'єктивного внутрішнього світу людини та тварин.З точки зору матеріалізму, психіка - суб'єктивний відбиток об'єктивної дійсності в ​ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини з ​зовнішнім середовищем. Функція головного мозку, його здатність відображати об'єктивну дійсність. Ленінська теорія відображення стала підґрунтям радянської психологічної науки. Однак, рівень сучасних знань дозволяє стверджувати лише про 1) локалізацію психічних явищ в головному мозку і 2) складний взаємозв'язок тілесного та психічного.Характерними особливостями і структурними компонентами психіки є:1.Знання про навколишню дійсність,природу,суспільство .2.Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб’єкта пізнання. Характерним щодо цього є самопізнання,що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних та морально - психологічних якостей.3.Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки,передбачення її результатів .4.Ставлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших особистостей та до самої себе.

39. Умови виникнення свідомості Перехід до свідомості являє собою початок нового, вищого етапу розвитку психіки. Свідоме відображення, на відміну від психічного відображення, властивого тваринам, - це відображення, що виділяє об'єктивні стійкі властивості дійсності. Виділення у свідомості людини відображуваної реальності як об'єктивної має в якості іншого свого боку виділення світу внутрішніх переживань і можливість розвитку на цьому ґрунті самоспостереження. Як відомо, причиною, що лежить в основі олюднення твариноподібних предків людини, є виникнення праці й утворення на її основі людського суспільства. «... Праця, - говорить Енгельс, - створила саму людину». Праця створила і свідомість людини. Виникнення і розвиток праці, цієї першої і основної умови існування людини, призвело до зміни і олюднення її мозку, органів її зовнішньої діяльності і органів чуття. Головний орган трудової діяльності людини – її рука могла досягти своєї досконалості тільки завдяки розвитку самої праці. Мозок людини в порівнянні з мозком вищих мавп володіє і набагато більш складною, набагато більш розвиненою будовою. Удосконалювалися під впливом праці і у зв'язку з розвитком мозку також і органи чуття людини. Як і органи зовнішньої діяльності, вони придбали якісно нові особливості. Уточнилось почуття дотику, олюднене око стало помічати в речах більше, ніж очі самої далекозорої птиці, розвинувся слух, здатний сприймати найтонші розбіжності й подібності звуків людської членороздільної мови. У свою чергу розвиток мозку й органів чуттів надавав зворотний вплив на працю і мову, «давав обом все новий поштовх до подальшого розвитку». Створювані працею, окремі анатомо-фізіологічні зміни тягли за собою, в силу природної взаємозалежності розвитку органів, і зміну організму в цілому. Таким чином, виникнення і розвиток праці призвів до зміни всього фізичного образу людини, до зміни всієї його анатомо-фізіологічної організації. Звичайно, виникнення праці було підготовлено всім попереднім ходом розвитку. Поступовий перехід до вертикальної ходи, зачатки якої чітко спостерігаються навіть у нині існуючих людиноподібних мавп, і формування в зв'язку і з цим особливо рухливих, пристосованих для схоплювання предметів передніх кінцівок, все більше вивільнюваних від функції ходьби, що пояснюється тим способом життя, який вели тварини предки людини, - усе це створювало фізичні передумови для можливості виробляти складні трудові операції. Нарешті, істотною передумовою праці служила також наявність у вищих представників тваринного світу дуже розвинених, як ми бачили, форм психічного відображення дійсності. Праця - це процес, що пов'язує людину з природою, процес впливу людини на природу. Для праці характерні, насамперед дві наступні взаємопов'язані риси. Одна з них - це вживання і виготовлення знарядь. Інша характерна риса процесу праці полягає в тому, що вона відбувається в умовах спільної, колективної діяльності, так що людина вступає у цьому процесі не лише у певні відносини до природи, але й до інших людей-членам даного суспільства. Як би не була складна «знаряддєва» діяльність тварин, вона ніколи не має характеру суспільного процесу, вона не відбувається колективно і не визначає собою відносин спілкування, що здійснюють її індивіди. На противагу цьому людська праця є діяльністю спочатку суспільної, заснованої на співпраці індивідів, що припускає хоча б зародковий технічний розподіл трудових функцій; праця, отже, є процес впливу на природу, що зв'язує між собою його учасників, за допомогою їх спілкування. Вже в ранню пору розвитку людського суспільства неминуче виникає поділ раніше єдиного процесу діяльності між окремими ділянками виробництва. Спочатку цей поділ має, мабуть, випадковий і непостійний характер. В ході подальшого розвитку він оформляється вже у вигляді примітивного технічного поділу праці. На частку одних індивідів випадає тепер, наприклад, підтримка вогню і обробка на ньому їжі, на частку інших - добування самої їжі. Одні, учасники колективного полювання, виконують функцію переслідування дичини, інші - функцію очікування її в засідці і нападу. Як же можливе народження дії, тобто поділ предмета діяльності та її мотиву? Очевидно, вона стає можливою тільки в умовах "спільного, колективного процесу впливу на природу. Природними передумовами цього вичленування окремих операцій та набуття ними в індивідуальній діяльності відомої самостійності є, мабуть, два наступних головних (хоча і не єдиних) моментів. Один з них - це нерідко спільний характер інстинктивної діяльності і наявність примітивної «ієрархії» відносин між особинами. Інший важливий момент - це виділення в діяльності тварин, що ще продовжує зберігати всю свою цілісність, двох різних фаз - фази підготування і фази здійснення, які можуть значно відсуватися один від одного у часі. Отже, складна діяльність вищих тварин, що підкорюється природним речовим зв'язкам і відносинам, перетворюється у людини в діяльність, підпорядковану зв'язкам і відносинам первісно громадським. Це і становить ту безпосередню причину, завдяки якій виникає специфічно людська форма відображення дійсності - свідомість людини. Виділення дії необхідно припускає можливість психічного відображення діючим суб'єктом відносини об'єктивного мотиву дії та його предмета. Так, якщо звернутися до нашого раніше прикладу, то очевидно, що дія загонича можлива тільки за умови відображення ним зв'язку між очікуваним результатом особисто їм здійснюваної дії і кінцевим результатом усього процесу полювання в цілому - нападом з засідки на тварину, що тікає, умертвіння її і , нарешті, її споживанням. Разом з народженням дії, цієї головної «одиниці» діяльності людини, виникає і основна, громадська за своєю природою «одиниця» людської психіки - розумний зміст для людини того, на що спрямована її активність. Коли павук спрямовується в напрямку вібруючого предмету, то його діяльність підпорядковується природному відношенню, що зв'язує вібрацію з харчовою властивістю комахи, що потрапляє в павутину. Через це вібрація набуває для павука біологічного сенсу їжі. Тому, якщо піднести до павутини будь який вібруючий предмет, наприклад звучний камертон, павук все одно спрямовується до нього. Загонич, що лякає дичину, також підпорядковує свою дію певному зв'язку, визначеному відношенню, що зв'язує між собою тікання здобичі і подальше її загарбання, але в основі цього зв'язку лежить вже не природне, а суспільне відношення - трудовий зв'язок загонича з іншими учасниками колективного полювання. Проте найважливіший, вирішальний крок виявляється цим уже зробленим. Діяльність людей відокремлюється тепер для їх свідомості від предметів. Вона починає зізнаватися ними саме як їх відношення. Але це значить, що і сама природа - предмети оточуючого їх світу - тепер також виділяється для них і виступає у своєму стійкому відношенні до потреб колективу, до його діяльності.

40. Психологічна сутність свідомості.

Свідомість – вища, характерна тільки для людини форма психічного відображення дійсності в системі мовних значень.

Істотні характеристики свідомості людини та її відмінності від психіки тварин.

1. Єдність історичного онтогенетичного та гносіологічного відображення людиною оточуючого світу. (Свідомість людини формується під впливом соціальних умов розвитку суспільства, в процесі народження до смерті, в процесі руху від «незнання» до «знання» і ці процеси знаходяться в тісній взаємодії)

2. Активність людської свідомості, її цілеспрямованість, її здатність творчо перетворювати дійсність.(Пр: програміст розробляє антивірусну програму. Ціль його діяльності – зробити програму, творчість – створення програми, яка не існувала раніше).

3. Відображення навколишньої дійсності здійснюється на основі досвіду, накоплинного людством (у тварин – лише на основі власної життєдіяльності. (Пр: дитина, яка пришла на секцію футбола, нічого не вміючи, вчиться грати у футбол на основі досвіду тренера та досвіді футбольного клубу).

4. Відображення світу у формі пізнання суттєвих зв’язків і відношень. Це здійснюється за допомогою понять та абстрактного мислення (у тварин є тільки наглядне дійове мислення). (Пр: поняття «студент», відображає певні характерні для людини цього віку і статусу – молоді, енергійні, красиві, допитливі…).

5. Прогнозуючий характер людської свідомості. (Пр: прогнозування погоди, визначення теми дисертації).

6. Людина не тільки пізнає світ, а і певним чином відноситься до нього.(Пр: одній людині подобається грати у футбол, а іншій в теніс. Одна людина любить писати книги, а інші будувати будинки).

7. Наявність у людини самосвідомості

41. Психологічний зміст самосвідомості (Рубинштейн)

Самосвідомість людини, відображаючи реальне буття особистості, робить це, як і власне свідомість узагалі, не пасивно і не дзеркально. Уявлення людини про себе, свої властивості не завжди є адекватними; також мотиви, які, на думку самого суб'єкта, спонукають його до дії, не завжди є реально визначаючими його дії.

Самосвідомість людини не дано безпосередньо в переживаннях (як і сама свідомість), воно є результатом пізнання, яке потребує визначення реальних зумовленостей вчинків. Самосвідомість тісно пов'язана з самооцінкою (вони є корелятивними параметрами).

Самосвідомість - не є початково закладеною властивістю, це продукт розвитку. Хоча вона і не має від свідомості чіткого відмежування та власної лінії розвитку, але включається як один із аспектів в процес її (свідомості) реального розвитку.

В ході цього процесу розвитку людина, будучи свідомою істотою, визначаючи своє відношення до інших людей самовизначається. Особистість в її реальному бутті, в її самосвідомості є те, що людина, усвідомлюючи себе як суб'єкт, називає своїм "я".

"Я" - це особистість в цілому, в єдності усіх сторін її буття, відображена в самосвідомості.

Радикально - ідеалістичні течії психології зводять особистість в цілому до визначення самосвідомості. Джемс надбудовував самосвідомість суб'єкта як духовну особистість над фізичною та соціальною. Насправді, як зазначає Рубінштейн, особистість, свідомість та самосвідомість не можна відокремлювати та розкладати на змістовні частини - це єдине ціле.

Процес розвитку самосвідомості - це здатність осмислити життя у великому плані і розпізнати те, що в ній справді значуще, визначити завдання та мету життя (і так далі в оптимістичному дусі).

42. Захисні механізми поведінки особистості.

Ця тема почала розроблятись у парадигмі психоаналізу. Через конфлікт між несвідомим (Воно) на надсвідомим (Над-Я), надсвідоме протистоїть деяким проявам бажань несвідомого. Так утворюються захисті механізми.Захисний механізм особистості - це здоровий спосіб адаптації до навколишнього середовища, вони є у всіх дорослих людей. Однак у деяких випадках захисти бувають занадто ригідними, невідповідними рівню реальної загрози і тому неадекватними. На їх підтримку витрачається багато психічної енергії, запас якої обмежений, тому на інші речі - спілкування, позитивні емоції, отримання задоволення - її починає не вистачати. Захисні механізми особистості виробляються в дитинстві, і якщо родинне середовище було агресивним, нездоровим, у дитини виробляється велика кількість захистів, які роблять її менш уразливою. Ставши дорослою, людина не переглядає необхідність так сильно захищатися від середовища, яке давно вже перестало бути загрозливим і на яке він тепер може в значній мірі вплинути. І тоді робота з психотерапевтом і поступова ревізія своїх захисних механізмів може дозволити людині звільнити частину своєї енергії для інших життєвих цілей.

1. Витіснення - це один із найдавніших, первинних механізмів захисту. Він полягає в тому, що інформація, яка загрожує нашій психіці просто витісняється з нашої свідомості та міститься у своєрідній резервації, звідки може чинити на нас прихований вплив. Ця інформація, що зазнала витіснення, може «прориватися» в наших снах, жартах, застереженнях, частково у фантазіях. Саме дії цього захисного механізму ми зобов'язані формуванням багатьох психосоматичних хвороб, таких як алергія, виразкова хвороба, астма, імпотенція, фригідність тощо.

2. Заперечення - проявляеться у небажанні визнавати подію, яка відбулася. Цей механізм захисту найбільш характерний для маленьких дітей або дорослих зі зниженим інтелектом. Також він набирає чинності в ході якихось драматичних подій, які не може прийняти людина. Наприклад, мати не хоче визнати, що її син був по-звірячому вбитий; або людина заперечує, що хвора на рак. Типова фраза: «Цього просто не може бути!». Коли трапляється щось страшне, катастрофічне, людській психіці потрібен час, щоб звикнути до того, що трапилося. Цей час виграється за рахунок невеликого періоду заперечення: «ні, цього не могло статися, це не правда!». Заперечення стає патологічним, якщо людина протягом тривалого часу ігнорує факти, які, якби були усвідомленими, могли б змусити її змінити свою поведінку.

3. Раціоналізація - дуже поширений механізм захисту, який виражається у спотворенні інформації таким чином, щоб захистити самооцінку. Він зводиться до пошуку допустимих причин для неприпустимих дій. Цей механізм запускається тоді, коли ми щось робимо, а потім опиняємося в ситуації, коли нам потрібно пояснити чому ми вчинили так чи інакше, або ж чому ми щось не зробили (не тому що не змогли чи не захотіли, а тому що на те були свої об'єктивні причини.

4. Заміщення - механізм, який дозволяє перенаправляти якийсь свій внутрішній імпульс з загрозливого об'єкта на більш слабкий, менш небезпечний об'єкт. Наприклад, ваш начальник зробив вам догану, а ви, як тільки вийшли з кабінету, відразу зірвалися на своєму підлеглому. Іноді ворожі імпульси, адресовані іншим, можуть перенаправлятися на себе самого, що виражається як самоосуд, підвищена самокритика.

5. Проекція. Захисний механізм, при якому ті властивості характеру, які людина засуджує, заперечуються як приналежні їй, і приписуються навколишнім людям. Наприклад, людина може вважати, що оточуючі люди злі і заздрісні, і завжди пояснює їх дії саме такими мотивами. Розмовляючи з такою людиною, можна переконатися, що вона сам зле відгукується про багатьох своїх знайомих і часто заздрить чужим успіхам або матеріальним благам, однак якщо звернути її увагу на це, вона буде завзято заперечувати, що володіє такими рисами характеру. Оскільки це неприємні якості, вона заперечує їх в собі і приписує оточуючим.

6. Регресія - це повернення до більш ранніх, дитячих моделей поведінки. Тобто внутрішня тривога пом'якшується шляхом повернення до більш безпечного і приємного періоду життя. Так, людина може «надутися і не розмовляти»; купити собі морозиво, щоб підняти настрій; поганяти на шаленій швидкості на авто; грюкнути дверима і піти на дискотеку і т.п.

7. Ізоляція - захисний механізм, що одержує на сьогодні все більше поширення. Він полягає у відділенні змістовної частини події від його емоційного змісту. Така людина може описувати досить драматична подію так, як ніби воно відбувалося не з ним. Не плутайте цей механізм з самовладанням, оскільки в останньому випадку людина відчуває почуття, але намагається тримати їх під контролем, випускаючи назовні лише дещицю. При ізоляції ж людина як би відмовляється від почуттів, не хоче їх більше відчувати, оскільки це дуже боляче.

Номенклатура захисних механізмів є неоднозначною і персонально специфічною. Немає єдності в термінології та класифікації. Проте існування захисних механізмів вважається незаперечним і експериментально підтвердженим.

Вивченням механізмів захисту активно займалась дочка З. Фрейда Анна Фрейд.

43. Сутність поняття діяльності в психології.

Предметна діяльність і ПСИХОЛОГІЯ (А. Леонтьев – ДСЛ)

Та обставина, що генетично вихідною і основною формою людської діяльності є діяльність зовнішня, чуттєво-практична, має для психології особливе значення. Адже психологія завжди вивчала діяльність - наприклад, діяльність розумову, діяльність уяви, запам'ятовування і т. д. Тільки така внутрішня діяльність і вважалася психологічною, єдиною,що входить у поле зору психолога. Психологія, таким чином, відлучалася від вивчення практичної, чуттєвої діяльності.

Якщо зовнішня діяльність і фігурувала в старій психології, то лише як вираження внутрішньої діяльність, діяльності свідомості. Бунт біхевіористів проти цієї психології швидше поглибив, ніж усунув розрив між свідомістю і зовнішньою діяльністю, тільки тепер, навпаки, зовнішня діяльність виявилася відлученою від свідомості.

Питання: чи входить вивчення зовнішньої практичної діяльності в задачу психології? Адже "на лобі" діяльності "не написано", предметом якої науки вона є. Разом з тим науковий досвід показує, що виділення діяльності в якості предмета певної особливої ​​галузі знання - «праксеології» - не є правильним. Діяльність вивчається різними науками. Зовнішня практична діяльність не може бути вилучена і з власне психологічного дослідження.

Ще у тридцятих роках С. Л. Рубінштейн вказував на важливе теоретичне значення для психології думки Маркса про те, що у звичайній матеріальній промисловості ми маємо перед собою розкриту книгу людських сутнісних сил ,і що психологія, для якої ця книга залишається закритою, не може стати змістовною і реальною наукою,якщо вона ігноруватиме багатство людської діяльності.

Разом з тим у своїх наступних публікаціях С. Л. Рубінштейн підкреслював, що хоча в сферу психології входить і та практична діяльність, за допомогою якої люди змінюють природу і суспільство, предметом психологічного вивчення "є тільки її специфічно психологічний зміст, їх мотивація і регуляція, за допомогою якої дії приводяться у відповідність з відбитими у відчутті, сприйнятті, свідомості об'єктивними умовами, в яких вони відбуваються ".

Отже, практична діяльність входить в предмет вивчення психології, але лише тим особливим своїм змістом, який виступає у формі відчуття, сприйняття, мислення і взагалі у формі внутрішніх психічних процесів і станів суб'єкта. Діяльність - в тій чи іншій її формі - входить в самий процес психічного відображення.

Розглянемо найпростіший випадок: процес сприйняття пружності предмета. Це процес ззовні руховий, за допомогою якого суб'єкт вступає в практичний контакт, в практичний зв'язок із зовнішнім предметом, і який може бути спрямований на здійснення навіть не пізнавального, а безпосередньо практичного завдання, наприклад, на його деформацію. Виникаючий при цьому суб'єктивний образ - це, звичайно, психічне і, відповідно, безперечний предмет психологічного вивчення. Однак для того, щоб зрозуміти природу даного образу, потрібно вивчити процес, що його породжує, а він у розглянутому випадку є процесом зовнішнім, практичним. Так чи інакше ,слід включити предмет психологічного дослідження в зовнішню предметну дію суб’єкта.

Значить, неправомірно вважати, що зовнішня предметна діяльність хоча і виступає перед психологічним дослідженням, але лише як те, у що включені внутрішні психічні процеси, і що власне психологічне дослідження рухається, не переходячи в площину вивчення самої зовнішньої діяльності, її будови.

З цим можна погодитися лише в тому випадку, якщо допустити односторонню залежність зовнішньої діяльності від керуючого нею психічного образу, уявлення мети або її уявної схеми. Але це не так. Саме в зовнішній діяльності відбувається розмикання кола внутрішніх психічних процесів ніби назустріч об'єктивному предметному світу, що владно вривається в цей круг.

Отже, діяльність входить в предмет психології, але не особливою ​​своєю «частиною» або «елементом», а своєю особливою функцією. Це функція віднесення суб`єкта до предметної дійсності та її перетворення в форму суб`єктивності. (Это функция полагания субъекта в предметной действительности и ее преобразования в форму субъективности)

На початкових етапах свого розвитку діяльність має форму зовнішніх процесів; психічний образ є продуктом цих процесів, що практично зв'язують суб'єкт із предметною дійсністю.

Реальність, з якою має справу психолог, є незрівнянно більш складною і багатою, ніж її малює наведена груба схема виникнення образу в результаті практичного контакту з предметом. Однак як би далеко не відходила психологічна реальність від цієї грубої схеми, якими б глибокими не були метаморфози діяльності, вона при всіх умовах здійснює життя тілесного суб'єкта, яке по самій сутності своїй є процесом чуттєво практичним.

44. Зміст поняття провідної та основної діяльності.

(Смирнова Е.О., Дитяча психологія)

Діяльність людини - це не просто її зовнішня активність, вона обов'язково включає внутрішній, психологічний пласт. Категорія діяльності є однією з фундаментальних психологічних категорій ,і широко використовується в дитячій психології. Найбільш повно і конструктивно теорія діяльності викладена в працях А. Н. Леонтьєва.

Терміном «діяльність» А. Н. Леонтьєв називав лише ті процеси, в яких виражається і здійснюється те або інше ставлення людини до світу і які відповідають особливій, відповідній їм потреби. Саме діяльність дитини визначає її психічний розвиток і сама розвивається в процесі онтогенезу.

У житті дитини безліч різних видів діяльності. Одні з них відіграють велику роль у розвитку, інші - меншу. Тому потрібно говорити про залежність розвитку психіки не від діяльності взагалі, а від головної, провідної діяльності.

Кожна стадія розвитку, по А. Н. Леонтьєву, характеризується певним, провідним на даному етапі ставленням дитини до дійсності, певним провідним типом діяльності.

Провідна діяльність – різновид діяльності, що зумовлює найголовніші зміни у психічних рисах особистості, виникнення різних психічних новоутворень на даній стадії її розвитку.

Виділяють ряд видів провідної діяльності для відповідних вікових періодів онтогенезу, які в своїй генетичній послідовності забезпечують внутрішню єдність усього психічного розвитку:

Від народження до 1 року - це емоційне спілкування дитини з батьками та близькими в її оточенні людьми;

1-3 роки (раннє дитинство) – предметно-маніпулятивна діяльність (спроби дитини діяти з предметами відповідно до ї призначення). В процесі цієї діяльності у дитини формується мова і наочно-дійове мислення;

3 -7 років (дошкільний вік) – рольова гра. У процесі рольової гри у дитини розвивається уява, формується уявлення про людські стосунки, зокрема, про моменти підпорядкування і керування;

7-11 років(молодший шкільний вік) - навчальна діяльність. У процесі цієї діяльності формуються навчальні уміння й навички.

11-15 років (підлітковий вік)- інтимно-емоційне спілкування, у процесі якого формується здатність до спілкування із навколишніми, розуміння індивідуально-психологічних особливостей людей.

15-17 років ( ранній юнацький вік) - навчально-професійна діяльність, п процесі якої формуються певні пізнавальні та професійні інтереси, здатність будувати життєві плани та ін.

Зрілий вік – професійна діяльність.

Ознакою провідної діяльності є аж ніяк не кількісні показники, тобто скільки часу дитина нею зайнята. Провідна діяльність - це така діяльність, в якій:

• відбуваються найголовніші зміни в окремих психічних процесах;

• розвивається особистість дитини в цілому;

• зароджуються нові форми діяльності.

Психологічно діяльність характеризується тим, що її предмет (тобто те, на що вона спрямована) завжди збігається з тим, що спонукає людину до даної діяльності (тобто з її мотивом). Наприклад, учень, готуючись до іспиту, читає підручник з літератури. Чи можна цей процес назвати діяльністю? Щоб відповісти на це питання, потрібно з'ясувати психологічну характеристику цього процесу, тобто його мотив. Якщо наш учень, дізнавшись, що іспит скасовується, охоче кидає книгу, то ясно, що мотивом, який примушує його читати, було зовсім не зміст книги, а необхідність скласти іспит. Те, на що було спрямовано читання, не збігалося з тим, що спонукало його читати. Отже, в даному випадку читання не було для нього діяльністю. Діяльністю тут була підготовка до іспиту, а не читання книги саме по собі.

Від діяльності слід відрізняти від дії. Дія - це такий процес, мотив якого не збігається з його предметом, а лежить у тій діяльності, в яку дана дія включено. У наведеному вище випадку читання книги є саме дією. Адже те, на що воно спрямоване (знайомство зі змістом книги), не є його мотивом. Спонукає його до читання зовсім не книга, а майбутній іспит.

Оскільки сам предмет дії не є мотивом і не спонукає діяти, для того щоб дія виникла, необхідно, щоб його предмет був усвідомлений у своєму ставленні до мотиву діяльності, в яку він входить (тобто щоб людина розуміла, для чого він це робить). Таке усвідомлене ставлення стає метою дії. Таким чином, дія спонукається безпосередньо усвідомлюваною метою. Наприклад, мета читання книги (засвоїти її зміст) стоїть у певному відношенні до мотиву (здати іспит).

Дія реалізується за допомогою операцій, що представляють собою конкретний спосіб здійснення дій. Якщо дії визначаються метою, то операція залежить від умов, в яких ця мета дана, тобто завданням, що вимагає певного способу дій. Одна і та ж дія може здійснюватися за допомогою різних операцій.

Таким чином, структура діяльності включає три рівні: діяльність - дія - операція, яким відповідає психологічний ряд «мотив - мета - задача».

Найважливішим механізмом розвитку діяльності є, по термінології А. Н. Леонтьєва, «зсув мотиву на мету». Суть його полягає в тому, що мета, яка раніше спонукається якимось іншим мотивом, згодом здобуває самостійну спонукальну силу, тобто сама стає мотивом. Продовжуючи наш приклад з учнем, цей механізм можна проілюструвати наступним чином. Припустимо, що, читаючи книжку, наш учень так захопився її змістом, що воно стало для нього важливіше і привабливіше підготовки до іспиту, і, незважаючи на скасування іспиту, він продовжує її читати. Зміст книги став для нього самостійним мотивом, а значить - читання цієї книги з дії перетворилося на діяльність.

Важливо підкреслити, що перетворення мети в мотив може відбутися, тільки якщо дія викликає яскраві позитивні емоції.«Вбираючи» в себе радісні переживання, пов'язані з іншими мотивами, предмет дії (його мета) сам здобуває позитивний емоційний заряд і стає побудником нової діяльності.

45. Гра як провідна діяльність, основі новоутворення

Ігрова діяльність - провідна для дошкільного віку. Виявляючи цікавість до світу дорослих, але не маючи можливості включитись до нього, дошкільник моделює цей світ у грі. Ця діяльність є соціальною за своїм походженням і змістом, вона виникає в ході ускладнення досвіду людства, його виробничих та культурних взаємин і відображає суспільні зміни. Сюжет та ролі в грі діти запозичують у суспільстві.

Гра - провідна діяльність дошкільнят, в якій вони виконують ролі дорослих, відтворюючи в уявних ситуаціях їх життя, працю та стосунки

Гра - це діяльність, у якій дитина спочатку емоційно, а потім інтелектуально засвоює всю систему людських взаємин.

Гра - це вид діяльності, який спрямовує дитину до оволодіння значеннями речей і явищ, які закріплені мовною практикою, а також до оперування цими значеннями.

Важливе значення гри полягає в тому, що діти в невимушеній формі, відтворюючи світ дорослих, засвоюють моральні норми, отримують уявлення про професійні та сімейні ролі. Гра забезпечує розвиток у дошкільників рухових, розумових та мовленнєвих навичок. Діти, відображаючи в грі різні сторони життя та особливості діяльності дорослих, поповнюють і уточнюють свої знання про навколишній світ, вчаться співпереживати і відрізняти вимисел від реальності.

Перші прояви дитячих ігор виникають ще в ранньому віці, маючи сенсомоторний характер ("наздоганялки", гра-вовтузіння тощо). На рубежі раннього і дошкільного віку виникає режисерськагра (використання іграшок як предметів-замінників, символічне виконання певної дії). Згодом дитина стає спроможною організовувати образно-рольову гру, в якій уявляє себе в певному образі (людини чи предмету) і відповідно діє. Необхідною умовою такої гри є яскраві, інтенсивні переживання: дитину вразила побачена нею ситуація, і пережиті емоції, враження відтворюються в ігрових діях.

Наступним здобутком дошкільника стає його спроможність організовувати сюжетно-рольову гру ("доньки-матері", "школа", "магазин" тощо), яка досягає своєї найбільш розвинутої форми в середньому дошкільному віці. В сюжетно-рольовій грі діти відтворюють безпосередньо людські ролі і взаємини. Діти граються один з одним, або з лялькою, як уявним партнером, який теж наділяється своєю роллю. Однією з найскладніших для дітей цього віку є гра з правилами("піжмурки", "п'ятнашки"). В цих іграх головним є чітке виконання правил гри; зазвичай тут фігурують мотиви кооперації чи змагання.

Отже,о сновні етапи розвитку гри у дитини :

1) в перші 2 роки для дитини характерні функціональні ігри – це ігри які спрямовані на оволодіння рухами і діями з навколишніми предками. ( Пр: дитина включає кнопку, яка показує, що плата працює);

2) конструктивні ігри – ігри, спрямовані на створення чогось, в цих іграх дитина осмислює значення предметів і їх взаємодії між собою;

3) в 3-4 роки у дитини з’являються сюжетно-рольові ігри. (гра в «дочки – матері», « в лікаря – хворого). Ці ігри спрямовані на оволодіння певними ролями та стосунками між людьми.

4) гра за правилами – характерна для школярів та дорослих. (Пр: спортивні ігри, вирішення кросвордів і т.д.) За допомогою цих ігор людина вдосконалює свої розумові і фізичні сили, переключається на інший вид діяльності, отримує емоційне задоволення.

Поява нових видів ігор не заперечує попередньо існуючих, в які дитина продовжує гратись

Рис. 2.35. Динаміка гри в дошкільному віці

Ускладнення видів ігор, які засвоює дитина впродовж дошкільного періоду, зумовлює формування прогресивних психічних змін.

Особливість гри полягає в тому, що в результаті виконання цієї діяльності не створюється якийсь суспільно значущій продукт, а її метою є сама ігрова діяльність.

В ігровій діяльності дитина, окрім предметів-знарядь, дитина використовує іграшки, тобто речі, за допомогою яких відображають інші, справжні речі.

Гра притаманна також і тваринам, але у тварин вона спрямована на задоволення їх біологічних потреб.

Основні новоутворення, які виникають завдяки включенню дитини в ігрову діяльність:

1. Тренує дитину в оволодінні значеннями речей і явищ, які закріплені за допомогою мови, та в оперуванні цими значеннями;

2. Гра сприяє усвідомленню виконанню дій (як операцій), вчить виконувати такі операції на основі саморегулювання (правил);

3. Розширює самосвідомість дитини - від сприйняття себе як суб»єкта предметних дій до сприйняття себе як носія соціальної ролі, суб»єкта людських стосунків.

Виступаючи провідною діяльністю даного віку, гра забезпечує ряд функцій для психічного розвитку дошкільнят:

Рис. 2.36. Функції гри для психічного розвитку дошкільнят

Будучи зовні непродуктивною діяльністю (нема явних безпосередніх результатів засвоєння знань, як при навчанні чи виготовленні певних речей у праці), гра спрямована на фізичне та психічне вдосконалення дітей.

46. Праця як провідна діяльність Праця – це цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб людини, в результаті якої створюються матеріальні і духовні цінності, формується сама людина. Праця – є головний вид діяльності провідним видом діяльності в дорослому віці. Людство (як вид) перестало б існувати, якби перестало трудитися. Метою трудової діяльності є: а) створення матеріальних речей, які споживаються людьми (продукти харчування, одежа); б)створення речей, які необхідні для виготовлення речей, які споживаються люди (енергія., верстати, книги); в) ідеологічні продукти (наука, мистецтво); г) дії, які організовують поведінку і працю людей (управління, контроль, виховання, навчання та ін).  Особливості трудової праці людини: а) діяльність людини визначається не лише особистими потребами, але і потребами суспільства. (Пр: вчитель вчить дітей не лише тому, що йому подобається ця діяльність і йому потрібно заробляти гроші, але і ж потреба суспільства у діяльності шкіл, які сприяють навчання та розвитку дітей. б) праця є і суспільною по своєму характеру. (створення будь-якого продукту передбачає включення в його виконання багатьох людей). (Пр: надання освітніх послуг в університеті, передбачає включення в навчальну діяльність викладачів, зав – кафедрами, деканів та інших). в) в процесі здійснення праці, людина виготовлює та використовує спеціальні знаряддя. (Пр: людина створює комп’ютер для обробки інформації та спілкування між людьми).  Процес праці складається із: а) трудової діяльності; б) предмету праці; в) знарядь праці.  Виготовлення і застосувань знарядь праці – це втілення у їх формах функціях узагальнених способів трудових дій.  Праця потребує всебічної відображувально-регулятивної активності людини (уваги і терпіння, вміння планувати і передбачати, аналізувати і узагальнювати, формувати мету і послівно її досягати, усвідомлювати процес і результати праці). Тому у процесі праці людина не тільки проявляється, але і формується. У процесі праці людина вступає у виробничі і міжособистісні відносини з іншими людьми.

47. Культурно-історична теорія психіки людини.

(С. В. Васьковська. Культурно-історична теорія (Л.С.Виготський)

Концепція розроблялася Виготським і його школою (Леонтьєв, Лурія та ін) в 20-30 рр.. XX ст.

Дотримуючись ідеї суспільно-історичної природи психіки, Виготський здійснює перехід до трактування соціального середовища не як "фактора", а як "джерела" розвитку особистості. У розвитку дитини, зауважує він, існує ніби дві лінії, що переплітаються.

Перша йде шляхом природного дозрівання. Друга полягає в оволодінні, способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами організації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свого істор. розвитку, є системи знаків-символів (наприклад, мову, письмо, система числення та ін.)

Оволодіння дитиною зв'язком між знаком та значенням, використання мови та застосування знарядь знаменує виникнення нових психологічних функцій, систем, що лежать в основі вищих психічних процесів, які принципово відрізняють поведінку людини від поведінки тварини. Опосередкованість розвитку людської психіки "психологічними знаряддями" характеризується ще й тим, що операція вживання знака, що стоїть на початку розвитку кожної з вищих психічних функцій, перший час завжди має форму зовнішньої діяльності, тобто перетворюється з інтерпсихічного в ​​інтрапсихічне.

Це перетворення проходить декілька стадій.

Початкова пов'язана з тим, що людина (дорослий) з допомогою певного засобу керує поведінкою дитини, направляючи реалізацію його будь-якої "натуральної", мимовільної функції.

На другій стадії дитина сама вже стає суб'єктом і, використовуючи дане психологічне знаряддя, направляє поведінку іншого (вважаючи його об'єктом).

На наступній стадії дитина починає застосовувати до самого себе (як об'єкту) ті способи управління поведінкою, які інші застосовували до неї, і вона - до них.

Виготський каже, кожна психічна функція з'являється двічі - спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутрішній спосіб мислення дитини. Між цими двома "виходами" лежить процес інтеріоризації.

Інтеріоризуючись, "натуральні" психічні функції трансформуються і "згортаються", набувають автоматизированності, усвідомленісті і довільністі. Потім, завдяки напрацьованим алгоритмам внутрішніх перетворень, стає можливим і зворотний інтеріоризації процес - процес екстеріорізаціі - винесення назовні результатів розумової діяльності, здійснюваних спочатку як задум у внутрішньому плані.

Висування принципу "зовнішнє через внутрішнє" в культурно-історичній теорії розширює розуміння провідної ролі суб'єкта в різних. видах активності - перш за все в ході навчання і самонавчання.

У світлі системної і смислової будови свідомості діалогічність є основною характеристикою свідомості. Навіть перетворюючись у внутрішні психічні процеси, вищі психічні функції зберігають свою соціальну природу - "людина і наодинці з собою зберігає функції спілкування". Згідно Виготському, слово відноситься до свідомості як малий світ до великого, як жива клітина до організму, як атом до космосу.

У поглядах Виготського особистість є поняття соціальне. Воно не охоплює всі ознаки індивідуальності, але ставить знак рівності між особистістю дитини та її культурним розвитком. Особистість "не вроджена, але виникає в результаті культурного розвитку" і "в цьому сенсі корелятом особистості буде відношення примітивних і вищих реакцій". Розвиваючись, людина освоює власну поведінку. Однак необхідною передумовою цього процесу є утворення особистості, бо "розвиток тієї чи іншої функції завжди є похідним від розвитку особистості в цілому і обумовлене ним".

Особистість у культурно-історичній теорії Л.С.Виготського.

Видатний вітчизняний психолог Л.С.Виготський (1896-1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії вчений виділяє три основних закони розвитку особистості.

Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій.

Другий закон формулюється так: відношення між вищими психічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Вищі психологічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки.

Третій закон може бути названий законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Психологічна функція в процесі свого розвитку переходить із зовнішньої форми у внутрішню, тобто інтеріоризується, стає індивідуальною формою поведінки.

За Л.С.Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе як певну єдність.

Виниклі в той чи інший період новоутворення якісно змінюють психологічне функціонування особистості. Наприклад, поява рефлексії у підлітка зовсім перебудовує його психічну діяльність. Це новоутворення є третім рівнем самоорганізації: "Поряд з первинними умовами складу особистості (задатки, спадковість) і вторинними умовами її утворення (навколишнє середовище, придбані ознаки) тут (в пору статевого дозрівання) виступають третинні умови (рефлексія, самооформлення)". Третинні функції складають основу самосвідомості. У кінцевому рахунку, вони теж являють собою перенесені в особистість психологічні відносини, колись колишні відносинами між людьми. Проте зв'язок між соціально-культурним середовищем і самосвідомістю складніший і залежить не тільки від вплипу середовища на темпи розвитку самосвідомості, але і від обумовлення самого типу самосвідомості, характеру його розвитку.

Поява культурно-історичної теорії Виготського символізувало новий виток розвитку психології особистості, що знайшла реальну опору в обгрунтуванні свого соціального походження, доказі існування первинних афективно-смислових утворень людської свідомості до і поза кожного розвивається індивіда в ідеальної і матеріальної формах культури, в яку приходить людина після народження

48 Структура діяльності

Мета на яку спрямовано діяльність є, як правило, більш, або менш віддаленою. Тому досягнення мети складається із послідовного вирішення людиною ряду конкретних завдань, які стоять перед нею, на шляху досягнення цілі.

Пр: Зварити борщ: купити, почистити, зварити.

Кожний відносно закінчений елемент діяльності, спрямований на виконання простого завдання називаються дією.

Дія – це відносно автономний елемент діяльності.

Дії можуть бути 2 видів:

А) зовнішніми, які виконують в розгорнутій формі, за участі рухового апарату та органів відчуттів.

Б) внутрішні, виконують в середині людини.

Виконання предметної дії (зовнішньої) проявляється у виконанні певної системи рухів.

Контроль за здійсненням дій, здійснюється за допомогою органів відчуттів (сенсорний контроль).

Модель майбутньої дії та її результатів називається «акцептором дії» або випереджающе відображення.

Інтеріоризація – перехід від зовнішньої реальної дії до внутрішньої, ідеальної.

Екстеріоризація – перехід внутрішньої технічної діяльності у зовнішньо психічну діяльність.

49 Розвиток впф(вищих психічних функцій) у людини

Фундаментальна теорія походження і розвитку вищих психічних функцій була розроблена Львом Семеновичем Виготським. Він намагався розв’язати проблему генезиса людської свідомості, механізми її формування.

У роботі про «розвиток психічних функцій» була представлена ​​схема формування людської психіки в процесі використання знаків як засобів регуляції психічної діяльності.

Він розрізняв 2 рівні психічного – натуральні та вищі психічні функції.

• Натуральні функції дані людині, як природній істоті. Це механічне запам’ятовування, мимовільна увага.

• Вищі психічні функції – цілеспрямоване мислення, творча уява, логічне запам’ятовування, довільна увага.

ВПФ – складні психічні процеси, соціальні за своїм походженням, формуються в онтогенезі. Відмінними рисами ВПФ є їх опосередкований характер і довільність.

ВПФ виникають шляхом інтеріоризації (перенос до внутрішнього плана) соціальних форм поведінки в систему індивідуальних форм. Цей процес не є механічним. ВПФ виникають у процесі соціального спілкування. Центральний момент – виникнення символічної діяльності, оволодіння словесним знаком. Він виступає тим засобом, який, спочатку був зовнішнім стимулом, а потім стає внутрішнім і кардинально змінює психічне життя. Спочатку вища психічна функція існує як форма взаємодії між людьми, а потім як повністю внутрішній процес. ВПФ виникли за допомогою знака. Знак - знаряддя психічної діяльності. Це штучно створений людиною стимул, засіб для управління своєю поведінкою і поведінкою інших.

Застосування слова як специфічно людського психічного регулятора перебудовує всі вищі психічні функції людини. Механічна пам'ять стає логічної, асоціативне протягом уявлень - продуктивним мисленням і творчою уявою, імпульсивні дії - діями довільними. Знаком можна назвати жести, мова, ноти, живопис, слово, усне і письмове мовлення.

Рушійна сила психічного розвитку – навчання. Навчання ж представляє, по суті, особливим чином організоване спілкування. Спілкування з дорослим, оволодіння способами інтелектуальної діяльності під його керівництвом, як би задають найближчу перспективу розвитку дитини. Дієвим виявляється то навчання, яке «забігає вперед» розвитку. Також він ввів поняття про «зону найближчого розвитку», під якою мав на увазі різницю між рівнем задач, які дитина може вирішити самостійно, або під керівництвом дорослого.

Прискореному психічному розвитку людей сприяли три основні досягнення людства:

1. Винахід знарядь праці.

2. Виробництво предметів матеріальної і духовної культури.

3. Виникнення мови і мовлення.

При переході від тварино до людини відбувається зміна відношення до оточуючого середовища (людина видозмінює природу, а біологічний процес стає культурно-історичним.)

Спираючись на положення Маркса про різницю між інстинктом та свідомістю, Виготський доводить, що дякуючи труду, відбувається «подвоєння досвіду» і людина набуває здатність «будувати двічі: спочатку у думках, а потім на ділі».

Марксизм стверджував, що людина – природна істота, але природа його соціальна і тому він розглядав тілесні, земні основи буття людини як продукт суспільно-історичного розвитку.

За допомогою знарядь праці людина отримала можливість впливати на природу і глибше її пізнавати. Людина виготовляла предмети домашнього вжитку і вивчала властивості світу, не дані безпосередньо органам чуттів.

Удосконалення знарядь і виконуваних за допомогою їх трудових операцій привело до перетворення і поліпшення функцій руки, завдяки чому вона перетворилася з часом в саме тонкий і точний інструмент трудової діяльності. На прикладі руки очі людини навчалися пізнавати дійсність, яка сприяла розвитку мислення і створювала основні творіння людського духу.

Людина навчилася оволодівати власною психікою. Коли людина ставить зовнішні цілі – вона ставить внутрішні цілі і вчиться керувати собою.

Створені людьми багатьох поколінь предмети матеріальної і духовної культури не пропадали безслідно, а й відтворювалися, передавалися з покоління в покоління, вдосконалюючись. Змінився механізм передачі здібностей, знань, умінь і навичок. Тепер не потрібно було змінювати генетичний апарат, анатомію та фізіологію організму для того, щоб піднятися на нову ступінь психологічного і поведінкового розвитку. Достатньо було, маючи гнучкий мозок, навчитися користуватися створеними попередніми поколіннями предметами матеріальної і духовної культури. Цей процес починається з перших днів життя і дає свої видимі результати досить рано, в індивіда є можливість внести свій особистий внесок у скарбничку цивілізації і тим самим помножити досягнення людства.

50. Мотив і мета діяльності.

Дані поняття є центральними в теорії діяльності. Як відзначає Б. Ф. Ломов, "діяльність виходить з тих чи інших мотивів і спрямована на досягнення певної мети. Вектор" мотив-мета" виступає в ролі своєрідного" стрижня ", що організовує всю систему психічних процесів і станів, які в цю діяльність включаються. Динаміка перцептивних, мнемічних, інтелектуальних та інших психічних процесів, а також їх взаємовідносин і взаємопереходів в контексті діяльності, що розвивається, істотно залежать від основної утворюючої: вектора ‘мотив-мета’.

Те ж можна сказати про динаміку працездатності і емоційних станів ". Провідна роль понять мотив і мета висвітл.ється в роботах, присвячених психологічному вивченню діяльності, С. Л. Рубінштейна, А. Н. Леонтьєва, Д. А. Ошаніна, О. А. Конопкіна, К. К. Платонова, Дж. Міллера та ін. Разом з тим слід зазначити, що дані поняття, також як і багато інших в психології, визначені неоднозначно.

Під мотивом трудової діяльності будемо розуміти внутрішні спонукання людини до даної діяльності. В якості таких причин можуть виступати потреби особистості, світогляду, переконання, ідеали та інтереси особистості, соціальні ролі і установки. У досить гострій формі дану проблему Д, А. Кікнадзе виражає таким чином:

"Матеріалістичне положення про те, що потреби є найважливішим чинником активності живого організму, не викликає серед марксистів ніяких суперечок, коли мова йде про активність тварин, але лише справа стосується людини, його громадської, діяльності, як деякі з них будь-яку спробу пояснити людську дію виходячи з потреб, починають вважати мало не відступом від марксизму ".

Чим же викликана зазначена суперечність? ЇЇ можна пояснити наступними причинами:

По-перше, проведення лінії на те, що основними факторами активності є потреби, призводить до того, що потреби визнаються за єдині чинники, що динамізують поведінку. Із системи мотивації усуваються переконання, ідеали, світогляд. Це, звичайно, не може бути прийнято багатьма вченими і практиками.

По-друге, людські потреби, хоча вони і розвиваються на основі біологічних, настільки стають соціалізованими, що цілком природньо їх виділяють в окрему категорію, що не зводиться до біологічних потреб. Коли ж дана специфіка починає окремими дослідниками стиратися, це неминуче викликає негативну реакцію.

Таким чином, питання полягає не стільки в тому, чи є потреби основними мотивами, скільки в тому, як розуміти потреби. Потреби дійсно є основною спонукальною силою, але це потреби особистості. Дана ж категорія до теперішнього часу вивчена і в теоретико-методологічному і в практичному аспекті недостатньо.

Формування вищих потреб у певній мірі можна представити як процес інтерналізації соціальних норм, що є вираженням суспільних потреб на основі усвідомлення їх глибокої справедливості і необхідності виконання в своєму житті.

На перших етапах розвитку людського суспільства "взаємна залежність індивідів один від одного була такою, що людина не виділяла себе із соціального цілого".

У цей період індивідуальні потреби людини збігалися з потребами суспільства. У міру розвитку суспільства проходило розділення індивідуальних і суспільних потреб. У класовому суспільстві індивідуальні потреби представників пригнобленого класу знаходяться в антагоністичних відносинах з потребами пануючого класу. Це протиріччя громадських та індивідуальних потреб ліквідується в соціалістичному суспільстві: суспільні потреби виражають інтереси всіх членів суспільства.

Усвідомлення людиною особистісної значущості суспільних потреб, які, як правило, відображені в соціальних нормах поведінки, робить можливим процес переходу цих потреб в індивідуальні. В результаті необхідність дотримання соціальних норм поведінки перетворюється в потребу особистості. На цьому етапі поведінка, людини набуває справжню свободу.

Таким чином, висловлюючись словами С. Л. Рубінштейна, "суспільно-значуще може перетворюватися і часто-густо перетворюється разом з тим і в особистісно-значуще для індивіда, не перестаючи при цьому бути суспільно значущим. Стаючи і особистісно-значущих для індивіда, суспільно-значуще породжує в ньому динамічні тенденції більш-менш дієвої сили ".

Разом з тим слід зазначити, що суспільно-значуще не завжди стає особистісно-значущим. У цих випадках соціальні норми починають виступати не в формі внутрішніх причин, а у формі стимулів, зовнішніх регуляторів поведінки особистості.

Отже, було б помилкою, з одного боку, заперечувати повністю за соціальними нормами роль мотивів поведінки, з іншого боку, вважати, що вони завжди виступають як мотиви.

Цілі і мотиви діяльності

Ф. Н. Гоноболін. "Психологія"

Вид-во "Освіта", М., 1973 р.

(Приведено з невеликими скороченнями)

Діяльність людини характеризується наявністю мети, яку вона перед собою ставить. Якщо немає мети, то немає і діяльності, а є тільки окремі випадкові дії. Буває, що людина зробила щось, не ставлячи перед собою певної мети. Так, зопалу вона зробила вчинок, про який потім жалкуватиме. Результат вчинку виявився небажаним.

У цьому випадку дії людини не мали характеру діяльності, а являли собою так званий імпульсивний вчинок.

На основі потреби в людини виникають мотиви діяльності, тобто спонукання до неї, пов'язані із задоволенням певних потреб. Таким чином, мотив - причина, що спонукає до діяльності, а мета - це те, до чого прагне людина, виконуючи певну роботу.

Мета не завжди збігається з мотивом. Але важливо, щоб мета стала мотивом діяльності. Тоді у людини виникає прагнення якнайкраще виконати своє завдання. Це стає його потребою.

У процесі діяльності перед людиною зазвичай стоїть не одна мета, а ціла система підпорядкованих один одному цілей. Якщо школяр вирішує приклад з алгебри, то найближча його мета - виконати дії так, щоб одержати правильну відповідь. Але за цією безпосереднім завданням стоїть прагнення навчитися алгебраїчним перетворенням. Дана мета підпорядковується, в свою чергу, більш широкої задачі - вивчити математику.

Але і це не є кінцевою метою школяра. За цією задачею пов’язана більш загальна, головна мета - прагнення юнака стати освіченою людиною і хорошим фахівцем, членом суспільства.

У цій системі одні з цілей є найближчими, інші - більш віддаленими. Точно так само і мотиви діяльності бувають близькими, або короткими, і далекими. Якщо людина керується тільки короткою мотивацією, то у неї може не бути перспективи в діяльності. Це говорить про обмеженість її інтересів або відсутності необхідної принциповості.

Люди, які керуються лише найближчими мотивами, зазвичай ставлять перед собою і примітивні цілі (задовольнити свої матеріальні потреби, отримати задоволення). Ці люди, як правило, не схильні відмовляти собі в чомусь, вони не звикли долати великі труднощі.

Людина, яка керується далекою мотивацією, розглядає найближчі цілі тільки як необхідний етап, як ступінь на шляху до досягнення головної мети своєї діяльності.

Труднощі не спонукають таких людей відмовлятися від роботи, окремі невдачі не послаблюють, а лише підсилюють їх прагнення до вирішення поставленого завдання, яка нерідко є метою всього життя.

Недарма І. П. Павлов серед причин, що спонукають його до діяльності, вказав на існування труднощів на шляху до поставленої мети.

53. Класифікація неусвідомлених психічних явищ (за Гіпенрейтер)

Неусвідомлені чинники свідомих дій (явища, які вивчає психоаналіз).

Надсвідомі процеси зазвичай проходять непомітно для людини. Вони розгортаються у формі напруженої роботи свідомості. Результатом є певний інтегральний підсумок, який повертається в свідомість у вигляді творчої ідеї, нового почуття або життєвої установки і змінює подальший її подальший плин.

Неусвідомлені механізми свідомих дій:

- неусвідомлені автоматизми;

- явища неусвідомленої установки;

- неусвідомлені супроводи свідомих дій (ідеомоторика).

Автоматичні процеси мають різне походження: одні з них ніколи не усвідомлювались (первинні автоматизми - автоматичні дії), а інші пройшли через свідомість і перестали усвідомлюватися (вторинні автоматизми - автоматизовані дії, тобто навички). Автоматичні дії є або вродженими, або дуже рано сформованими (протягом першого року життя). Ця група з’являється в результаті передачі на неусвідомлювані рівні вже опанованих дій. Установки пронизують практично всі сфери психічного життя людини. Установка – це готовність організму до виконання певної дії або до реагування в певному напрямі. Спочатку вивчалися установки, що стосуються саме неусвідомлених механізмів свідомих дій. Установки можуть бути моторними, перцептивними, розумовими тощо. Вони мають важливе функціональне значення, адже підготований до певної дії суб’єкт має можливість виконати її швидко і точно, тобто максимально ефективно.

54. Психологічна структура людини, як індивіда

До розгляду структури особистості існують різні підходи. Згідно з концепцією персоналізації А. Петровського, у

структурі особистості можна виокремити три складові:

1. внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема, що представлена темпераментом, характером, здібностями людини та всіма характеристиками її індивідуальності;

2. інтраіндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове – у конкретній формі проявів особистості;

3. надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, у якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки «тут і тепер» з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається «внесками», що їх робить особистість в інших людей. Оскільки діяльність кожного індивіда та його участь у спільній діяльності зумовлює зміни в інших особистостях.

Петровський А. метафорично трактує справжню особистість як

джерело могутньої радіації, що перетворює пов’язаних з нею людей (радіація, як відомо, може бути корисною і шкідливою, може лікувати й калічити, прискорювати й сповільнювати розвиток, бути причиною різноманітних мутацій тощо). Індивіда, обділеного особистісними характеристиками, він порівнює з нейтрино, тобто з частинкою, яка, пронизуючи будь-яке середовище, не спричинює в ньому змін. Безособистісність – це характеристика особи, яка байдужа до інших людей, нічого не змінює в їхньому житті й поведінці, не збагачує і не збіднює їх.

Платонов К. у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1. підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість,

ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2. підструктура досвіду – охоплює знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді шляхом навчання, але вже

помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості, її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю;

3. підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як форм відображення; вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі проявляється ще більш чітко;

4. біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Платонов К. називає запропоновану структуру особистості загальною – оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру; динамічною – тому, що не залишається незмінною в жодній конкретної особистості: із дитинства й до смерті вона змінюється; функціональною – тому, що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції; психологічною – оскільки узагальнює психічні властивості особистості.