45. Розкажіть про політику в сфері культури в першій чверті хх ст.

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв’язок основних сфер життя суспільства – економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різки зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917 – 1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.

У радянський період, який зайняв більшу частину ХХ сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську ″відлигу″, брежнєвський ″застій″, горбачовську перебудову.

У новий політичній ситуації, що утвердилася в Україні після падіння російського самодержавства, домінуючим став процес національного державотворення, складовою частиною якого було питання культурно-освітнього будівництва. Тому Центральна Рада, що складалася з кращих представників національної інтелігенції, людей ерудованих і висококультурних, розпочала активну державну підтримку розвитку української освіти.

Основні напрями своєї освітньої діяльності Центральна Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. та в резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917 р.).У цих документах першочерговими завданнями ставилося відродження української мови, створення національних освітніх закладів, збільшення кількості україномовних газет, журналів, художньої і навчальної літератури, розвиток бібліотечної справи, науки, музичного, театрального та образотворчого мистецтва тощо.

Значну роботу здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. Незважаючи на труднощі (нестаток друкарських машин, українського шрифту та ін.) було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського який прийшов до влади 29 квітня 1918 р.

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р Української академії наук.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 1920-ті роки – один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет. Вже стало нормою характеризувати 20-ті роки як чергове національне відродження. Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об’єктивно цьому сприяла політика українізації. У серпні 1923 р. уряд УСРР (з 1922 до 1924 р. – УСРР; з 1924 до 1991 р. – УРСР) прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури належала О.Шумському і М.Скрипнику, які в 20-ті – на початку 30-х років очолювали Наркомат освіти УРСР. У віданні Наркомату перебувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінував ″Пролеткульт″ – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою ″чисто пролетарську″, особливу літературу. Згодом ″пролетарські″ письменники об’єдналися у спілку ″Гарт″ (1923 – 1925 рр.), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Протягом 1923 – 1928 рр. діяло музичне товариство ім. М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури (Б.Лятошинський, В.Косенко, М.Вериковський).