23. Україна у складі Російської та Австрійської імперії.

Як уже зазначалося у попередньому розділі, наприкінці XVIІІ ст. українські землі, за трьома поділами Польщі, потрапляють під владу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Майже 150 років від кінця XVIІІ до початку XX ст. українці перебували під владою цих імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. За своїм політичним устроєм обидві держави були самодержавними монархіями. Проте режими цих імперій помітно відрізнялися: в Росії була абсолютна монархія, в Австрії - конституційна.

У Російській імперії царі користувалися необмеженою владою, чого не було у жодній країні Європи: ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії, Управління Росією здійснювалося без урахування відмінностей національного походження та історичних традицій багатьох інших народів імперії. Щодо України, то виходячи з того, що українці за мовою і культурою були близькоспоріднені з росіянами, царський уряд став розглядати її як невід'ємну частину Росії, що на деякий час "випадково" була відірвана від неї.

Австрійська імперія за політичним устроєм являла собою багатонаціональну імперію: конгломерат двох великих народів - австрійців і угорців, і ряд менших етнічних груп. Тут жодна нація чи народність не мала абсолютної більшості, тому жодна національна культура не була такою визначальною, як російська культура в царській імперії. Проте най впливовішою нацією були австрійці, а німецька мова переважала в армії і серед чиновництва. Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж в Росії, однак на всіх територіях західні українці терпіли тяжкий гніт своїх сусідів: у Галичині - поляків, Буковині - румунів, Закарпатті - угорців. Австрійський уряд мало робив для захисту українців.

У своєму управлінні монархіями імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії.

Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. Імперські бюрократи, які правили у ХІХ ст., вважали, що чим більшою кількістю законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. ї хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.

24. Український політичний рух та його основні течії.

Дайте характеристику Українському політичному руху та його основним течіям.(2 пол 19ст-поч 20 ст)

На межі 50–60років XIX ст. відбулося загальне піднесення самосвідомості української інтелігенції, яка організувалась у дві ідейно близькі течії національновизвольного руху (які невдовзі об’єднались) — хлопоманів та громадівців. Хлопомани (українофіли) — культурнопросвітницька за характером організація, що виникла у 1859–1860 рр. Членами цієї організації були В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, А. Свидницький, Б. Познанський, К. Михальчук та ін. Поляки презирливо почали називати цихосіб хлопами за їх любов до українського народу, який польськашляхта вважала хлопським, тобто таким, який складається виключно із селян. Їх також називали українофілами за любов до всього українського..Своєю кінцевою метою хлопомани вважали відродження самосвідомості українців,а в майбутньому—здобуття автономії дляУкраїни у складі демократичноїРосійської республіки.Гурток хлопоманів зазнав переслідувань з боку влади і на рубежі1860–1861 рр. припинив своє існування. Натомість члени гурткахлопоманів разом з іншими представниками української інтелігенції Києва стали засновниками Київської громади.

Громадівський рух — головний напрям українського національно визвольного руху другої половини XIX ст. представлений діяльністю організацій культурнопросвітницького характеру — громад, що зумовило назву самого руху. Вирізняють 2 етапи діяльності громад: 1859–1864 рр. та 1870–1890 рр. На межі 50–60 х років XIX ст. громади виникли у Києві, Чернігові, Полтаві та Харкові. хчленів громадівського руху цього періоду належали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Драгомаов, В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський, В. Познанський, П. Житецький та ін. Жодна з громад не мала статуту таписаних програм. Свої устремління члени громад обмежувалисферою освіти і культури. український національний рух швидко набирав поширення

Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.