12. Інкорпорація України - Руси Литвою

Початок доби Литовської політичної зверності над південною Руссю був покладений 1340р.,коли син Гедеміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Галичина після 40-річної запеклої боротьби перешла до Польши. Отже Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгера й Кейстута(1345-1377)рр.Щоправда існує літописний переказ 16ст.про виправу на Русь їхнього батька й попередника Гедеміна,під час якої він нібито завоював Воли-нську та Київську землі. Серед памяток білорусько-литовського літописання є "Повість про

Подіння", де йдеться про битву на Синіх Водах(між 24 вересня — 25 грудня 1362⁾,в результаті якоі почалося панування Ольгера в цьому регіоні до 1357-1358рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі,котрі в 1370-1380-хрр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на час зГедеменовичами. Вважається, що успіху литовської єкспансії значно сприяли феодальні уособиці в Орді в результаті якої монгольська держава розкололась на дві ворогуючи частини з кордоном на Волзі. Очевидно просування литовців на землі ПД-ЗХ Русі в 50-х рр.14ст.було уроджене с Сараєм,і, отже, іх інкорпорацію здійснено на договірних засадах-у формі кондомініуму,що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар.Визнаня залежності окресленого регіону кримського ханства від татарських ханів, дало можливість Ольгерду дуже швидко підпоряджувати собі Київщину,Сіверщену та Поділля.1385р. була укладена Кревська унія.Це угода,укладена між Королівством Польским та В К Л, 14 серпня 1385р.у м.Крево(Білорусь). Угода передбачала обєднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя В. Ягайла, при чому головною умовою було поверненя до польської королеви всіх відоргнутих земель,і приєднання назавжди Литви і Литовської Русі. Кревська уніє сприяла обєднанню польсько-литовських сил для боротьби проти Певтовськог ордену. Польськи феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель,що були під владою Литви. Проти Кревської унії виступала литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла,яка домоглася збереження ВКЛ як окремоі незалежної держави (ЗА гОРОДЕЛЬСЬКОГО УНІЄЮ 1413).У 1392Р.за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітавта своїм намісником,а 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під зверхнестюпольського короля, чим фактично розриває Кревську унію

13. Захоплення Укр. Земель Польщею.

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну — Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — вПольщі.За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина укр. земель входила до складу Белзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна — в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави. З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції — 1529 р., 1566 р. І 1588 р. — і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гет-і.; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище. З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах. Після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а й національне, релігійне і культурне гноблення. Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: «Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу», — зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії. Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника. Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами І шляхтою. З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні,стають головним чинником її денаціоналізації. За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву? Обрали друге. У 1596 р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей.

14. Завершення формування Укр. етносу.

Визначальним показником часу зародження конкретного етносу з усіма його характерними ознаками, включаючи й мову, вважається культурно-історична неперервність його розвитку. Підкреслимо — саме неперервність етнокультурного розвитку, а не певний постійний набір етномовних ознак є визначальним елементом для будь-якого етносу. Адже етновизначальні риси матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його тривалої історії можуть суттєво змінюватися — аж до невпізнанності. Однак завдяки неперервності розвитку зберігається генетичний зв'язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя 22. Через це навіть відмінні етномовні ланки є складовими й невід'ємними частинами єдиного етномовного ланцюга — історії українського народу та його мови.

Формування українського етносу саме від середини І тис. н. е. співвідноситься із загальними закономірностями етногенетичного процесу в тогочасній Європі. Як відзначають дослідники, саме з середини І тис. н. е., тобто після Великого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків» 25. Отже, самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням, із формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етносу відбувається разом із формуванням самого етносу — часто задовго до появи в нього писемності й державності. Так було і в історії українців.