2. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 рр.).

У період „хрущовської відлиги” в процесі реформування (особливо реформ, спрямованих на децентралізацію) тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час виведено із рівноваги. За доби Хрущова вже чітко проявилися ознаки системної кризи радянського тоталітаризму. Можливості зростання національного доходу за рахунок екстенсивних факторів скорочувалися, а на інтенсифікацію виробництва командна економіка була нездатна. Численні реформи у галузі народного господарства і системи управління створювали великий шумовий ефект, але постійно провалювалися. Врешті-решт у жовтні 1964 р. Хрущов утратив владу внаслідок апаратної змови. Почалася доба Л.Брежнєва — два десятиліття "застою".

Спроби радянського уряду динамізувати соціально-економічне життя. У 1965р. було оголошено проведення економічної реформи, влада нмагалася інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові регулятори (рентабельність, прибуток тощо).

Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу – „культу сірості” в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у н/г. З 1965 по 1985 р.р. всі основні показники економічного розвитку зростають, але інколи дуже мізерно, характерні диспропорційність, затухання, тенденції до стагнації.

Десятки мільярдів "нафтодоларів", зароблених під час світової енергетичної кризи 70-х років, було використано на закупівлю найдешевших товарів народного споживання за кордоном з метою перепродажу на внутрішньому ринку. Коли "нафтодолари" вичерпалися, в бюджеті виник дефіцит, який ретельно приховувався від суспільства.

Військово-промисловий комплекс, як ракова пухлина, виснажував економіку. Необхідність дотримуватися паритету в озброєннях з державами Заходу заводила Радянський Союз в економічну прірву. Він програвав "холодну війну".

У соціальній сфері України намітилися і поглибилися негативні тенденції:

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення.

2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення. (( на споживчий ринок працювали лише 29% підприємств, а розвинутих країнах – 50-60%).

3. Загострення житлової проблеми.

4. Зниження рівня охорони здоров'я.

Для суспільно-політичного життя цього періоду характерно:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, обмеження їхньої реальної влади.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення.

4. Згортання гласності.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. (КПУ в брєжневський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П.Шелест (1963-1972) – автономізаційну, В.Щербицький (1972-1989) – централістську – орієнтовану на центр.

Наростання стагнаційних процесів в 1970-х - на початку 80-х років. Індустріальна гігантоманія. Нарощення військово-промислового комплексу (ВПК).

Сталіністи, які прийшли до влади, обрали тактику боягузливого замовчування навіть тих злочинів режиму, які стали надбанням гласності після 1956 р. Органи держбезпеки у 1965 р. здійснили першу хвилю арештів представників української інтелігенції, звинувачених в антирадянській діяльності. Ця діяльність виражалася у протестах проти припинення процесу десталінізації, відстоюванні громадянських і національних прав. Проте дисидентський рух спинити не вдалося.

Політика у галузі національних відносин після 1923 р. не обговорювалася на з'їздах і пленумах ЦК партії, бо вважалося, що національне питання розв'язане. Проте національна політика існувала, змінюючись залежно від обставин та особистих якостей партійного вождя. Зокрема, Й.Сталін завжди стежив за додержанням конституційних прав "титульних націй" у мовній і культурній сферах, хоча на практиці здійснив депортацію багатьох малочисельних народів, М.Хрущов у 1953 р. вперше поставив на чолі Компартії України українця — О.Кириченка, а в 1954 р. передав Україні Кримську область (цього не зробили, незважаючи на геополітичну доцільність, ні Ленін, ні Сталін). Л.Брежнєв у довоєнних анкетах оголошував себе з кар'єрних міркувань українцем, але на посаді генерального секретаря ЦК КПРС виявився найбільшим русифікатором. Він довго терпів П.Шелеста на посаді першого секретаря ЦК Компартії України, хоча той підкреслено користувався рідною мовою в офіційному спілкуванні і виявляв піклування про розвиток національної культури. Але у травні 1972 р. Шелеста замінив В.Щербицький, який належав до "дніпропетровської групи" клевретів генсека. Підібраний безпосередньо Брежнєвим секретар ЦК з ідеології В.Маланчук розпочав широку кампанію цькування наукової і творчої інтелігенції. Темпи цілеспрямованої русифікації прискорювалися.

Ідеологізація і русифікація культурного життя в 70-80-ті роки. Політичний курс на «злиття націй».

У 70-х - середині 80-х рр., у період наступу тоталітарного режиму на суспільне й духовне життя, у культурному житті України посилюють­ся ідеологізація та русифікація.

Русифікація - система заходів радянського керівництва в національних республіках, спрямована на масове вивчення російської мови з відносним звуженням вивчення національних мов. В Україні русифікація здійснювалася партійним і державним керівництвом СРСР і УРСР.

Ідеологізація національної політики передбачала пропаганду та реалізацію ідеї зближення і злиття всіх націй СРСР у єдину спільноту - радянський народ.

Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.

Зменшувалася кількість україномовних шкіл (особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях). У 1979 р. в Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних закладах з 5 років.

У 1983 р. Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький у секретній інформації про хід виконання Постанови «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови...» доповідав, що в Україні вдосконалено програми з вивчення російської мови та літератури; класи поділяються на підгрупи з метою якісного вивчення російської мови, зросло число шкіл із поглибленим вивченням російської мови, збільшено тиражі російськомовних дитячих художніх книг, збільшено прийом студентів до ВУЗів на факультети російської мови та літератури.

Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесам ідеологізації та русифікації в Україні.

Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної їй ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін і суспільствознавства.

Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів - В. Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна, процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр., після цькування О. Гончара за роман «Собор», починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.

З 1972 р., після обрання В. В. Щербицького Першим секретарем ЦК КПУ, посилюється наступ на творчу інтелігенцію з боку партійного керівництва. Русифікація України була найважливішим «соцзобов'язанням» В. Щербицького перед радянським урядом.

Курс на зближення і злиття всіх націй СРСР був закладений у новій Програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді партії в 1961 р. У Конституції УРСР 1978 р. констатувалося, що «створено нову історичну спільноту людей - радянський народ», і проголошувалося успішне розв'язання національно­го питання.

Тоталітарній системі потрібне було художнє виправдання свого курсу на денаціоналізацію, зокрема українського населення. Було потрібне підтвердження мистецтвом партійних доктрин про «розвинене соціалістичне суспільство як вищий тип людської цивілізації», «нову історичну спільноту людей - радянський народ», «соціалістичний спосіб життя» і його перевагу над буржуазним.

Діячі культури, які виконували ці вимоги, одержували високі гонорари, їм присуджувалися лауреатські звання, державні премії, надавалися соціальні блага.

Створювалися відповідні громадські організації - спілки письменників, художників, композиторів, що натискали на «неслухняних» митців, спираючись на партійні постанови і рішення. Передбачалося, що основни­ми постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму й комунізму.

Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшика, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендея.

«Незручних» літераторів (Олесь Гончар, Іван Дзюба, Олесь Бердник, Борис Чичибабін) виключали зі Спілки письменників України. Віктора Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай».

70-і роки стали в Україні часом «генерального розгрому» інакодумців, у тому числі літераторів, художників, етнографічних хорових ансамблів («Гомін») і т. д. Це десятиліття особливих переслідувань за ідеологічними мотивами в Україні одержало назву «ери маланчукізму» (за прізвищем секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Маланчука).

Висновок. Ідеологізація та русифікація 70-80-х рр. негативно позначилися на розвиткові культури України. Незважаючи на певні успіхи й досягнення, українська культура перебувала в стадії «застою», як і все радянське суспільство в цілому. Курс на «злиття націй» виявився безперспективним і викликав негативне ставлення у певної частини творчої інтелігенції.