9. Суспільно-політичне та культурне життя 20-30-ті рр Сталінські репресії 30-х рр. На Україні.

Національно-демократична революція 1917-1920 рр. активізувала визвольний рух українців. Крах Російської імперії, боротьба за створення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зміни викликали духовне піднесен­ня в суспільстві, що виявилось у всіх сферах культурного життя.

У період УЦР, гетьманату, Директорії УНР відбувалася українізація системи освіти. У російських школах як обов'язкбві предмети запроваджувалися українська мова, історія й географія України. В Україні функціонувало 150 українських гімназій. Але у зв'язку зі швидкою зміною політичної ситуації закріпити її результати не вдалося.Гетьман П. Скоропадський ввів стипендії для бідних учнів гімназій. У Києві й Кам'янці-Подільському були засновані українські (народні) університети, а в уже діючих було відкрито кафедри української мови, літератури, історії. 24 листопада 1918 р. було засновано Академію наук, у якій працювали В. Вернадський, Д. Багалій, А Кримський та ін. Відкриваються національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, Український історичний музей.

Радянська влада в 1917-1918 рр. прагнула побудувати принципово нову школу, де історію, літературу та інші гуманітарні предмети пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму; скасовувалося викладання Закону Божого.

У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу приділяла запровадженню безкоштовної шкільної, а пізніше, й вищої освіти. Важливою була боротьба з неписьменністю дорослих, створювалися школи й лікнепи. Це дало свої результати: якщо до революції серед жителів України налічувалося близько 28 % грамотних, то наприкінці 1920 р. - близько 52 %.

Труднощі революційного часу позначилися й на стані науки в Україні. Але і в ці роки у вузах і науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені: хімік Л. Писаржевський, мостобудівник-новатор Є. Патон, історик Д. Багалій.

Розвиток літератури характеризується існуванням різних шкіл і методів художньої літератури: революційно-романтичного (П. Тичина, В. Сосюра, М. Важан та ін.); об'єднання „неокласиків” (М. Рильський та ін.), символістів. У 1920 р. створюється Вільна академія пролетарського мистецтва ВАПЛІТЕ), що намагалася захистити літературу від адміністративного втручання.

У грудні 1917 р. було відкрито Академію мистецтв, першими членами якої стали видатні українські художники М. Бойчук, О. Мурашко, Г. Нарбут.

У 1917-1920 рр. помітних змін зазнав театр. У часи гетьманату був заснований Український театр драми й опери, виник ряд інших творчих коле|ктивів. У 1920 р. Лесь Курбас ставить свою знамениту виставу „Гайдамаки”.

У цей період українське духівництво прагнуло створити Українську автокефальну православну церкву. Але Російська православна церква не хотіла вртрачати контроль над єпархіями колишньої імперії. Більшовики, у свою чергу, люто боролися з релігією та церквою. Вони не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі 1918 р. Тому боротьба за проголошення Української автокефальної православної церкви стала складовою частиною українського національно-визвольного руху.

Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні у 20-30-ті роки.

Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в рамки ідеології більшовиків. У 20-і рр. посилився тиск держави на православну церкву.

Більшовики скористалися голодом 1921-1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духівництва. Розгорнулася широка кампанія вилучення коштовностей із храмів і культових споруд для купівлі зерна за кордоном. Віруючі та духівництво в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі культові предмети, твори мистецтва, що були потрібні безпосередньо для богослужіння. Державні органи ігнорували настрої служителів церкви і мирян, чим спровокували конфлікти між духівництвом і чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і віруючих.

В. Ленін у березні 1921 р. надіслав членам Політбюро секретного листа, де писав: „Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із найбільш скаженою й нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору. Саме тепер і тільки тепер більшість селянських мас буде або за нас, або не в змозі підтримати жменьку чорносотенного духівництва... Що більшу кількість представників реакційного духівництва вдасться з цього приводу розстріляти, то краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років про жоден опір вони не наважувались і думати”.

У січні 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УСРР, що містив, серед інших, розділ „Правила про культи”. З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. На межі 20-30-х рр. за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим. Тисячі церков в Україні були зачинені, священики репресовані. У 1929 р. органи ГПУ звинуватили в антирадянській діяльності Українську Автокефальну Православну церкву (УАПЦ). Керівництво УАПЦ репресували, а церкву змусили заявити про саморозпуск.

Другу п'ятирічку оголосили „п'ятирічкою знищення релігії”. Виникли „Об'єднання войовничих безбожників”. У середині 30-х рр. в Україні залишилося тільки 9 % діючих церковних споруд порівняно з 1913 р.

Висновок. Зі встановленням радянської влади вже в 20-і рр. посилився тиск держави на православну церкву. Пізніше ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим, а віруючі перестали бути повноправними громадянами держави.

Політика „українізації” у 20-х роках та її наслідки.

У 20-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу.

Українізація - політика, спрямована на підготовку партійно-державних кадрів української національності; організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національних традицій культури.

Політика „українізації” була складовою частиною політики „коренізації”, яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.). Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійного керівництва над національними околицями, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до декретів ВУЦВКу 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і було вказано на необхідність надання допо­моги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації було створено комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікованої верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія „боротьби двох культур”, яку обстоював Д. Лебідь. Відповідно до неї, українська культура визнавалася селянською й відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О. Шумським і його помічниками М. Скрипником, Г. Гриньком, які були прихильниками національного відро­дження, українізація проходила успішно.

Українська інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активними прихильниками цієї політики були М. Грушевський. Д. Багалій. М. Куліш, М. Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її історію та майбутнє.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати екзамени з української мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаблях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була українізована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшився з 1924 по 1927 рр. в 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створи­ла сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

Громадсько-політичне життя в Україні в 30-х роках.

До середини 30-х рр. у політичному житті спостерігався дедалі помітніший відхід демократичних принципів. Проголошена Сталіним теорія „загострення класової боротьби” в міру подальших перемог соціалістичного будівництва вела до поширення репресій на все ширше коло людей. 5 грудня 1936 р. була затверджена Конституція СРСР, а наприкінці січня 1937 р. - Конституція УРСР. З'їзди Рад замінювалися в них сесійними засіданнями Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР і місцевих Рад. Нові Ради набули зовнішніх рис парламентської влади. Принципова зміна конституційних норм не позначилася на природі влади, яка називала себе радянською, але була насправді диктатурою керівників державної партії, не забезпечували фактичного втілення в життя їхніх демократичних положень (скасування обмежень прав деяких категорій населення, недоторканність особи й житла, таємниця листування тощо).

На початку 30-х рр. українізація стала розглядатися як вияв націоналізму. Починається посилена русифікація.

Зовнішня демократизація влади супроводжувалася політичними репресіями, маховик яких став розкручуватися після вбивства С.Кірова 1 грудня 1934 р. Під час масових репресій 1937-1938 рр. загинули або були відправлені в концтабори мільйони людей. Україна постраждала від "полювання на відьом" більше, ніж інші регіони.

Необгрунтовані репресії на межі 20-30-х рр. були початком тотального знищення народу в 1935-1937 рр. Жертвами репресій стали всі верстви населення: партійні й державні діячі, революціонери, вчені, маршали, наркоми, діячі мистецтва, вчителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, дореволю­ційна інтелігенція та фахівці радянської генерації, робітники, селяни.

Після організованого процесу над „Спілкою визволення України” у республіці „викрили” безліч „контрреволюційних” організацій: „Український національний центр”, „Українська військова організація”, „Білогвардійський терористичний центр” у Києві; різноманітні „шпигунсько-троцькістські” організації.

З-поміж керівних діячів республіки репресій зазнали X. Раковський, С. Косіор, В. Затонський, воєначальники Й. Якір, Б. Думенко та ін. Перед Другою світовою війною армію було практично обезголовлено. Були репресовані й загинули академіки АН УРСР М. Світальський, М. Яворський. Переслідувань зазнали Л. Ландау, М. Грушевський, М. Слабченко й ін. За абсурдними звинуваченнями у 1933 р. був репресований Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г. Косинку, О. Влизька. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, що жили й працювали в Україні. Подібні процеси відбувалися в театральному мистецтві, музиці, кіно, живописі, графіці, скульптурі тощо.

Пік репресій припав на лютий-березень 1937 р. Для швидкого розгляду політичних справ і позасудового розгляду створювалися особливі трійки, що виносили вироки без участі обвинувачуваного.

Сталінський терор не тільки позбавив волі й життя маси людей, він розтлівав тих, кого минала трагічна доля. Гинула віра людей у добро, валилися авторитети, тьмяніли ідеали. І навпаки, заохочувалися ганебні вчинки - доноси, наклепи, провокації. Світле й бажане майбутнє, якого прагнули люди, зіткнулося в ті роки з соціальною незахищеністю, жорсто­кістю, скаліченими долями мільйонів людей.