Переяславська рада 1654 р. Її наслідки та історичне значення. Березневі статті.

1 жовтня 1653 р. на Земському соборі в Москві було вирішено прийня­ти Україну до складу Росії.

Перея́славська рáда(8.01.1654) — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у Переяславі для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. 

Були присутні 12 полковників та 5 генеральних старшин на чолі з гетьманом. Не прибули 5 полковників та митрополит С. Косів. Не було представників від Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Учасниками ради були близько 300 осіб.

Гетьман і козацька старшина присяглися на вірність царю. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького

У березні 1654 р. були підписані «Березневі статті», або «Статті Богдана Хмельницького», які юридично оформили українсько-москов­ський союз.

Основні засади договору:

Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії;

Україна (Гетьманщина) займала територію Київського, Брацлавського, Чернігівського воєводств, частини Уманського воєводства, мала республіканську форму правління;

Росія підтверджувала права та привілеї володіння Запорозького війська та української шляхти;

встановлення 60-тисячного козацького реєстру;

введення плати старшині;

збереження місцевої адміністрації, що збирала податки для царської скарбниці;

підтвердження прав Війська Запорозького обирати гетьмана;

гетьман міг вести переговори з іншими державами (крім Польщі, Туреччини, Криму);

царські воєводи не втручалися у внутрішні справи України;

збереження прав Київського митрополита;

встановлення військової застави на кордоні України з Польщею та у фортеці Кодак;

гетьмана обирає військо і тільки сповіщає царський уряд;

Збереження в містах виборного управління і т.д.

Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила політичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством.

У березні 1654 р. польське військо вдерлося на землі Поділля, Волині і Брацлавщини. Зго­дом воєнні дії розгорнулися в Білорусі та на Смоленщині. До кінця 1654 р. 20 тис. українсько-московське військо змусило ворога відступити.

Взимку 1656 р. польсько-шляхетське військо пішло на Умань. Місцева залога, керована Іваном Богуном, разом із полками Хмельницького і московським військом відбила наступ противника. Вони завдали полякам і тата­рам значних втрат в Охматівській битві, змусивши їх відступити → Українсь­ко-московське військо визволило Поділля та більшу частину Східної Гали­чини.

19 вересня поблизу Городка відбувся бій, в якому поляків було роз­громлено. Але раптовий напад на Поділля кримських татар змусив козаків відступити на Придніпров'я. Невдовзі татари відмовилися від во­єнної підтримки поляків, проти яких виступила і Швеція.

Побоюючись шведської загрози, Москва і Варшава пішли на зближення. 1656 укладено московсько-польське Віленське перемир'я.

Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на рос.-укр. військовому союзі. Зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького був спрямо­ваний на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західноукра­їнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпе­чення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династи­чних намірів - приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі.

Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звіс­тка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплекси­чний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх заду­мів.