72

Контрольні питання: 1. Поняття соціально-масових явищ (СМЯ). 2. Основні підходи до вивчення СМЯ. 3. Історія становлення проблеми СМЯ в зарубіжній та вітчизняній науці. 4. "Маса" та оцінка її природи в наукових концепціях: від античності до 20 ст. 5. Місце та роль індивідуального та колективного в поведінці особистості та групи. 6. Роль несвідомого в регуляції соціальної поведінки особистості. 7. Колективне несвідоме як чинник регуляції поведінки особистості. 8. Вплив соціально-культурних чинників на поведінку особистості. 9. Поняття класичних та некласичних соціальних спільностей. 10. Класифікація суб'єктів масової поведінки та їх характеристика 11. Феномен масової свідомості. 12. Особливості формування та функціонування масової свідомості. 13. Поняття еліти та її ролі у розвитку суспільства. 14. Основні теорії елітизму. 15. Роль та функції еліти у суспільстві. 16. Особливості впливу лідерів на масу. 17. Природа та особливості вітчизняної елітарної особистості. 18. Засоби впливу та їх роль в регуляції життєдіяльності індивіда та суспільства. 19. Зараження як вплив на емоційну сферу особистості. 20. Масова паніка: умови виникнення та механізми розповсюдження. 21. Попередження та ліквідація паніки. 22. Види та особливості наслідування. 23. Навіювання, його характеристика. Протистояння навіюванню. 24. Переконання як специфічний засіб впливу. 25. Поняття натовпу та його види. 26. Основні підходи до аналізу масової поведінки у натовпі. 27. Трансформація індивідуальної свідомості та поведінки в умовах натовпу. 28. Теорія "психологія мас": М. Михайловський, Г. Лебон, Г. Тард, З. Фрейд. 29. Особливості протікання пізнавальних та афективних процесів в умовах масової поведінки. 30. Особливості регуляції поведінки натовпу. 31. Поняття агресії, основні критерії її визначення. 32. Види агресії 33. Біологічні чинники агресивної поведінки. 34. Психологічні та соціально-психологічні чинники агресії. 35. Особливості масової агресії. 36. Особливості масової паніки. 37. Виникнення та розвиток свідомості. 38. Поняття та структура діяльності. 39. Феномен спільної діяльності, її структура. 40. Роль мовлення в історії розвитку людства. 41. Вплив соціального устрою на прояви СМЯ. 42. Соціально-психологічні перспективи розвитку психології мас. 43. Поняття «масові настрої». Психофізіологічні, психологічні та соціальні аспекти в масових настроях. 44. "Масова людина" та масові настрої. 45. Вплив соціальних та історичних чинників на динаміку масових настроїв. 46. Масова свідомість та масові настрої: особливості взаємозв'язку. 47. Масові політичні настрої (МПН), їх природа, особливості виникнення та розвитку. 48. Основні види та функції МПН. 49. Механізми впливу на МПН. 50. Витоки та соціально-психологічні функції релігії. 51. Психологія віри, релігійних дій, марновірств. 52. Сутність та психологічні механізми моди. 53. Соціально-психологічні функції моди. 54. Мода як форма соціальної регуляції. 55. Поняття реклами, її функції, види та особливості. 56. Механізми рекламного впливу. 57. Особливості політичної реклами. 58. РК як політична реклама. 59. Поняття чуток їх різновиди. Джерела та умови виникнення чуток. 60. Особливості циркуляції чуток та протистояння ним. 61. Феномен пліток. 62. Джерела виникнення та соціально-психологічні функції масових рухів. 63. Мотиви участі в масових рухах. 64. Умови та етапи розвитку масових рухів 65. Феномен політичних партій. Кадрові та масові партії. 66. Індустріальне суспільство та його вплив на специфіку соціально-масових явищ. 67. Феномен "масової людини", її роль в життєдіяльності суспільства. 68. Феномен масової культури. її види та функції. 69. Трансформація соціально-масових явищ в постіндустріальному суспільстві. 70. Вплив розвитку ЗМІ на соціально-масові явища. 71. Вплив масової культури на особистість та суспільство. 72. Ознаки та характеристики постіндустріального суспільства. 73. Поняття "терор" та "тероризм". Основні сфери тероризму та особливості його прояву. 74. Особливості та прояви масового терору. 75. Психологія геноциду. 76. Психологічні особливості терористів. 77. Психологічна структура терористичної діяльності 78. Засоби попередження, протистояння та боротьби з тероризмом. 79. Поняття маніпуляції, види та структура. 80. Використання соціального впливу в сучасних маніпулятивних технологіях. 81. Феномен психологічної війни. 82. Засоби протистояння сучасним маніпулятивним впливам.

1. Поняття соціально-масових явищ. Соціа́льне я́вище — це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок; все те в соціальній дійсності, що проявляє себе, існує, є. Cоціальні явища — це явища взаємодії людей, здійснювані в соціальному просторі: безпосередньо в контактній групі або опосередковано, через причетність індивідів до спільнот, через соціальні організації, інститути. До соціально-масових явищ відносять громадську думку, колективне переживання, змагання, наслідування та різноманітні групові заходи. (натовп, зборисько, панічні настрої, манії, танцювальні божевілля, стихійні масові рухи, масова по¬ведінка, громадська думка, пропаганда, мода, захоплення, соці¬альні рухи, революції і реформи) Основна характеристика соціально-масових явищ полягає у тому, що існує абсолютне протиставленні індивіда, коли він знаходиться поза натов¬пом, тому індивідові в ситуації, коли він у складі натовпу. Всі соціально-масові явища підпорядковуються закону психології людини: чим більше нагнітаються емоції, тим менше стає раціональності і навпаки.  Б.Грушин називає такі загальні ознаки масових явищ: • статистичний характер спільноти, який виражається в тім, що дана спільнота, збігаючись із чисельністю її дис¬кретних «одиниць», складає самостійне, цілісне утворен¬ня, яке відрізняється за своїми закономірностями і влас¬тивостями від елементів, що її складають; • стохастична (імовірна) природа спільноти, яка знаходить вираження у тому, що «входження» індивідів у дану спі¬льноту є «випадковим», неупорядкованим, здійснюється за формулою «може бути, а може й не бути», розмитими межами, невизначеним кількісним і якісним складом; • ситуативний характер існування спільноти, який полягає в тім, що вона утворюється і функціонує виключно на базі і в межах тієї або іншої конкретної ситуації, в ре¬зультаті чого є нестійким утворенням, що змінюється під дією випадковостей; • виражена гетерогенність (різнорідність) складу спільно¬ти, яка виявляється в «порушенні» меж між всіма існую¬чими в суспільстві соціальними, демографічними, полі¬тичними, регіональними, освітянськими та іншими гру-пами.

2. Основні підходи до вивчення СМЯ. соціально масові явища Так, по дисциплінарній орієнтованості виділяються підходи: 1) соціологічний (виявляє місце соціально-масових явищ в структурі суспільства і системі соціальних взаємодій і аналізуючий масу як соціальну спільність); 2) політологічний (виявляє роль маси та масової свідомості як компонентів політичного життя суспільства, сопоставляющий маси з політичною елітою і політичними інститутами, а масова свідомість і його еволюцію з ідеологіями та політичною динамікою); 3) соціально-психологічний (концентруючись на дослідженні спільності масових психічних процесів і виникає на цій основі специфічного масової поведінки); 4) культурологічний (виявляє місце і роль соціально-масових явищ в процесах культурного відтворення і зосереджує увагу на проблемі «масової культури»); 5) соціально-філософський (інтегруючий, синтетичний, системно осмислюються місце і роль масових реалій і вбудовувати отримані висновки у філософську картину світу). За науково-евристичної орієнтованості виділяються наступні «найбільш типові або важливі» підходи: 1) політико-орієнтований (що розглядає масу як діалектичний полюс влади, політичної еліти - електорат, політична більшість і об'єкт управління, а масова свідомість як сукупне волевиявлення - потенційне думку суспільства в цілому або його істотного фрагменту); 2) соціально-психологічний (що розглядає масу як прояв нової якості, що народжується в сукупності контактно або опосередковано взаємодіючих індивідів - в порівнянні з ізольованими індивідами); 3) культурцентрістскій (досліджує взаємодію маси - пересічного, орієнтованого на цінності споживання більшості - та духовної еліти - високоморального і компетентного творчої меншості, розвиваючого культуру і цивілізацію); 4) соціокультурний (являющий результатом синтезу плідних методологічних посилок інших підходів і орієнтований на системне дослідження соціально-масових явищ у комплексі «суспільство - суспільна свідомість - культура», при якому, поряд з дослідженням окремих якостей і внутрішніх взаємодій, аналізується детерминирующее вплив, обумовлене закономірностями всієї соціальної макросистеми).

3. Історія становлення проблеми смя в зарубіжній та вітчизняній науці.

(источник – Назаретян. Лекция 1. СТИХИЙНОЕ МАССОВОЕ ПОВЕДЕНИЕ: ПОНЯТИЕ, СОЦИАЛЬНЫЙ ФЕНОМЕН И ПРЕДМЕТ ИССЛЕДОВАНИЯ)  Систематическое изучение началось во второй половине XIX века. В странах Западной Европы независимо друг от друга сложились две научные школы: немецкая психология народов (М. Лазарус, Г. Штейнталь, В. Вундт) и франко-итальянская психология масс (Г. Лебон, Г. Тард, В. Парето, Ш. Сигеле).  Советские историки науки обычно указывали на то, что каждая из этих школ выполняла «социальный заказ», продиктованный положением политической элиты соответствующих стран. Например, быстро усиливающаяся германская буржуазия подоспела на «пир империалистических хищников» (В.И. Ленин) к тому моменту, когда все блюда были уже распределены: мощная Германия не владела колониями в отличие от слабеющих Франции, Испании или Португалии. Надвигалась эпоха борьбы за передел мира, и немецкие лингвисты и этнографы приступили к скрупулезному исследованию языков, культуры и мифологии первобытных народов, стремясь таким образом выявить их психологические особенности, национальный дух и «коллективное бессознательное». Само собой разумелись и между делом дополнительно доказывались превосходство европейского (в ряде случаев конкретно нордического) духа и необходимость разумного управления «доисторическими» или просто «отсталыми» народами.  Французскую политическую элиту к тому времени гораздо больше волновало нараставшее в стране революционное движение; по выражению современного ученого С. Московичи, «революции и контрреволюции следовали одна за другой, и террору и разрушениям, казалось, не будет конца». Поэтому интерес ученых концентрировался на свойствах толпы, механизмах коллективной агрессии и т.д. Задачи состояли в том, чтобы, во-первых, доказать антисоциальную, антигуманную и деструктивную сущность человеческой массы как таковой (в их текстах понятия «масса» и «толпа» еще синонимичны); во-вторых, обеспечить инструментарий для действенных манипуляций.  Такое (историко-материалистическое) объяснение содержания научных интересов справедливо лишь отчасти и, в общем, односторонне. Нам же здесь важно не то, какой политической конъюнктуре отвечали первые исследования стихийного массового поведения, а то, что они обогатили наше знание о неосознаваемых мотивах и механизмах человеческих действий и заложили начало научных дисциплин, названных впоследствии социальной и политической психологией. Хотя, надо признать, дальнейшее развитие этих дисциплин вышло далеко за рамки первоначального предмета, и в контексте современной науки психология стихийного массового поведения занимает периферийное, я бы даже сказал, экзотическое положение.  В России конца XIX – начала XX века оригинальные исследования массовидных явлений проводили М.Г. Михайловский (субъективная социология), затем В.М. Бехтерев (коллективная рефлексология), А.Л. Чижевский (гелиопсихология). В частности, Чижевский впервые изучал влияние солнечной активности и ее колебаний на динамику массовых политических настроений. В 20-е годы были также получены интересные данные, касающиеся массового восприятия газетных сообщений (П.П. Блонский) и циркуляции слухов (Я.М. Шариф). В начале 30-х годов А.Р. Лурия выявил национально-культурные особенности восприятия и мышления, причем, в отличие от немецких авторов, не с этноцентрических, а с эволюционных позиций.  Результаты работы Лурии удалось опубликовать лишь спустя 40 лет, но и тогда еще они во многом сохранили новизну. В 30-е же годы большая часть исследований в области социальной и политической психологии были сочтены неактуальными для социалистического общества и идеологически вредными. Особенно это касалось всего спонтанного, стихийного и слабо осознаваемого. Сами понятия «социология», «социальная психология» и тем более «политическая психология» были объявлены буржуазными извращениями с конца 20-х по начало 70-х годов лишь несколько работ по интересующей нас тематике были опубликованы в СССР, причем в основном на грузинском языке, поскольку психологи Грузии, широко используя понятие установки Д.Н. Узнадзе, зарезервировали себе право рассуждать о неосознаваемых факторах человеческого поведения. В частности, в 1943 году на грузинском, а в 1967 году на русском вышла большая и яркая статья А.С. Прангишвили о массовой панике. Я бы добавил к этому переводную книгу американского ученого П. Лайнбарджера о психологической войне (1962 год).  Между тем в Западной Европе и в США 20–60-е годы ознаменованы всплеском интереса ученых, политиков и военных к проблематике политической психологии вообще и к стихийному массовому поведению в особенности. За прошедшие десятилетия наука ушла далеко вперед, и в конце 60-х годов, когда советские психологи, пробиваясь не без потерь через заслон партийных философов и чиновников, смогли вновь добиться права на исследование этой проблематики, они уже чувствовали себя робкими учениками.  Впрочем, внутренняя робость камуфлировалась и отчасти психологически компенсировалась агрессивной риторикой развенчания «буржуазной лженауки», снисходительным признанием ее «рационального зерна» и требованиями водрузить ее на «истинно материалистическую основу». Многие ученые вполне сознательно использовали эту фразеологию как механизм «дуракоустойчивости» (foolproof) – защиты от наивных, а чаще прикидывающихся наивными редакторов, цензоров и партийных функционеров. Нынешним студентам и аспирантам приходится долго объяснять, что таковы были правила игры, взаимопритертый аппарат «ролевого поведения» во всем советском обществе, и академическая литература – только вершина огромного айсберга. И меня радует, что все это им теперь так трудно понять...  Но имелись в Москве такие учреждения – в рамках КГБ, МВД, ЦК КПСС и Министерства обороны, – в которых для изучения массовидных явлений требовалось чуть меньше идеологического обрамления, поскольку эта работа предназначалась для конкретных инструментальных задач. Так, при Международном отделе ЦК КПСС существовал тогда еще сильно законспирированный Институт общественных наук (ИОН)[1] для теоретической и практической подготовки зарубежных революционных кадров.  В рамках этого института профессору Ю.А. Шерковину, психологу с большим опытом работы в области спецпропаганды (так в военной терминологии называется пропаганда на войска и население противника), удалось организовать исследовательскую и преподавательскую группу, которая в 1971 году преобразовалась в первую на территории СССР кафедру общественной психологии. В числе ее отцов-основателей были также Г.П. Предвечный, Г.Я. Туровер, В. Л. Артемов, В.Б. Ольшанский, В.И. Фирсов и другие.  В 90-е годы курс психологии стихийного массового поведения изучался (отдельно или в рамках общего курса политической психологии) на психологическом и социологическом факультетах МГУ им. М.В. Ломоносова, в Российской академии государственной службы при Президенте РФ, в Московском государственном лингвистическом университете и ряде других учебных заведений. Его содержание продолжало обогащаться анализом политических событий и результатами практической работы в России и других странах СНГ. Лекционные занятия дополняются семинарами и деловыми играми, участники которых анализируют предметные ситуации и самостоятельно находят продуктивные решения.

4. «Маса» то оцінка її природи в наукових концепціях: від античності до 20 ст.  (джерело – Ольшанский «Психология масс») + http://psyfactor.org/lib/zelinski1-10.htm  [поэтапно история] Мыслители древности стремились понять психологию масс, дать определение роли массы по отношению к обществу. Реформатор IV в. до н.э. Солон, писал, что каждый отдельно взятый афинянин — хитрая лиса, но когда они вместе собираются на собрание, то представляют собой стадо баранов[246]. Понятие массы рассматривали Геродот, Фукидид, Сократ. При этом Сократ считал, что большинство людей можно обучить. Платон же полагал, что большинство людей это стадо, с которым не стоит общаться. Поэтому и искусство управления с массой Платон трактует как умение усмирять такое стадо. Политик подобен пастуху и его собаке: они не должны причинять овцам зла и грубо с ними обращаться, но просто презирают их как низшие существа. Платон также считал, что народ нельзя допускать к государственному управлению. Подобные функции должны лежать только на аристократии. Такое разделение труда Платон считал основным принципом построения государства. Аристотель в целом разделял взгляды Платона, и считал что люди, занимающиеся трудом, являются, как и рабы, придатком государства. При этом, Платон как и Аристотель под демократией понимал власть толпы, и различал три хорошие и три плохие формы правления. К первым он относил монархию, аристократию и смешение олигархии и демократии, а к плохим — тиранию, чистую олигархию и крайнюю демократию.  Цицерон и Тацит считали массу отбросами общества, чернью, невежественными и глупыми. В эпоху Возрождения масса по-прежнему оценивается как невежественная, хотя и слегка смещаются акценты, ибо под массой начинают понимать не только плебс (чернь), но и людей богатого сословия, но грубых и невежественных. У Петрарки и Бруни толпа включает в себя и монахов, и университетских схоластов, и надменных богачей. Боккаччо противопоставляет плебсу и ученых.  Макиавелли отличает народ, который в его понятии это массы, упорядоченные законом, от толпы (толпа в понимании Макиавелли — разнузданная чернь). При этом Макиавелли предостерегает правителей чтобы они жили в согласии своим народом, потому что если народ станет ненавидеть правителей, то он их свергнет.  При Новом времени считалось, что темный и невежественный народ необходимо просвещать и воспитывать. Это соответствовало духу Просвещения.  Во времена после Французской революции происходит процесс осмысления и самой революции, и роли народных масс в ней. А.Токвиль отмечает, что для начала Нового времени было характерно коллективистское сознание человека, предпочитавшего своему индивидуальному «Я» — коллективное «мы». Подобное сознание стало размываться во второй половине XVIII в. А.Токвиль пишет, что под воздействием идей просвещения люди уже не сомневались в могуществе человека, в возможности усовершенствования человеческой природы. Они были уверены, что призваны изменить общество и возродить род человеческий Активное изучение особенностей массового поведения началось во второй половине XIX века в странах Западной Европы. Сложились две научные школы: немецкая (М.Лацарус, Г.Штейнталь, В.Вундт) и франко-итальянская (Г.Лебон, Г.Тард, В. Парето, Ш.Сигеле). Во Франции в это время нарастало революционное движение. По выражению С. Московичи, «революции и контрреволюции следовали одна за другой, и террору и разрушениям, казалось, не будет конца». Поэтому интерес ученых концентрировался на свойствах толпы, механизмах коллективной агрессии и т. д. Задачи состояли в том, чтобы, во-первых, доказать антисоциальную, антигуманную и деструктивную сущность человеческой массы как таковой, а во-вторых, разработать модель массовых манипуляций.

Теории «массы» Термин «массы» в обществознании впервые появляется в контексте аристократической критики социальных перемен XVII-XIX веков. Впервые англичанин Э. Берк и француз Ж. де Местр назвали пугающую тогдашних аристократов силу «толпой» или «массой». Л. Г. Бональд выступал против разрушения средневековых социальных групп и корпораций, что превращало, на его взгляд, общество в «массу изолированных индивидов». Поначалу это были образные, описательные и оценочные, идеологические выражения, однако со временем они превратились в научные понятия. Первым признанным теоретиком масс в конце XIX века стал Г. Лебон (1896). Главной моделью для него была толпа, рассматриваемая как психологический феномен, возникающий при непосредственном взаимодействии индивидов независимо от их социального положения, национальности, профессии, даже повода, вызвавшего об¬разование данной толпы. В толпе образуется социально-психологическое («духовное») единство массы — «душа толпы». Она проникается определенными общими чувствами, взаимовнушение дает ей значительное приращение энергетики, в толпе глушится, исчезает сознательная личность. Однако модель массы исключительно как толпы давно не является общепризнанной. В современной науке толпа рассматривается лишь как один из видов массы. При¬чем в целом ряде концепций подчеркивается, что эта модель находится в определен¬ном противоречии с новыми эмпирически фиксируемыми тенденциями — нарастанием атомизации, некоммуникабельности, отчуждения между людьми. Со временем, базовой моделью массы стала не толпа, а скорее, публика — суетящегося участника беснующейся толпы сменил комфортно устроившийся в своем кресле зритель. Уже Г. Тард (1901) требовал «перестать смешивать толпу и публику». В первой, утверждал он, люди физически сплочены, а во второй рассеяны, первая «гораздо более нетерпима», вторая более пассивна. Отсюда Тард настаивал на замене понятия «толпа» понятием «публика». Позднее Р. Парк специально исследовал различия между массой как толпой, условием образования которой является непосредственное взаимодействие индивидов, и публикой, у которой такое взаимодействие может вообще отсутствовать. Г. Блумер считал главными характеристиками массы как аудитории анонимность и изолирован¬ность ее членов, слабое взаимодействие между ними, случайность их социального происхождения и положения, отсутствие организованности. К понятию «толпы одиноких» пришел Д. Рисмен (Risman, 1950), имея в виду человеческие массы в системе современного ему западного общества: люди чувствуют себя отчужденными от него, от других людей, отношения между ними все чаще проявляются в форме недоверия и враждебности.