1. Поняття мови. Мова як система.

Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.Мова – це явище стійке, стабільне, об’єктивне. Ці якості мови забезпечуються її структурністю й системністю. Ідею системності й структурності мови розвивали лінгвісти Фердинанд де Соссюр, І.О. Бодуен де Куртене. Система мови – це сукупність її однорідних елементів, що поєднує фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні системи в межах кожного ярусу мовної структури.Структура мови – це сукупність зв’язків і відношень, що об’єднують різні елементи системи мови.Парадигматичні відношення типові для системних утворень. Це ті відношення, які поєднують одиниці мови в групи, розряди, категорії. Наприклад, система голосних, система приголосних, синонімічний ряд слів, система відмінювання іменників тощо. У використанні мови парадигматичні відношення дозволяють вибрати потрібну одиницю тощо.Синтагматичні відношення характерні для мови як структури. Вони полягають в одночасному лінійному поєднання одиниць мови з метою побудови зі звуків морфем, з морфем слів, зі слів у відповідних формах (роду, числа, відмінка, дієвідміни тощо) – речень.

2. Українська мова як національна, культурна, державна.

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.

Культу́ра мо́ви — рівень володіння нор­мами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майс­терне використання мовно-виражальних засо­бів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мо­ви, граматики, лексикології, стилістики, сло­вотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мов­них явищ.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики. Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення.

3. Поняття мовної норми та діалекту.

Норми літературної мови - це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.

Діалект — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей) - різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

4. Види мовних норм.

Рівні мовних норм:

• орфоепічні (правильна вимова слів);

• акцентуаційний ( Правильне наголошення: завдання, помилка, загадка, дочка, середина, тебе);

• морфологічний (правильне вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння);

• лексичні(правильне слововживання: само поставить-зіставити, совпадать - збігатися, следующий - наступний, многочислений - багаточисельний);

• синтаксичний(правильна побудова речень, словосполучень, уживання прийменників);

• стилістичний(правильний відбір мовних засобів в залежності від ситуації);

• графічні(звуки і звукосполучення на письмі);

• орфографічні(норми написання слів);

• пунктуаційні(норми вживання розділових знаків).

5. Соціальні та територіальні діалекти.

Соціальний діалект — відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів

Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.

6. Принципи правопису української мови.

ПРАВОПИС — сукупність загальновизнаних і загальнообов’язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. П. охоплює орфографію та пунктуацію.

Орфогра́фія – історично сформована й загальноприйнята система правил національної мови щодо способів пе­редачі мовлення на письмі, яка поряд із пунк­туацією становить

правопис певної мови. Інколи терміни «орфографія» і

«правопис» ужи­ваються як тотожні. Орфографія визначає правила:

• на­писання звуків (фонем) літерами,

• написання слів разом, окремо й через дефіс,

• уживання великої літери,

• правила переносу частини сло­ва з рядка в рядок.

Пунктуація - це система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

• фонетичний;

• морфологічний;

• історичний;

• розрізнювальний(Кривий Ріг(місто) – кривий ріг, Віра(ім’я) – віра(в когось або щось)).