Тема 14 звільнення засуджених від відбування покарання

14.1. Підстави звільнення засуджених від відбування покарання

Звільнення від відбування покарання завершує весь процес виконання покарання. Ця важлива подія має комплексний характер і регулюється не тільки нормами кримінально-вико­навчого, а й кримінального та кримінально-процесуального законодавства. Кримінальне та кримінально-процесуальне право регламентує види звільнення, а кримінально-виконавче право визначає підстави та порядок звільнення.

Кримінальний закон передбачає 4 основні форми звільнення від покарання у широкому значенні цього поняття, а саме:

1) звільнення засудженого від покарання;

335. звільнення засудженого від подальшого відбування по­карання, яке він почав відбувати;

336. заміна покарання, призначеного обвинувальним вироком суду, на більш м'який вид покарання, передбачений ст. 51 КК;

337. пом'якшення призначеного покарання, тобто зменшен­ня міри того виду покарання, який був призначений судом при засудженні особи, але не нижче мінімальної межі такого покарання, встановленої відповідною статтею розділу X За­гальної частини КК.

Кримінально-виконавчий закон (ст. 152 КВК) визначає такі підстави звільнення від відбування покарання:

338. відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

339. закон про амністію;

340. акт про помилування;

341. скасування вироку і закриття кримінальної справи;

342. умовно-дострокове звільнення;

343. хвороба.

Більшість кримінальних покарань призначається на певний строк, а тому основною підставою звільнення від відбування покарання закон визначає звільнення засуджених у зв'язку з відбуттям ними строку покарання, призначеного вироком суду. Після припинення кримінально-виконавчих правовідносин перестають діяти всі обмеження прав і свобод, що застосову­вались від імені держави в період відбування кримінального покарання.

Покарання вважається відбутим з моменту закінчення його строків.

Обов'язок вирахування строку покарання покладається законом на орган, який виконує вирок суду щодо конкретного засудженого. Строк покарання визначається відповідним ви­роком суду і не може бути подовжений ні за яких обставин.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням є важливим і дієвим засобом економії кримінально-правової репресії, який дає змогу досягти цілей покарання при міні­мальному каральному впливі на засудженого. Застосування цього виду звільнення від покарання втілює в собі принципи законності, справедливості, обгрунтованості та індивідуалізації покарання. Це є правом, а не обов'язком суду, тому рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване.

Фактичною підставою звільнення засудженого від відбуван­ня покарання з випробуванням є встановлення у конкретній кримінальній справі даних про наявність фактичних обставин, які у сукупності свідчать про доцільність і ефективність такої форми реалізації кримінальної відповідальності. При цьому закон безпосередньо називає такими підставами тяжкість зло­чину (об'єктивний фактор) і особу винного. Інші обставини справи, які суд має враховувати при вирішенні питання про застосування звільнення від відбування покарання з випро­буванням, — це ті обставини, які додатково характеризують об'єктивну і суб'єктивну сторони вчиненого злочину, а також ті, що виходять за межі складу злочину, але входять до пред­мета доказування та впливають на призначення покарання. Закон не передбачає вичерпного переліку таких обставин, тому їх визначення у кожній кримінальній справі належить до компетенції суду. Зокрема, такими обставинами можуть бути обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання, форма вини, майновий стан засудженої особи, примирення з потерпілим, добровільне відшкодування шкоди тощо.

Юридичною підставою звільнення засудженого від відбу­вання покарання є висновок суду про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. Питання про призна­чення покарання та звільнення від його відбування з випро­буванням вирішується судом одночасно і має ґрунтуватись на одних й тих самих фактичних обставинах справи.

При цьому суд повинен ретельно досліджувати всі ма­теріали справи і оцінювати їх у сукупності, маючи на увазі, що виправлення засудженого — це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки (ч. 1 ст. 6 КВК). На засудженого покладаються певні обов'язки, наприклад повідомляти органи кримінально-виконавчої сис­теми про зміну місця проживання, роботи або навчання. Цей обов'язок спрямований на забезпечення належного і постій­ного контролю за поведінкою засудженого органами кримі­нально-виконавчої системи, але не означає обмеження права на вільне пересування, вільний вибір місця проживання чи тимчасового перебування, місця роботи чи навчання. Засудже­ний користується цими правами повною мірою, дозвіл органів кримінально-виконавчої системи для цього не потрібний. Засуджена особа, на яку покладено обов'язок повідомляти інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчан­ня, повинна це зробити до їх зміни або протягом 3 днів після зміни у письмовій формі. Обов'язок періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи означає більший ступінь контролю за поведінкою засудженого порів­няно з іншими обов'язками, оскільки він передбачає більше обмеження його особистої свободи тощо.

Суб'єктами контролю є органи кримінально-виконавчої системи за місцем проживання засудженого, тобто районні в містах та міські кримінально-виконавчі інспекції ДДУПВП, а щодо засуджених військовослужбовців — командири військо­вих частин, в яких засуджені перебували на військовій службі на момент вчинення злочину та (або) набрання вироком за­конної сили. У разі призову засудженого на строкову військову службу до військового комісаріату надсилається копія вироку, а також у необхідних випадках до неї додаються інші документи, потрібні для здійснення контролю за поведінкою засудженого за місцем проходження служби (ч. 2 ст. 164 КВК).

Порядок здійснення контролю органами кримінально-вико­навчої системи за поведінкою засуджених, які звільнені від від­бування покарання з випробуванням, визначається главою 26 КВК, іншими нормативно-правовими актами органів ви­конання покарань і органів внутрішніх справ. Контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців здійснюється відповідно до положень Статутів Збройних Сил України.

Вирок, який набрав чинності, звертається до виконання судом, який постановив вирок, не пізніше 3 діб з дня на­брання ним чинності або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції. Звернення вироку до виконання полягає у направленні судом копії вироку та розпорядження про ви­конання вироку тому органу, на який покладено обов'язок виконати вирок (ст. 404 КПК). Якщо вирок суду не виконано у певні строки, визначені у законі (сплинув строк давності), особа звільняється від відбування покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є

виявом диференційованого підходу в кримінальній політиці нашої держави і має на меті оптимальне використання засобів репресії в механізмі кримінально-правового регулювання. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є наслідком функціонування принципів гуманізму та економії кримінально-правової репресії в законодавстві України про кримінальну відповідальність. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є також правовим засобом змен­шення негативного впливу на засудженого від перебування у кримінально-виконавчих установах.

Особа може бути умовно-достроково звільнена від відбу­вання строкового покарання, а також повністю або частково від відбування додаткового покарання.

Закон передбачає окремий вид звільнення, а саме звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років. Звільнення застосовується лише до жінок, які відбувають покарання у виді обмеження волі, незалежно від строку такого покарання, а також до жінок, які відбувають позбавлення волі, крім випадків засудження їх до позбавлен­ня волі на строк більше 5 років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Матеріальною підставою звільнення засудженої від відбування покарання є факт її вагітності, передпологовий стан, народження нею дитини, а формальною кримінально-правовою підставою такого звільнення є згода її сім'ї або родичів (якщо засуджена має сім'ю або родичів) на спільне з нею проживання.

Звільнення від покарання за хворобою є результатом дії принципів гуманізму та обгрунтованості виконання покарань, оскільки застосування покарання щодо особи, яка захворіла на психічну хворобу, не має відповідного виправного ефекту, а інша тяжка хвороба засудженого може невиправдано посилити каральний ефект і завдати йому зайвих страждань.

Звільнення від відбування покарання за хворобою застосо­вується до осіб, які під час відбування ними покарання захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, а також до осіб, які захворіли на тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання, після вчинення злочину або після винесення вироку.

Звільнення від покарання або від відбування покарання за­суджених, які після вчинення або винесення вироку захворіли на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (крім психічної, що позбавляє особу можливості усвідомлювати власну поведінку або керувати нею), є дискреційним повно­важенням суду. Під хворобою, що перешкоджає відбуванню покарання, в судовій практиці пропонується розуміти хворобу, за якої подальше утримання в місцях позбавлення волі загро­жує життю засудженого або може призвести до серйозного погіршення його здоров'я чи інших тяжких наслідків.

При вирішенні питання про звільнення особи, яка захворіла на таку хворобу, суд враховує тяжкість вчиненого злочину, харак­тер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи. Рішення про недоцільність звільнення такої особи від покарання чи від відбування покарання суд зобов'язаний обгрунтувати.

На підставі закону України про амністію або акта про помилування засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і додаткового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання або невідбуту його частину більш м'яким покаранням.

Амністія і помилування належать до основних засобів реаліза­ції кримінально-правової політики держави. Із застосуванням цих актів реалізуються такі принципи кримінального права, як гуманізм та індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання. У зв'язку з тим, що значення і наслідки актів амністії та помилування не вичерпуються виконанням завдань, покладених на закон про кримінальну відповідальність, а зачіпають інтереси всього суспільства і держави в цілому, за підставами, порядком і наслідками застосування вони значно відрізняються від інших видів звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

В Україні історично склалося, що застосування аміністії і по­милування є виключною компетенцією вищих органів держав­ної влади. Відповідно до ч. З ст. 92 Конституції України амністія оголошується Законом України, який приймається Верховною Радою України у встановленому порядку. Помилування є кон­ституційним повноваженням Президента України (п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України), яке він здійснює шляхом прийнят­тя указів про помилування індивідуально визначеної особи.

Кожен із розглянутих видів звільнення від відбування кримінального покарання тягне припинення кримінально-виконавчих правовідносин і зумовлює суттєву зміну правового становища громадянина.

14.2. Порядок звільнення засуджених

Загальний порядок звільнення від відбування покарання передбачено ст. 153 КВК, а порядок дострокового звільнен­ня засуджених — ст. 154 КВК. Основні правила звільнення практично є єдиними і відрізняються лише залежно від виду покарання, яке відбував засуджений.

Відповідно до ч. 1 ст. 153 КВК строком закінчення відбуван­ня покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, арешту, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі вважається останній день строку покарання, призначеного вироком суду, з урахуванням тих змін, які мо­жуть бути внесені у строк покарання відповідно до закону.

Як правило, адміністрація органу або установи, що виконує покарання, і сам засуджений завчасно знають дату звільнення. У зв'язку з цим адміністрація повинна підготувати всі необхідні документи для звільнення особи, яка відбула строк покарання.

За загальним правилом засуджені звільняються у першій половині останнього дня строку покарання. Якщо строк пока­рання закінчується у вихідний або святковий день, засуджений звільняється у передвихідний або передсвятковий день.

Дострокове звільнення від відбутого покарання проводиться у день надходження відповідних документів, а якщо документи одержані після закінчення робочого дня — у першій половині наступного дня.

Необхідно зазначити, що затримка звільнення засудженого, навіть на його прохання або на прохання родичів, є грубим порушенням законності і категорично заборонена.

При звільненні засудженому видаються його особисті речі, гроші, цінності, особисті документи та цінні папери, а також документи про звільнення і документи про трудову діяльність засудженого.

Паспорт особі, яка звільняється від відбування покарання, видається на руки, а за його відсутності адміністрація устано­ви виконання покарань завчасно вживає відповідних заходів щодо його одержання.

У довідці про звільнення має міститися відповідна інформація: підстава звільнення; строк відбування покарання; строк невідбу-того покарання (при умовно-достроковому звільненні); додаткове покарання; заборгованість за виконавчими листами; інформація про непогашені та незняті судимості; кінцевий пункт відправки звільненого. Із засудженим, який звільняється від відбування покарання, проводиться повний розрахунок, а також видається довідка про наявність спеціальності, розряд та суму заробітку за останні 2 місяці, а у разі необхідності — матеріальна допомога. На прохання засудженого йому також видається характеристика.

Діяльність адміністрації із підготовки засудженого до звіль­нення починається вже з початку прибуття засудженого до установи виконання покарань, але не пізніше ніж за 3 місяці така робота активізується: вживаються заходи щодо налагод­ження соціальних зв'язків, пошуку місця мешкання та роботи тощо. Засуджені інваліди першої чи другої групи, а також осо­би, які досягли пенсійного віку, на їх прохання та за поданням адміністрації направляються органами соціального захисту в будинки інвалідів та престарілих.

В день звільнення з кожною особою, яка звільняється від відбування покарання, проводиться бесіда, де поряд з інши­ми питаннями їм роз'яснюються права та обов'язки, даються поради у працевлаштуванні, рекомендації щодо вирішення можливих житлових та побутових труднощів і побажання надалі відмовитися від злочинного способу життя.

До місця мешкання засуджені направляються, як прави­ло, у власному одязі та взутті. У разі відсутності сезонного одягу, взуття та коштів на їх придбання особи, звільнені від відбування покарання, забезпечуються одягом і взуттям безкоштовно. їм забезпечується безплатний проїзд до місця проживання або роботи в межах України. Порядок надання допомоги особам, звільненим з місць відбування покарання, у тому числі забезпечення одягом, взуттям, безплатним проїз­дом, супроводжуючою особою (у разі необхідності і у випадках передбачених законом), одноразовою грошовою допомогою тощо, передбачений ст. 157 КВК.

Як зазначалось, звільнення від відбування покарання при­пиняє всі правообмеження, які встановлювало кримінальне покарання. Водночас особи, які відбули покарання, мають певні обмеження і продовжують нести обов'язки, визначені законом для осіб, які мають судимість.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Лише протягом цього періоду, на який засуджений виз­нається судимим, і лише в передбачених законом випадках діють негативні наслідки судимості, які мають як криміналь­но-правовий, так і загальноправовий характер.

Погашення судимості — це автоматичне її припинення, тобто закінчення певних строків, за умови невчинення особою протягом строку судимості нового злочину.

Зняття судимості — це її припинення постановою суду.

Частина 3 ст. 88 КК визначає коло осіб, які визнаються такими, що не мають судимості:

а) особи, засуджені за вироком суду без призначення по- карання;

б) особи, звільнені від покарання;

в) особи, що відбували покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом.

Такими, що не мають судимості, визнаються згідно з ч. 4 ст. 88 КК також особи, яких було реабілітовано, тобто ті, яких визнано несправедливо репресованими в судовому або позасудовому порядку з поновленням в усіх правах.

Стимулювання засуджених до правомірної поведінки і некримінального життя в суспільстві після звільнення від кримінального покарання має бути основою при застосуванні виправного впливу на засуджених. Засуджений не повинен себе відчувати ізгоєм. Саме за його безпосередньої участі суспільство має будувати відновні програми, які давно використовуються в країнах Західної Європи, задля пристосування звільненого від відбування покарання до нових умов життя.

14.3. Контроль за звільненими від відбування покарання

Для закріпленні результатів карально-виховного впливу, запобігання вчиненню нових злочинів певною категорією звільнених від відбування покарання передбачено організацію різних форм контролю, що здійснюється відповідно до зако­нодавства та інших нормативно-правових актів.

Адміністративний нагляд встановлюється відповідно до Зако­ну України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», ст. 158 КВК «Встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі». Статтею 159 КВК та Інструкцією про організацію здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, затвердженою наказом МВС України, ДДУПВП від 4 лис­топада 2003 р. № 1303/203, передбачено порядок здійснення адміністративного нагляду та його припинення.

Зокрема, адміністративний нагляд встановлюється судом щодо засуджених до позбавлення волі, а саме:

• засуджених за тяжкі, особливо тяжкі злочини або засуд­жених 2 і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила про небажання стати на шлях виправлення і вони залишаються суспільно небезпечними;

• засуджених за один із злочинів, пов'язаних з незакон­ним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прикурсорів;

— засуджених за тяжкі, особливо тяжкі злочини або засуд­жених 2 і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо вони після відбування покарання або умовно-достро­кового звільнення від відбування покарання систематично порушують громадський порядок, не реагують на поперед­ження органів внутрішніх справ, не бажають стати на шлях виправлення і систематично вчиняють правопорушення.

Адміністративний нагляд встановлюється за місцем мешкан­ня засудженого строком від 1 до 2 років. Початком встановлення вважається день оголошення піднаглядному постанови суду.

Особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, повинні дотримуватись певних правил, зокрема прибути у визначений виправною установою термін до місця мешкання, зареєструватись в органах внутрішніх справ та з'являтись за їх викликом, давати пояснення, не перебувати у визначених органами внутрішніх справ місцях тощо.

Адміністративний нагляд припиняється:

• після закінчення терміну, на який його було встановлено, якщо органом внутрішніх справ не подано клопотання про його продовження;

• у разі вчинення піднаглядним нового злочину і направ­лення його до місця відбування покарання;

• у разі погашення або зняття судимості з особи, яка пе­ребуває під наглядом;

• у разі, якщо піднаглядний перестав бути суспільно не­безпечним та позитивно характеризується за місцем роботи і проживання, нагляд може бути припинено достроково.

Кримінально-виконавче законодавство (розділ 26 КВК) де­тально регулює здійснення контролю за поведінкою осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання та звільнених з випробуванням. Так, за особами, умовно-достроково звільне­ними від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання встановлюється контроль громадських організацій і трудових колективів з метою проведення виховної роботи та закріплення результатів виправлення і ресоціалізації. Як правило, виховна робота організується спостережними комісіями і здій­снюється громадськими організаціями та трудовими колективами за місцем роботи, навчання або місцем мешкання.

Контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, протягом іспитового строку здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією за місцем мешкання засудженого, а стосовно військовослужбовців — ко­мандирами військових частин. Проведення виховної та про­філактичної роботи покладається на органи внутрішніх справ, а також до цієї роботи можуть залучатися представники влади, органів місцевого самоврядування, громадські об'єднання, релігійні та благодійні організації. Після закінчення іспитового строку засуджений, який не вчинив нового злочину, сумлінно ставився до праці та виконав інші покладені на нього обов'язки, за поданням кримінально-виконавчої інспекції звільняється судом від призначеного йому покарання. Статтею 165 КВК пе­редбачено, що за такими засудженими контроль припиняється, і вони знімаються з обліку кримінально-виконавчої інспекції.

14.4. Соціальна адаптація звільнених від відбування покарання

Кожен вид покарання має кількісні межі та визначений зміст, спосіб впливу на засудженого чітко регламентований криміналь­ним законом, і ніхто не має права виходити за межі кількісних і якісних характеристик покарання, встановлених законом.

Як зазначалося, найсуворішим видом покарання є поз­бавлення волі, яке призначається за вчинення злочинів, що становлять підвищену суспільну небезпеку, та полягає в при­мусовій ізоляції засудженого на визначений судом у вироку строк у спеціальній кримінально-виконавчій установі. Воно передбачає обмеження свободи пересування, вибору роботи та виду діяльності, неможливість вільного спілкування з сім'єю, друзями, розпорядження своїм часом тощо. Як відомо, протягом тривалого часу застосування позбавлення волі на певний строк було широкомасштабним, що не відповідало ні кримінологіч­ним обставинам, ні суспільним інтересам. На початку 80-х років XX століття частка цього виду покарання становила більш ніж 50 % (1981 р. - 51,9 %, 1982 р. - 52,6 %, 1983 р. - 53,4 %, що стало найвищим показником радянської епохи). Це свідчить про переоцінку карального впливу та нехтування його негативними наслідками. Суспільство було залякане небувалим підвищенням рецидиву, збільшенням кількості тяжких злочинів, поширенням нових видів-злочинної поведінки. Водночас серед громадян склалося враження про високу ефективність покарання у виді позбавлення волі у боротьбі зі злочинністю, про необхідність його поширення і збільшення суворості санкцій до 20, 25 років, довічного позбавлення волі. Багато хто пам'ятає палкі дебати щодо застосування або скасування смертної кари, які не вщу­хали аж до її скасування. Так само лібералізм та гуманістичні прояви, застосування альтернативних видів покарань вважалися передчасними заходами. Пояснити це можна не тільки зрос­танням рівня злочинності, а й недостатньою поінформованістю населення про реальні наслідки репресивної політики.

Ізоляція від суспільства, примусове поміщення осіб в замкнене середовище інших злочинців веде до взаємного обміну криміналь­ним досвідом, так званого «зараження». Засуджені відриваються від суспільства, позитивного мікросоціаньного середовища, сім'ї, рідних та близьких, і переміщуються в специфічне антисуспільне середовище яке негативно впливає на формування особистості і її поведінку. Специфічна субкультура, тісне спілкування в мікрогру-пах сприяють розвитку агресії, культу насильства та жорстокості як до людей, так до влади, до суспільства, підвищують злочинний професіоналізм та інтенсивність криміналізації. Це істотно впли­ває на живучість тюремних традицій, згуртованість злочинного середовища, поширення відповідних негативних відносин через осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Негативним наслідком перебування в установах виконання покарань є наявність психічних розладів і масових захворювань (туберкульоз, венеричні хвороби тощо). За роки позбавлення волі проходять зміни в оцінці найбільш значних людських цінностей, формується хибна, спотворена свідомість, настає відчуження від суспільства. Тому нерідко засуджені за час перебування в місцях позбавлення волі втрачають елементарні навички виконання соціальних функцій: працювати на волі, робити необхідні придбання, заощадження, обслуговувати себе і піклуватись про близьких, вміти перебороти труднощі тощо. Особливо це є суттєвим для нашого часу, коли виникають перешкоди в працевлаштуванні та інші побутові негаразди.

Соціальна адаптація цих осіб проходить з великими трудно­щами. Після повернення з місць позбавлення волі в забутому або новому для них середовищі ускладнюються взаємовідносини та кримінологічна атмосфера, бо оточення ні психологічно, ні матеріально не готове прийняти цих осіб. Практика свідчить, що частина звільнених осіб знаходить своє місце в організованих злочинних групах. Майже кожна така група у своєму складі має колишніх неодноразово засуджених, які набули досвіду злочинної діяльності. Ця категорія осіб здебільшого становить ядро організованої групи. їй притаманні стійке дотримання традицій злочинного середовища, злочинний професіоналізм, агресивність, жорстокість, беззастережне використання зброї. Ігнорування законів і правил поведінки переносяться в со­ціальні групи і на суспільство в цілому. Це сприяє процесу криміналізації суспільства, ускладнює його кримінологічну та морально-психологічну атмосферу. Частково цим можна пояс­нити поширення правового нігілізму, бездуховність і занепад моральності, жорстокість, агресію та недовіру в стосунках лю­дей, репресивну свідомість широких верств населення.

Отже, кримінальне покарання, у тому числі у виді позбав­лення волі, як об'єктивно, так і суб'єктивно має комплекс негативних наслідків і потребує використання системи соціаль­них, правових, кримінологічних, організаційних, психолого-педагогічних та інших заходів щодо їх нейтралізації.

На практиці існує ціла низка заходів з нейтралізації негатив­ного впливу покарання на суспільні відносини. В першу чергу — це заходи з економії репресії, використання альтернативних видів покарань, декриміналізація діянь, що не потребують обов'язкової ізоляції засуджених.

Політика нульової терпимості стає все більш популярною в західних країнах. У більшості західноєвропейських країн з сере­дини 90-х років XX століття поступово скорочується кількість засуджених, зокрема до позбавлення волі, за рахунок декримі-налізації окремих діянь та застосування альтернативних видів покарань. Так, Фінляндія цілеспрямовано скоротила кількість ув'язнених за 50 років на 70 % (із 180 до 60 осіб на 100 тис. населення), Данія, Швеція і Норвегія зберегли постійну кіль­кість тюремного населення в межах 60—70 осіб на 100 тис. населення. Цілком очевидно, що зменшення рівня злочинності можна домогтися без збільшення застосування кримінальних репресій. Як правильно зазначає Н. Крісті, незважаючи на сучасне ускладнення кримінологічної ситуації у суспільстві, необхідно переборювати репресивну свідомість населення, розвінчувати міфи про всесильність тюремного ув'язнення.

За результатами вивчення соціальної думки щодо застосу­вання альтернативних позбавленню волі покарань встановле­но, що люди схильні обирати альтернативи лише тоді, коли це стає вигідним для них, особливо у випадках компенсації збитків. Порушувались питання щодо недостатності інформації про ефективність застосування альтернатив, про сутність таких видів покарання, як громадські роботи та арешт. Здебільшого зверталась увага на те, як треба допомогти жертві злочину, а не як краще покарати злочинця.

Одним з головних засобів нейтралізації негативних наслід­ків позбавлення волі на певний строк є ресоціалізація осіб, які відбули покарання. Постпенальна опіка осіб, звільнених з місць позбавлення волі, складається з матеріальної, правової, житлової допомоги з боку компетентних органів, працевлаштування за міс­цем проживання, проведення медичного обстеження і надання можливості лікувати загальні та психічні хвороби. Обов'язково соціальними службами повинна надаватися психологічна допо­мога задля відтворення у колишнього злочинця соціально ко­рисних навичок і пристосування його до життя у суспільстві.

СХЕМИ ДО ТЕМИ 14

Схема 14.1.

£ «о X о и о с

X X я °, . >< о ю х.З

1.3

X
и
т
га
ю
=г
и
а
п>
с
х"
а
а
н
о
5
Е	ом
	X
Э	ко
X	га

^и

¹

^|1§

.3 1С

х і

я Й га

* 2

О О

^с £

О а о

<- к

^И

^и х

"1

*- 5

>■ £

Ю 2

З 5

X X ы X л

ч З

м

о

Єн

о

о с

б?⁴ д и <

еа «

З З

к X X

Ы

X X X X

Сч

К

-о >.о і' о с чо «хни

; 18 1.1 §5

^си С _п 2 О 'З

⁴ О Л 5 ^

я* І £ 5^а" -

К 2 ^ с З о- 2 ^1,1 о х и н

⁴ О _г а 5 -г- я

^И §^:-^ х-=

°" О О X" со

X X в св СО СО У * СЯ

СО О- і

о и >> X

£ ^я 'З х * З

ю >> _

о ч о и о ч

ч о

^£ х

її"

<

X Я

о ю

х 5

в &

а^с с х~ о 5 ю й ^га 3 5 х

X ₅ X ш

§ э:

я "3 .

н е о я

И X

2 о

С и

о

X

I

О я я о.

§ 5

5§

О

о„ Оч <0 « 09

, >>« 5в

им |

5

£¡1 § д в

и

ВВ. Д

Я л ВЧ ый

5«

со

₁

«

¹ са щ я I

охз

о- 2 о

С х 9

з X >>

>. -г

X 3 к о

пг °

.5 л

Я И И

« " я х § ■

ь I "

с!

г 8 =

о „ я г«

"■I"

£ Яд

•Я ^х х •=

5 X ³ I 2 X _га о

Ё * 8 & ё.5.Н 5

X 2 2 т

(О ¡3 Я 3" Я п X

в?
В
Я
<
03
>»
и
о
С
Я
ва
т
«
Я
Я
<
О
я
я
вз 0-
£4
3»
ва£
з£-
«Є
X
я
я
ы
Я
3
и
и
о
л
н
о
я
л
03
о
я
5

.5 а

8	'5
<=; о	к
	а
о	'2
	п
а	_к
	"ю
ься	обо
н ш	м
важа	X 9 з
05	О о
СО
'5
	о
	о и
"я	га о
	X -0
ям обе	О X ~ га ш ■'- о 2
нн	Т. х [-г
га	« 3
но	х ¡5 х 2
	о о
	* с
ев	Йо
I	га .5"