Тема 1

ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

1.1. Поняття, предмет, методи та принципи кримінально-виконавчого права

Кримінально-виконавче право — це галузь права, яка висту­пає засобом протидії злочинності на стадії кінцевого етапу правозастосування і регулює виконання кримінальних по­карань, що передбачені Кримінальним кодексом України. В ній, як і в інших галузях права, знаходить своє відображення воля держави.

Кримінально-виконавче право слід розуміти в трьох зна­ченнях:

• як галузь права;

• як науку;

• як самостійну навчальну дисципліну. Кримінально-виконавче право як галузь права — це система

юридичних норм, що передбачають підстави, принципи та інші загальні положення, регламентують порядок виконання і відбування покарань, визначають види органів та установ, які виконують покарання, порядок їх діяльності, здійснення контролю та нагляду, а також регулюють інші правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.

Кримінально-виконавче право як наука — це система знань про тенденції та закономірності, які складаються в процесі виконання покарань та інших заходів кримінально-правового впливу, спрямовані на розробку пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення кримінально-виконавчого права і зако­нодавства.

Кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна — це самостійний навчальний курс, побудований на систематизо­ваному відображенні основних положень кримінально-вико­навчого права та кримінально-виконавчого законодавства.

Певний час проблеми кримінального покарання, в тому числі його застосування, були предметом кримінального пра­ва. З ускладненням системи кримінальних покарань, їх мети та завдань, появою нових форм та видів їх виконання, нових органів, які виконують покарання, з кримінального права як самостійна почала виділятися нова галузь, яка в різних країнах отримала певну назву, а саме: пенологія, пенітенціарне право, виправно-трудове право* тощо.

Прийняті на початку 90-х років XX ст. важливі законодавчі акти, а потім нова Конституція України, яка стала правовою основою для реформування усіх галузей, необхідність при­ведення українського законодавства у відповідність до норм міжнародного права зумовили кардинальні зміни і в сфері виконання кримінальних покарань.

Оскільки завдання, цілі, принципи та зміст політики де­ржави у сфері виконання покарань зазнали суттєвих змін та значно розширили предмет правового регулювання виправно-трудового права, ця галузь права отримала назву «кримінально-виконавче право». Прийняття нових Кримінального кодексу України (КК) та Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК) завершило трансформацію виправно-трудового права у кримінально-виконавче право.

Як і кожна галузь права, кримінально-виконавче право складається з правових норм, що регулюють певні суспіль­ні відносини. В основі розмежування галузей права лежить насамперед їх предмет, тобто коло суспільних відносин, що регулюються. У цій галузі предметом регулювання є суспільні відносини, які пов'язані з:

• виконанням усіх видів кримінальних покарань та інших заходів кримінально-правового впливу, передбачених КК (примусові заходи медичного та виховного характеру);

• застосуванням до засуджених засобів виправного впливу, які передбачені законом;

• регламентацією діяльності органів та установ, які вико­нують покарання;

• порядком участі органів державної влади та місцевого самоврядування, інших органів та громадських об'єднань у здійсненні контролю та нагляду за діяльністю органів і установ виконання покарань, а також у виправленні засуджених;

• процедурою звільнення від покарання та надання допо­моги звільненим особам.

* Термін «пенітенціарне право» є загальновживаним в зарубіжному праві, а також у законодавстві України до 1917 р. Виправно-трудове право як галузь права існувало за часів СРСР.

Проте не слід забувати, що норми кримінально-виконав­чого права є похідними від норм кримінального права. Вони виконують допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначену у матеріальному праві. Як слушно зазначає більшість науковців, кримінальне право є базовим щодо кримінально-виконавчого, а визначення у КК поняття, завдань, мети та видів покарань мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права¹.

Водночас коло суспільних відносин, що регулюються кримінально-виконавчим правом, є досить широким. В нього включені питання конституційного, адміністративного, кримі­нально-процесуального, трудового, цивільного, сімейного, житлового та інших галузей права. Так, норми криміналь­но-виконавчого права містяться, наприклад, у законах про вибори, призначення пенсій, нормах цивільного, сімейного та житлового законодавства тощо. Кримінально-виконавче законодавство є головною, але не єдиною формою кримі­нально-виконавчого права. Саме тому поняття «кримінально-виконавче право» та «кримінально-виконавче законодавство» не є тотожними.

Предмет науки кримінально-виконавчого права грунтується на кримінально-виконавчому законодавстві, правотворчій та* правозастосовній практиці, національних та зарубіжних тео­ретичних концепціях, на положеннях філософії, теорії права, соціології, кримінального права та кримінології. Необхідно зазначити, що кримінально-виконавче право як наука не тіль­ки грунтується на правотворчій та правозастосовній практиці, а й безпосередньо впливає на неї. Саме в цьому виявляється зв'язок науки та практики.

¹ Утевский Б.С. Вопросы теории исправительно-трудового права и практика его применения // Советское государство и право. — 1957. — № 12. — С. 84; Ткачевский Ю.М. Соотношение уголовного и уголовно-исполнительного законодательства // Вестник Московского университета: Серия «Право». — 1998. — № 2. — С. 16; Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А. X. Степанюка. — X.: Право. — 2005. — С. 5; Уголовно-исполнительное право: Курс лекций / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. A.A. Толкаченко. — СПб: Юрид. центр. «Пресе», 2004. - С. 18.

Отже, предмет кримінально-виконавчого права як науки значно ширший за предмет кримінально-виконавчого права як галузі. Він включає в себе: політику держави в сфері ви­конання покарань; історію розвитку відповідного світового та національного законодавства, а також органів та установ, які виконують покарання; систему кримінально-виконавчого законодавства та його джерела; міжнародні нормативно-пра­вові акти з питань виконання покарань; практику виконання покарань і виправлення засуджених.

Кримінально-виконавче право має свої методи. Під методом правового регулювання слід розуміти спосіб впливу юридичних норм на суспільні відносини. Саме характер та зміст предмета регулювання зумовлюють вибір методів галузі кримінально-виконавчого права.

Правове регулювання суспільних відносин у сфері виконан­ня кримінальних покарань регулюється за допомогою трьох основних методів:

• імперативного;

• диспозитивного;

• заохочувального.

Як зазначено у ч. І ст. 50 КК, покарання є заходом при­мусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Найсуворіший захід державного примусу, який передбачається тільки кримінальним законом, може бути застосовано лише за допомогою влади на основі суворої підпорядкованості. Саме тому особи, визнані винними у вчиненні злочину, пе­редбаченого законом, зобов'язані виконувати законні вимоги адміністрації органів та установ, що виконують покарання. У свою чергу останні мають право пред'являти до засуджених певні вимоги, віддавати накази, які є обов'язковими до ви­конання.

Отже, імперативний (власний) метод передбачає виконан­ня наказів, вимог, розпоряджень, забезпечених можливістю застосування правового примусу.

Водночас у кримінально-виконавчому праві набув широко­го застосування диспозитивний метод. Його сутністю є надання засудженому в певних межах права вибору варіанта власної поведінки у випадках, що передбачені законом. Наприклад, у випадках, коли засудженому надається право і можливість придбання продуктів харчування та предметів першої необ­хідності, право побачень, телефонних розмов тощо. Завдяки застосуванню цього методу забезпечується дотримання закон­них інтересів засуджених, створюються позитивні умови для реалізації їхніх прав.

Норми кримінально-виконавчого права передбачають низку конкретних форм реалізації методу заохочення. Виправний вплив на засуджених та виховна робота з ними передбача­ють створення найбільш сприятливих умов для збереження і розвитку позитивних якостей і навичок в особистості. Цей метод заохочує соціально позитивну поведінку осіб, які від­бувають покарання, яка буде не тільки схвалена державою та суспільством, а й надасть змогу поліпшити умови утримання засуджених та навіть сприятиме їх умовно-достроковому звільненню.

Ці основні методи кримінально-виконавчого права не виключають можливості застосування інших методів, про що не­одноразово зазначалося в науковій та навчальній літературі¹.

Метод науки кримінально-виконавчого права можна виз­начити як сукупність засобів та прийомів дослідження явищ і процесів, що становлять предмет цієї науки. До таких на­лежать насамперед діалектичний метод як загальнонауковий метод пізнання дійсності, який дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту та юридичної фор­ми, здійснювати системний аналіз кримінально-виконавчих і кримінально-правових норм. Також застосовуються загальні та спеціальні методи наукового пізнання: історичний, систем­но-структурний, порівняльно-правовий, логіко-юридичний тощо.

Принципи кримінально-виконавчого права — це розроблені наукою кримінально-виконавчого права на основі аналізу кримінально-виконавчих норм і виявлення закономірностей, що притаманні цій галузі, основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрями розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регу­лювання суспільних відносин, що виникають при виконанні кримінальних покарань.

Система принципів кримінально-виконавчого права поді­ляється на три загальновизнані класифікації принципів: за^ гальноправові, міжгалузеві та галузеві.

Загальноправові принципи — це керівні положення, що ха­рактерні для всієї системи права. Вони є головними, базовими для міжгалузевих та галузевих принципів. До таких принципів належать принцип законності, принцип демократизму, при­нцип гуманізму.

¹ Див., напр.: Малинин В.Б. Уголовно-исполнительное право: Курс лекций. — СПб: Изд-во Юридического института (Санкт-Петеоб\тэг}

До міжгалузевих принципів належать загальні керівні поло­ження, що характерні для двох або більше галузей (в цьому випадку кримінально-правового циклу): принцип соціальної справедливості, принцип диференціації та індивідуалізації покарання, принцип невідворотності виконання покарання. Відповідні принципи поряд зі збереженням свого сутнісного змісту набувають певних специфічних рис та особливостей правового регулювання відносин при виконанні покарань. Крім того, саме цим забезпечується системність принципів та їх взаємозв'язок. Наприклад, принцип невідворотності ви­конання покарання є похідним від принципу невідворотності кримінальної відповідальності та покарання. При цьому він набуває певних рис, що притаманні кримінально-виконавчому праву, а саме встановлює певний механізм кримінально-ви­конавчої діяльності.

Галузеві принципи — це принципи, що відображають спе­цифіку галузі права. Принципи кримінально-виконавчого права визначають стратегію та напрями розвитку окремих інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. До галузевих принципів належать: принцип рівності засуджених перед законом, принцип під­порядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених, принцип поєднання покарання із заходами виправного впливу, принцип участі громадськості у здійсненні громадського контролю та виправленні засуджених.

Крім розглянутих принципів, в КВК та юридичній літера­турі¹ виділяють й інші принципи, на яких базується кримі­нально-виконавче право. Так, ст. 5 КВК передбачає такі принципи: невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покаран­ня з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.

¹ Кримінально-виконавче право України: Загальна та Особлива час­тини: Навчальний посібник / За заг. ред. проф. О.М. Джужи. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 22—26; Малинин В.Б. Уголовно-исполни­тельное право: Курс лекций. — СПб: Изд-во Юридического института (Санкт-Петербург), 2003. — С. 15-24.

Принципи кримінально-виконавчого права є системою, вони взаємопов'язані та доповнюють один одного, а тому їх реалізація при виконанні покарання має бути комплексною.

1.2. Мета, завдання та функції

кримінально-виконавчого права

Мета та завдання кримінально-виконавчого права як са­мостійної галузі права та напряму науки базуються на меті і завданнях кримінального та кримінально-виконавчого зако­нодавства.

З огляду на сутність, зміст та функції покарання законода­вець у ч. 2 ст. 50 КК встановив мету кримінального покаран­ня, а саме: не тільки кару за вчинення злочинного діяння, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими (спеціальна превенція), так й іншими особами (загальна превенція).

У ст. 5 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. та в інших міжнародних актах про права людини і по­водження із засудженими передбачено, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання. Цей принцип знайшов свій вияв у кримінальному законодавстві України. Частина 3 ст. 50 КК України передбачає, що покаран­ня не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Мета кримінального покарання зумовила визначення мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК) та сформулювала мету кримінально-виконавчого права.

Метою кримінально-виконавчого права є забезпечення виконання кримінального покарання, дотримання порядку та умов його виконання/відбування, щоб покарання було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло засуджених, створювало умови для їх ресоціалізації, запобігало вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. При цьому є неприпустимим застосування до засуджених тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження із засудженими.

Під виконанням покарання слід розуміти певну діяльність відповідних державних органів, які повинні забезпечувати відбування засудженим призначеного йому судом строку покарання. Відповідна діяльність включає позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, що є необхідним для захисту суспільства і для задоволення почуття обурення і спра­ведливості потерпілого, його близьких та суспільства в цілому. Під час застосування покарання до засудженого не повинні за­стосовуватись тортури, недопустиме знущання та приниження людської гідності. Кримінально-виконавче законодавство має регулювати порядок і умови виконання/відбування покарання таким чином, щоб результатом такої діяльності було забезпе­чення захисту інтересів особи, суспільства та держави.

У загальній системі заходів боротьби зі злочинністю кримі­нально-виконавче право виконує свою головну мету — вип­равлення засуджених.

Виправлення засудженого — це ресоціалізація особи, коли у неї під впливом державних примусових заходів і обмежень формується власна негативна оцінка свого діяння та стійка по­зитивна соціальна установка, що утримує її від вчинення зло­чинів. Враховуючи загальні тенденції в практиці застосування кримінальних покарань, більш перспективним є добровільне виправлення засудженого, але це не виключає застосування частково елементів примусу. При переході від примусового виправлення до добровільного має бути розроблена спе­ціальна концепція, що включатиме положення про допомогу засудженим в період відбування покарання та постпенальний період. Поняття «виправлення» має різні смислові значення. Кримінально-виконавче право має на увазі не тільки мораль­ний, а й (головне) юридичний аспект виправлення, тобто такі зміни в особистості засудженого, які дають змогу зробити його безпечним для суспільства, коли засуджений відмовиться від подальшої злочинної поведінки.

Досягнення мети виправлення означає вирішення й ін­шої мети, а саме недопущення вчинення засудженим нового злочину.

Запобігання вчиненню злочинів засудженими (спеціальна превенція) означає встановлення такого впливу покарання на засудженого, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочини. Такого результату можна досягти самим фактом його засудження і виконанням покарання. Зокрема, при призна­ченні покарання у виді позбавленні волі винний ізолюється від суспільства, розриваються його злочинні зв'язки, а у разі призначення такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади, засуджений позбавляється можливості знову вчи­нити злочин з використанням свого службового становища.

Під запобіганням вчиненню злочинів іншими особами (загальна превенція) слід розуміти здатність інституту покарання забез­печити законослухняну поведінку усіх осіб шляхом покарання конкретної особи.

Загальна превенція досягається: невідворотністю покарання і його відбування; наявністю у кримінальному законодавстві санкцій; судовим розглядом справи про злочин; публічністю вироку; правовою пропагандою; високим рівнем правової культури громадян; оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про покарання тих, хто порушить ці закони.

Отже, мета виконання покарань досягається створенням відповідних умов режиму відбування покарання, проведенням заходів карально-виховного впливу, залученням громадськості до участі в роботі щодо виправлення засуджених.

Відповідно до ст. 1 КК та ч. 2 ст. 1 КВК визначаються від­повідні завдання кримінально-виконавчого права. Головними завданнями є:

1. визначення принципів виконання покарань, правового статусу засуджених, їх прав та обов'язків;

2. регулювання порядку та умов виконання та відбування покарань;

3. охорона та захист прав, свобод та законних інтересів засуджених;

4. визначення заходів виправлення засуджених та профілак­тики їх асоціальної поведінки;

5. визначення системи органів і установ виконання пока­рань, їх функцій та порядку діяльності;

6. участь громадськості у виховному процесі, контроль та нагляд за діяльністю органів і установ виконання покарань;

7. надання допомоги особам, звільненим від покарання, контроль та нагляд за ними.

Вирішення цих завдань забезпечується соціально-еконо­мічною базою, всім правовим механізмом держави, діяльністю відповідних органів (кримінально-виконавча служба та інші правоохоронні органи, на які покладено виконання пока­рань), а також активною участю громадськості та окремих громадян.

Із завданнями кримінально-виконавчого права корелюють відповідні функції. У філософсько-правовій науці функція — це діяльність (виконання, здійснення) в рамках певної систе­ми, до якої вона належить¹.

Основними функціями кримінально-виконавчого права є охоронювальна, виправна, запобіжна, регулятивна та со­ціальна.

¹ Философская экциклопедия. — М., 1970. — Т. 5. — С. 168, 437; Керимов Д.А. Философские проблемы права. — М.: Юрид. лит., 1972. —

Охоронювальна функція визначається тим, що кримінально-виконавче право слугує охороні прав, свобод і законних інте­ресів засуджених та персоналу установ виконання покарань.

Виправна функція полягає в тому, що кримінально-ви­конавче право виконує гуманну мету, а саме набуття таких соціально корисних змін особою засудженого, які дають йому змогу відмовиться від подальшої злочинної поведінки, не по­рушуючи при цьому його загальнолюдських прав.

Запобіжна функція визначається в тому, що криміналь­но-виконавче право спрямоване на запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так й іншими особами (загальна та спеціальна превенція).

Регулятивна функція означає, що кримінально-виконав­че право регулює правовідносини, що виникають у зв'язку з виконанням/відбуванням кримінального покарання, між засудженим та державою, тобто між суб'єктами кримінально-виконавчих відносин.

Соціальна функція передбачає надання засудженим допо­моги в їх соціальній адаптації. Вона встановлює обов'язки адміністрації органів і установ виконання покарань у наданні допомоги засудженим із трудового та побутового влаштування, а також надання інших видів соціальної допомоги.