6.3. Порядок та умови виконання покарання у виді виправних робіт

Покарання у виді виправних робіт передбачено ст. 57 КК і полягає у виконанні засудженим за вироком суду суспільно корисної праці за місцем роботи з обов'язковим відрахуван­ням у державний бюджет визначеного відсотка заробітку та пов'язане з контролем і правообмеженнями щодо засудженого з боку кримінально-виконавчих інспекцій, які мають повно­важення на вчинення таких дій.

Цей вид покарання є одним з основних, що виконуються без ізоляції від суспільства.

Виправні роботи застосовуються до осіб, які вчинили зло­чин, проте виправлення яких за допомогою покарання може бути досягнуто без позбавлення волі.

Виправні роботи — одне з найбільш широко застосовуваних видів покарань альтернативно до позбавлення волі (статті 122, 127, 215 КК тощо), до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі (статті 128, 134, 138 тощо), чи альтернативно позбавлення волі та інших покарань (статті 145, 162, 167 та ін.).

Виправні роботи застосовуються як основне покарання у тих випадках, коли вони передбачені санкціями статей Особ­ливої частини КК і впливають на засудженого, втілюючи в собі докір держави; обмежують права засудженого на зміну місця роботи і побічно можливості професійної кар'єри в багатьох службах (державна служба, банківська діяльність, система освіти тощо); породжують майнові наслідки, зменшуючи ре­альний заробіток засудженого. Водночас виправні роботи як вид покарання в цілому економічні, не пов'язані з розірванням позитивних і соціальних зв'язків засудженого.

Місцем роботи засудженого можуть бути підприємства, уста­нови та організації будь-якої форми власності, оскільки на кожне з них поширюються конституційні гарантії і приписи трудового законодавства, а роботою — діяльність, для здійснення якої ук­ладено трудовий договір (контракт) відповідно до ст. 21 КЗпП. Місцем роботи засудженого можуть бути й інші організації, праця в яких регулюється не КЗпП, а іншими нормативними актами.

Порядок та умови виконання покарання у виді виправних робіт передбачені главою 9 КВК (статті 41—46). Контроль за виконанням покарання у виді виправних робіт покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого — на органи внут­рішніх справ. У період відбування виправних робіт засудженим забороняється звільнення з роботи за власним бажанням.

Стаття 57 КК встановлює строк, на який може бути при­значено виправні роботи. Він становить від 6 місяців до 2 років і виконується, як й інші строкові покарання, у місяцях та роках у загальному порядку. Обчислення строку відбуван­ня покарання може мати юридичне значення у разі заміни невідбутого покарання або у разі призначення покарання за сукупністю злочинів. Строк покарання продовжується до повного відпрацювання засудженим призначеної кількості робочих днів, включаючи той час, коли він не працював з поважних причин з виплатою заробітної плати — час хвороби, відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами.

Розміри відрахувань у дохід держави — від 10 до 20 % заробіт­ку — визначаються вироком суду. Відрахування провадяться із всієї суми заробітку без виключення з цієї суми податків та інших платежів незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами. Відрахування не провадяться з пенсій і допомоги, одержуваних у порядку соціального забезпечення та соціального страхування, з виплат одноразового характеру.

Суми, утримані із заробітку засудженого, повертаються повністю у разі скасування або зміни вироку, у зв'язку з припиненням справи. Покарання цього виду відбувається за основним місцем роботи засудженого.

За ч. З ст. 57 КК виправні роботи особам, визнаним непра­цездатними, суд може замінити штрафом з розрахунку трьох встановлених законодавством України неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян за 1 місяць виправних робіт. Стосовно особи, яка стала непрацездатною після винесення вироку суду, кримінально-виконавча інспекція відповідно до ч. 5 ст. 42 КВК вносить подання до суду про заміну виправних робіт штрафом. Частиною 6 цієї статті передбачено внесення подання до суду про звільнення осіб пенсійного віку, а також вагітних жінок, про звільнення таких осіб від відбування покарання.

6.4. Порядок та умови виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

Зміст такого виду покарання, як позбавлення права обійма­ти певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК), полягає в обмеженні права засудженого протягом встановле­ного у вироку строку обирати на власний розсуд рід занять чи роботу. Застосування цього покарання призводить до втрати або обмеження певних пільг і переваг. Так, через відносно тривалий термін цього покарання воно може призвести до декваліфікації засудженого, спричинити перерву спеціального трудового стажу, необхідність здобувати нову спеціальність, тим самим завдає винній особі не тільки моральних страждань, а й зачіпає її майнові інтереси.

Різниця між позбавленням права обіймати певні посади і поз­бавленням права займатися певною діяльністю полягає в тому, що перше позбавляє засудженого права бути, наприклад, поса­довою особою тієї чи іншої категорії, тоді як заборона займатися певною діяльністю пов'язана з неможливістю для засудженого працювати в тій чи іншій галузі державного, господарського або громадського життя, навіть і не як посадова особа.

Якщо суд вважає необхідним призначити позбавлення прав, передбачених коментованою статтею, як додаткове покарання, він може зробити це і у випадках, коли санкція застосовуваної статті не передбачає цього покарання.

Застосовуючи це покарання, суд повинен точно вказати у вироку, які саме посади засуджений не має права обіймати або яким саме видом діяльності йому забороняється займатися і на який строк. При цьому треба мати на увазі, що заборона займатися певною діяльністю передбачає і заборону обіймати у відповідній галузі будь-які посади.

Вказівка у вироку на заборону засудженому обіймати певні посади (наприклад у торговельних організаціях) або заборона обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, не позбавляє засудженого права у першому випадку обіймати в торговельних організаціях посади, які не належать до категорії матеріально відповідальних.

Суд може позбавити особу права обіймати ті чи інші посади або займатися тією чи іншою діяльністю, якщо її визнано винною у вчиненні злочинів, які за своїм характером пов'язані із обій­манням посади або діяльністю такого характеру. Уявлення про випадки, коли такий зв'язок має місце, можуть дати статті Особ­ливої частини, які передбачають застосування цих покарань.

Посади можуть бути: займаними за призначенням або ви­борними, постійними і тимчасовими.

Якщо основне покарання пов'язане з позбавленням волі, то строк позбавлення права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю обчислюється з моменту фактичного відбування основного покарання. Наприклад, якщо за пору­шення правил безпеки руху автотранспорту особу засуджено за частинами 1, 2 чи 3 ст. 286 КК до позбавлення волі на 2 роки з позбавленням права керувати транспортними за­собами протягом року, це означає, що засуджений не може працювати водієм автотранспорту протягом 3 років.

Обмеження прав, передбачених коментованою статтею, якщо вони призначені як додаткове покарання, може бути зняте достроково в порядку, передбаченому ст. 74 КК.

Порядок виконання покарання у виді позбавлення права обіймати ті чи інші посади або займатися тією чи іншою діяль­ністю передбачено главою 7 КВК України (статті 30—35).

6.5. Порядок та умови виконання покарання у виді конфіскації майна

Конфіскація майна (ст. 59 КК) передбачає покарання май­нового характеру, внаслідок чого належне засудженому майно переходить у власність держави. Незважаючи на схожість зі штрафом, найважливіша різниця між цими покараннями по­лягає в тому, що штраф є грошовим стягненням, яке виплачує засуджений у фіксованій сумі, тоді як у разі конфіскації від­бувається примусове вилучення всього майна, яке належить засудженому і до складу якого можуть входити речі і гроші.

Конфіскація майна як вид покарання застосовується за розсудом суду тільки у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частини КК, і лише як додаткове пока­рання. Вона не може бути замінена штрафом, виплатою в грошовому виразі або іншими майновими стягненнями.

Конфіскація як додаткове покарання має серйозний майновий вплив на засудженого і в сучасних умовах може стати більш знач­ним покаранням, ніж позбавлення волі та інші види покарання.

Об'єктом конфіскації може бути все те, що відповідно до закону про власність може бути об'єктом приватної власності. Це можуть бути життєво важливі для засудженого і його сім'ї майнові цінності, оскільки законодавець не робить спеціаль­ного винятку з переліку об'єктів конфіскації, а саме: квартира, підприємство, приналежні на праві власності транспортні засо­би, що створюють можливість працювати і заробляти, тощо.

Під майном, що є власністю засудженого, слід розуміти речі, включаючи гроші і цінні папери, інше майно, у тому числі май­нові права. При цьому потрібно мати на увазі, що термін «майно» застосовується у цивільному праві неоднозначно і вимагає тлу­мачення стосовно характеру правовідносин, що складаються.

Власністю засудженого у сенсі ст. 59 КК є майно, на яке він має право власності.

Конфіскації підлягають: майно засудженого, включаючи його частку в загальній власності і статутному капіталі комерційних організацій; гроші, цінні папери та інші цінності, зокрема ті, що знаходяться на рахунках і внесках чи на зберіганні у фінансово-кредитних організаціях та банках, а також інше майно.

Повне позбавлення майна вкрай утруднює адаптацію засуд­женого до нормального життя після відбуття покарання, а його сім'я може позбавитися засобів до існування в умовах об'єктивно виниклого різкого скорочення робочих місць на державних під­приємствах, а тому перелік майна, що не підлягає конфіскації, передбачається кримінальним законодавством України.

Не підлягає конфіскації майно засудженого, зазначене в Пе­реліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком. Спори про приналежність майна, що підлягає конфіскації за судовим вироком, вирішуються в порядку цивільного судо­чинства.

Не є конфіскацією вилучення знарядь злочину, речей, цінностей, нажитих злочинним шляхом, оскільки ці речі не є власністю засудженого і не можуть бути об'єктом речових прав фізичних осіб.

Суд має право призначити конфіскацію усього або тільки частини майна у випадках, коли це покарання передбачене санкцією статті Особливої частини КК. При цьому у вироку має бути зазначено, яка саме частина підлягає конфіскації.

Порядок звернення до виконання конфіскації майна рег­ламентується кримінально-процесуальним законодавством, а саме статтями 48—49 глави 11 КВК.

Виконання покарання у виді конфіскації майна провадить­ся компетентними органами України за місцезнаходженням майна, які з одержанням необхідних документів і керуючись Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншо­го майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. № 1340, здійснюють обернення цього майна у власність держави.