33.Синтаксис — це розділ мовознавства, який вивчає будову і граматичне значення словосполучень і речень. Одиниці синтаксису: словоформа, словосполучення, речення.

Словосполучення — це синтаксична одиниця, утворена поєднанням двох і більше повнозначних слів, пов’язаних між собою за змістом і граматично. У словосполученні виділяють головне і залежне слова. Від головного слова до залежного ставиться питання, за допомогою якого встановлюється змістовий зв’язок (годувати (чим?) борщем). Граматичний зв’язок здійснюється за допомогою закінчення залежного слова або закінчення і прийменника.

Словосполучення за будовою поділяються на прості і складні. Прості словосполучення складаються з одного головного і одного залежного слова, не поширені (сміливий вчинок). У складних словосполученнях головне слово поширене іншим словом (героїчний подвиг народу).

Види словосполучень: 1) вільні — обидва слова у словосполученні виступають різними членами речення (у справжній дружбі (означення і додаток)); 2) синтаксично нероздільні — головне і залежне слова виступають одним членом речення (Три учні відстали в поході (три учні — підмет)); 3) фразеологічні — словосполучення виражене фразеологізмом і виступає одним членом речення (Я почувався, наче не в своїй тарілці (не в своїй тарілці — обставина)).

Типи зв’язку слів у словосполученні: 1) узгодження — слова в словосполученні узгоджуються в роді, числі й відмінку; головним словом виступає іменник або будь-яка інша частина мови у значенні іменника, а залежними словами можуть бути прикметники, дієприкметники, займенники, числівники (їстівні гриби, зрубане дерево, сьомий день); 2) керування — головне слово (дієслово) вимагає від залежного (іменник або інші частини мови у значенні іменника) форми певного відмінка (підійти до столу, берег моря); 3) прилягання — залежне слово має незмінну форму і поєднується з головним тільки за змістом. Найчастіше прилягають прислівники, дієприслівники, інфінітиви (зібралися вранці, йшли співаючи, звелів атакувати).

Типи словосполучень за значенням головного слова: 1) дієслівні — головним словом виступає дієслово (читати швидко, плакати слізьми); 2) іменні — головне слово виражене іменником, прикметником, займенником, числівником (твір учня, п’ять книг). 3) прислівникові — головним словом є прислівник (дуже добре, пізно вночі).

Залежно від того, до якої частини мови належить головне слово, словосполучення поділяються на такі типи:

1. Іменникові (субстантивні) - з іменником у ролі головного слова, який сполучається: з) з прикметником (сучасне життя, рухливі ігри, вступна бесіда, погожі дні); б) з іменником у непрямих відмінках без прийменника та з прийменником (перемога народу, мрії про волю); в) з займенником (цей день, твоя увага, наша радість); г) з дієрикметником (пожовкла трава, зів 'ялі квіти, посивіле волосся); ґ) з прислівником (читання вголос, їзда верхи); д) з інфінітивом (уміння говорити, бажання вчитися).

2. Дієслівні (вербальні) словосполучення, в яких головним словом виступає дієслово, що сполучається: а) з іменником у непрямих відмінках без прийменника та з прийменником (виконати доручення, шанувати бабусю, навчатися мови, вірити людині, писати на папері); б) з інфінітивом (учитися малювати, просити привітати);

в) з прислівником (жити чесно, відповідати чітко, читати вголос);

г) із займенником без прийменника та з прийменником (поважати ЇЇ, турбуватися про нього).

3. Прикметникові (ад'єктивні) словосполучення - з прикметником у ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником у непрямих відмінках, з прийменником і без прийменника (потрібний людям, вдячний дітям, рожевий від сонця); б) з прислівником (дуже цікавий, надзвичайно вдалий, напрочуд вродливий); в) із займенником без прийменника та з прийменником (відомий всім, залежний від мене); г) з інфінітивом (здатний працювати, змушений залишити, готовий допомогти).

4. Числ і в н ико в і (нумеральні) словосполучення - з числівником у ролі головного слова, що найчастіше сполучається: а) з іменником у непрямих відмінках (двоє курчат, обидві дівчинки, кілька кварталів); б) з числівником (один з п яти).

5. Займенникові (прономінальні) словосполучення - з займенником у ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником (хтось із малюків, когось із класу); б) з прикметником (щось цікаве, хтось у білому); в) з займенником (щось інше, кожного з нас).

6. Прислівникові (адвербіальні) словосполучення - з прислівником у ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником (високо в небі, далеко від міста); б) з прислівником (зовсім добре, пізно ввечері, досить повільно).

До прислівникових словосполучень належать також і словосполучення з предикативними прислівниками (словами категорії стану) в ролі головного слова (цікаво послухати, мені холодно, темно в лісі).

ТИПИ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ ЗА СЕМАНТИКО СИНТАКСИЧНИМИ ВІДНОШЕННЯМИ МІЖ ГОЛОВНИМ І ЗАЛЕЖНИМ СЛОВАМИ

Словосполученням властиві певні семантико-синтаксичні відношення. За характером цих відношень виокремлюють такі три типи словосполучен ь:

1. Атрибутивні словосполучення, в яких називається предмет і його постійна чи змінна ознака: обдарована дитина, перші заняття, вода із криниці, наша перемога, мої думки, виконане завдання, мрія подорожувати.

Головним словом в атрибутивних словосполученнях виступає іменник чи інше субстантивоване слово, а залежним - усі інші повнозначні частини мови, а також іменник у непрямому відмінку.

2. Об'єктні словосполучення, в яких головне слово позначає дію (також і опредметнену) або стан, а залежне - об'єкт, на який переходить ця дія: доручити справу, бажати щастя, читати доньці, розмовляти з товаришем, розповідати казку, захоплюватися грою, схвалений урядом.

Отже, об'єктні відношення виражають залежність предмета від дії, спрямованої на нього, або від стану, з яким пов'язаний цей предмет.

3. Обставинні словосполучення, в яких головне слово називає дію, стан чи якість, а залежне - різні обставини, за яких реалізується дія чи ступінь якості: написати чітко, розмовляти пошепки, повернутися вночі, нагримати зопалу, значно кращий, з "їхати з гори, не спати від хвилювання.

Головним словом в обставинних словосполученнях переважно виступає дієслово, прикметник, прислівник та слова категорії стану.

Багато словосполучень можуть поєднувати кілька значень, наприклад: поєднуються атрибутивні й об'єктні значення (мрія про щастя, ваза з квітами), атрибутивні й обставинні значення (мандрівка в ліс, теремок на галявині), об'єктні й обставинні значення (летіти над морем).

ГРАМАТИЧНІ ЗВ'ЯЗКИ СЛІВ У СЛОВОСПОЛУЧЕННІ

Розрізняють три способи підрядного зв'язку у словосполученні: узгодження, керування, прилягання.

Узгодження - це такий тип підрядного зв'язку, за якого залежне слово уподібнюється граматичним формам головного слова. У словосполученнях життєрадісна дітвора, наш дім, п ятий день, написаний лист залежні слова - прикметник, займенник, порядковий числівник і дієприкметник -узгоджуються в роді, числі, відмінку з головним словом - іменником. Зміна форми головного слова потребує відповідної зміни залежного слова: життєрадісній дітворі, в нашому домі, п 'ятого дня, написаного листа Залежно від того, повністю чи частково узгоджується залежне слово з головним, розрізняють узгодження повне й неповне.

За повного узгодження всі форми залежного слова відповідають формам пояснюваного слова: далеке минуле (узгодження в роді, відмінку й числі), яскраві квіти (узгодження у відмінку і числі); замерзлі ріки (узгодження в числі). За неповного узгодження залежне слово уподібнюється головному тільки у формах відмінка і числа (місто Київ) або тільки відмінка (місто Суми).

Керування - це такий тип підрядного зв'язку, за якого головне слово вимагає від залежного певної відмінкової форми: переборювати втому, переборення втоми, купувати квіти, приходити до рідних, радісно дітям, розмовляти з вихователем.

Керування може бути безпосереднім (безприйменниковим) і опосередкованим (прийменниковим): цінити доброту, хазяїн зеті, співати пісню і передаю через знайомого, жити для народу, розповідати з натхненням.

Розрізняють сильне і слабке керування. За сильного керування семантико-граматичні особливості головного слова вимагають обов'язкової появи залежного слова: зустрів товариша, копав криницю, виконав завдання, написав на папері. За слабкого керування семантико-граматичні особливості головного слова не потребують обов'язкової появи залежного слова: цей зв'язок можливий, але не обов'язковий. Об'єктне значення залежного компонента може реалізуватися після першого об'єкта чи навіть третього. "Це так зване подвійне керування, один компонент якого перебуває в сильному зв'язку з опорним словом, інший - у слабкому"18: привезти підручники машиною - привезти під-

ручники (сильне), привезти машиною (слабке). Часто слабке керування реалізується залежним компонентом - іменником у формі орудного відмінка: засіяти поле пшеницею, носити воду відром, писати листа ручкою.

Прилягання - це такий тип підрядного зв'язку, за якого залежне слово є невідмінюваним (незмінним), а головне може бути як відмінюваною частиною мови, так і невідмінюваною. Підпорядковане слово визначає свою залежність від головного тільки за змістом та інтонаційно, для їх зв'язку не використовуються ні флексії, ні службові слова: читати вголос, розповідав хвилюючись, готовий працювати, дуже жаль, старанно вчитися.

Отже, зв'язком прилягання приєднуються прислівники, дієприслівники та інфінітив.

Семантико-синтаксичні відношення у словосполученні

Словосполученню властива певна семантико-синтаксична організація, яка виявляється в семантико-синтаксичних відношеннях між його компонентами. Підрядні й сурядні словосполучення розрізняються не тільки синтаксичними зв'язками, а й сукупністю семантико-синтаксичних відношень.

Виділимо в підрядних словосполученнях такі три основні (надто узагальнені) типи семантико-синтаксичних відношень:

1. Атрибутивні (означальні) відношення — відношення ознаки до предмета, напр.: здібний учень, обдарований художник, мій учитель; зошит учня, будинок із цегли, людина в окулярах; прихід хлопця. Атрибутивні відношення типові для іменникових словосполучень. У реченні залежне слово з цією семантикою виступає атрибутивною синтаксемою (семантико-синтаксична функція) і другорядним прислівним членом речення (формально-синтаксична функція).

2. Субстанціальні відношення — відношення предмета до дії, процесу, стану та інших ознак, напр.: добувати нафту, принести води, оглянути місто, писати лист матері, накривати стіл скатертиною, розповідати про дітей, дивитися в бінокль; читаючи вірш, пересіваючи борошно на сито, перебігаючи вулицю; притаманний людині, схожий на артиста. Субстанціальні відношення характерні для інфінітивних, дієприслівникових і прикметникових словосполучень. Ці відношення наявні у простому ускладненому реченні, за переміщення предиката з центральних позицій (присудкової позиції або позиції співвідносного з присудком головного члена односкладних речень) у периферійні (вторинні) для предиката позиції підмета, прислівного другорядного члена речення і детермінантного другорядного члена речення.

3. Адвербіальні відношення — відношення обставини до дії, процесу, стану, якості тощо, напр.: працювати влітку, знемагати від болю, творити для прийдешнього; ідучи на світанку, прибувши на відпочинок, зрадіти від зустрічі; сміливий у борні, принишклий у негоду, втомлений від подорожі. Залежний компонент обставинного значення в підрядних словосполученнях приєднується до опорного слова, вираженого інфінітивом, дієприслівником або прикметником (дієприкметником).

Зазначені три типи семантико-синтаксичних відношень (атрибутивні, субстанціальні й адвербіальні) у підрядних словосполученнях виділено на найвищому рівні узагальнення, їх можна конкретизувати відповідно до лексико-граматичного наповнення опорного й залежного компонентів словосполучення. Зокрема, атрибутивні відношення конкретизуються у словосполученнях так: а) опорне слово називає предмет, а залежне — власне-ознаку: сивий дідусь, карі очі, широкий шлях; б) опорне слово називає предмет, а залежне — особу, якій цей предмет належить: олівець учня, книжка дівчини, бритва батька; в) опорне слово називає частину предмета, а залежне — весь предмет: пелюстка квітки, ніжка стола, стіни будинку; г) опорне слово називає опредмечену дію, а залежне — діяча: політ космонавта, розмова інженера, спів дівчинки ґ) опорне слово називає опредмечену ознаку, а залежне — істоту чи предмет, яким властива ця ознака: скромність дівчини, бадьорість хлопчика, щирість друга, широчінь ріки та ін. Значення об'єкта при віддієслівних і відприкметникових іменниках набуває також функції означення: вивчення мов, виконання завдання, вірність заповітам.

Характерно, що типовими семантико-синтаксичними відношеннями для іменникових словосполучень є атрибутивні, для прикметникових, інфінітивних і дієприслівникових словосполучень — субстанціальні й адвербіальні. Субстанціальні відношення відбивають вторинну валентність предикатних слів, дериваційно пов'язаних зі структурою семантично елементарних простих речень, а атрибутивні і адвербіальні грунтуються на семантико-синтаксичних відношеннях у складному реченні. Семантико-синтаксичні відношення у підрядних словосполученнях виражаються узгодженими формами прикметників, відмінковими і прийменниково-відмінковими формами іменників, прислівниками тощо.

У системі підрядних словосполучень спостерігаємо перехідні семантичні процеси, коли семантика компонента словосполучення взаємодіє з семантикою відношень. Багато словосполучень поєднує кілька значень, на семантику компонента нашаровується семантика відношення. Нерідко поєднуються атрибутивні й обставинні значення (місто наприкінці сторіччя, мандрівка восени, праця задля поступу), атрибутивні й об'єктні значення (дума про тебе, написання книжки) та ін.

Основними в сурядних словосполученнях є такі типи семантико-синтаксичних відношень:

1. Єднальні відношення — відношення переліку, напр.: пісня і праця; веселий і щасливий; діброви, долини і луги; учитель, порадник, друг.

2. Протиставні відношення, які стосуються значення протиставлення, напр.: суворий, але добрий; важкий, проте переможний; не вічність, а мить; шаную, проте не славословлю.

3. Розділові відношення, що вказують на несумісність, чергування дій, явищ, ознак, тощо, напр.: сніг або дощ; то сонце, то хмари; чи то веселий, чи то сумний; то мовчить, то розмовляє; то поспішає, то бариться.

4. Градаційні відношення, які увиразнюють смислову вагу одного з однорідних членів речення, напр.: не тільки батьки, але й діти; не лише скромний, але й обдарований; не тільки співчуває, але й допомагає.

Єднальні, протиставні, розділові і градаційні відношення в сурядних словосполученнях грунтуються на семантико-синтаксичних відношеннях у складносурядному реченні і здебільшого виражаються сполучниками.

34. В ієрархічній системі синтаксичних одиниць речення посідає центральне місце. Воно розглядається, з одного боку, як одиниця, що утворюється зі слів і словосполучень, а з другого - як одиниця, що вичленовується з тексту. Утворюючи речення, слова й словосполучення об'єднуються синтаксичними відношеннями й виражають думку, тобто якесь повідомлення про предмети і явища дійсності. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності з погляду ствердження, заперечення, непевності, вірогідності, невірогідності.

Переважна більшість речень має типову формально-синтаксичну будову - наявність предикативної пари (підмета і присудка).

Речення - багатоаспектна одиниця, виділення якої базується на таких ознаках, які репрезентують його структурно-семантичну єдність:

1) самостійність функціонування;

2) предикативність;

3) інтонаційна оформленість та смислова завершеність;

4) граматична організованість.

Сукупність цих ознак і характеризує речення як одиницю мови й мовлення.

Отже, речення - це граматично й інтонаційно оформлена за законами певної мови комунікативна одиниця, яка є основним засобом формування, вираження й повідомлення думок, вольових почуттів, емоцій: / спасе того в недолі наша мрія золота, наше гасло і мета: рідна мова в рідній школі; Живіть! Ідіть на сизі гори, в тернах співаючи пісні, летіть в незмірені простори, назустріч сонцю і весні (3 тв. О. Олеся).

Речення співвідноситься з логічним судженням: Моя мати - наївність, тиха жура і добрість безмежна (М. Хвильовий). У цьому реченні стверджується думка, яка є судженням, а формою вираження його є речення.

Речення й судження - поняття співвідносні, але не тотожні. Судження є предикативним поєднанням суб'єкта, тобто поняття про певний предмет, і предиката, що виражає ознаку суб'єкта. Суб'єкт виражається групою підмета, а предикат - групою присудка: Мова (суб'єкт) є дивовижне і досконале творіння народного духу (предикат).

У судженні завжди наявні два головні члени, а речення може складатися й з одного: Осяяти землю безщасную треба (Леся Українка); Пізній вечір. Темінь (В. Козаченко). У першому реченні словесно не виражений суб'єкт, у другому - предикат.

Судження виражається лише реченням, а речення може виражати, крім судження, почуття, емоції, переживання людини: Весна, Весна! Яка блакить, який кругом прозорі (П. Тичина).

Отже, кожне судження є реченням, але не кожне речення є судженням (не є судженнями питальні, спонукальні бажальні речення).

Найістотнішими ознаками речення є предикативність, модальність та інтонація.

Предикативність - це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона охоплює ті особливості речення, що репрезентують:

а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому часі): В синіх скелях поезії волею й розумом я обтесую слово, мов камінь тверде (Л. Забашта); Пошив собі їжачок з будякових колючок гарнесенький кожушок (О. Олесь); Я тебе шукатиму, шукатиму, я тебе чекатиму, чекатиму, я про тебе у людей питатиму, все віддам за тебе без ваги (С. Летюк);

б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне: Ніжну, ніжну, як подих билини, я хотів би вам пісню сплести. Із проміння зорі, із ниток павутини... (О. Олесь). У наведених прикладах не тільки говориться про окремі події, стверджується наявність їх, а й виражається ставлення авторів до змісту повідомлення (його бажаність чи небажаність, необхідність, імовірність). Оцінка змісту мовцем реальності/ірреальності називається модальною. Засобами вираження модальності є форми способів дієслів-присудків, інтонація, модальні слова, частки. Дієслова дійсного способу позначають дії реальні, що відбуваються чи не відбуваються, дієслова наказового способу виражають дії бажані, а дієслова умовного способу - дії ірреальні, імовірні. До модальних слів належать повнозначні слова, за допомоги яких виражається оцінка повідомлюваного (на щастя, на жаль, мабуть, напевно, безперечно, до речі та ін.). Модальні частки (наче, неначе, мов, немов, ніби), інтонація можуть надавати висловлюванню характеру невизначності. Пор.: Він думає. - Мабуть, він думає. - Він ніби думає.

Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення предикативності й модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну комунікативну одининю. Залежно від комунікативного призначення речення виділяють інтонацію повідомлення, запитання, спонукання тощо. А в дзвінкій прохолодній сині пропливають ключі журавлині! (Н. Кащук)

Інтонація виконує і роль супровідного способу виділення комунікативного центру висловлювання. Інтонаційні особливості є важливим засобом розрізнення типів речень за метою висловлювання: розповідних, питальних і спонукальних.

Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення, що відрізняють його від словосполучення і слова.

35. Реченню порівняно з іншими синтаксичними одиницями властива більша формальна і значеннєва розгалуженість. Здебільшого речення класифікують за метою висловлювання думки, емоційним забарвленням, структурою.

За метою висловлювання (функцією) речення поділяються на розповідні, питальні й спонукальні.

Розповідними називаються речення, що містять повідомлення про різні явища, події, факти, предмети, їх ознаки: Народженого до добра неважко навчити добру, - навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний - се одне і теж (Г. Сковорода).

Розповідні речення різноманітні за своїм змістом і структурою. Це найпоширеніший тип речень у різних стилях мови: Удосконалюючи граматичну правильність мови дитини, вихователь учить дітей правильно змінювати слова та узгоджувати їх. Дітей молодшого й середнього віку вчать правильно вживати в мові однину і множину іменників, у старшому віці - вживати невідмінювані слова (3 підручника).

Питальними називаються речення, що містять у собі питання, яке спонукає співбесідника до відповіді: Про що, пташко, нам співаєш пісню голосну? (О. Олесь).

Залежно від характеру запитання питальні речення поділяються на підгрупи:

а) власне-питальні речення, що передбачають обов'язкову відповідь:

- Оксанко, дай мені своєю ручкою пописати! -А хіба твоя зіпсувалася?

- Та ні, вона робить багато помилок (3 підручника);

б) питальні речення, які передбачають тільки ствердження чи заперечення того, що в них висловлюється:

- А тато твій працює?

- Так.

- На заводі?

- Так (Л. Дмитерко);

в) риторичні речення, що містять у собі твердження й не вимагають відповіді: Ой, чого ти, земле, молодіти стала? Наче та дівчина в оксамит увібралась (Н. тв.);

г) питально-спонукальні речення містять у собі спонукання до дії, що виражене через запитання: Чи не скажете ви, де тут дитсадок?

Спонукальними називаються речення, в яких виражається спонукання до дії. Вони можуть виражати різні волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, дозвіл, заборону: На мент єдиний залиши свій сум, думки і горе - / струмінь, власної душі улий в шумляче море (О. Олесь).

До засобів вираження спонукання належать: а) наказавий спосіб дієслова: Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! (Л. Костенко);

Зеленійся, рідне поле, українська ниво! Подоймися, колосися, достигай щасливо. (І. Франко); Стоїть на узліссі ялинка моя - не зрубайте її! (Д. Павличко); б) неозначена форма дієслова: Так держати! Стояти струнко! (О. Довженко); в) форми умовного способу, які набули значення спонукання: Сходити б нам до річки. Речення, в яких є вигуки, що виражають волевиявлення теж відносять до спонукальних: Годі! Цсс! Геть!

Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть мати різний ступінь емоційного забарвлення. Одні з них вимовляються зі звичайною інтонацією й належать до емоційно нейтральних; інші - з підсиленою, напруженою й називаються окличними. Отже, розповідні, питальні й спонукальні речення можуть бути окличними: Оземле-мати! В зоряній судьбі вітаю материнство я в тобі! (Т. Коломієць) -розповідно-окличне; Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш, а крила веслами волочиш по землі?! Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш, а вітром жалібно голосиш на ріллі?! (О. Олесь) - питально-окличні; О слово! Будь мечем моїм! (О. Олесь); Народе мій, ясна любове! Ти волю лиш яви свою поклич - а серце вже готове за тебе згинути в бою! (Д. Павличко) - спонукально-окличні.

За структурою речення поділяються на прості й складні. Просте речення має в своєму складі одну граматичну основу, виражену сполученням підмета й присудка або лише одним головним членом: За добу до дощу на каштановому листі виступають "сльози" - липкі покропили соку; Пізня весна дарує гоже літо; Чорну душу милом не відмиєш (Н. тв.). У складному реченні, є дві й більше граматичні основи: Дід Мороз не раз мені снився перед святом: щоки в нього крижані, в чубі сніг лапатий (П. Осадчук); Слово, в бою огрубіле, у тому краю забрини, де вишні в убранні білім мене виглядають з війни (О. Гончар).

Прості речення можуть бути двоскладними й односкладними, поширеними й непоширеними, повними й неповними, ускладненими й неускладненими

Двоскладним називається речення, в якому є обидва повні члени -підмет і присудок: Душа горить в смертельному вогні (В. Стус).

Односкладне речення має лише один головний член, співвідносний з підметом чи присудком двоскладного речення: Чесне діло роби сміло (Н. тв.); Сонце, сонце! Світ! Весна! (О. Олесь).

Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів - підмета й присудка (односкладні - з одного головного члена): Минає час. Світає.

Поширеним називається речення в якому, крім головних, є й другорядні члени: Дидактична гра-метод розумового розвитку дітей (3 підручника).

Повним називається речення, в якому є всі структурно необхідні члени: Біля друга і в біді серце відпочине (Д. Павличко).

Неповним називається речення, в якому не названо (словесно не виражено) один або кілька членів речення, що легко встановлюються з контексту: Коло бабусиної хати ростуть вишні, біля хвіртки -кучерявий бузок, а від вулиці -явори (Б. Харчук).

Ускладненими називаються речення, які мають у своєму складі однорідні члени речення, відокремлені члени, звертання, вставні слова (словосполучення й речення): В моє серце задивились твої очі синім ранком, синім квітом, синім сумом (Б. Олійник); Жовте листя, тремтячи й коливаючись у повітрі, раз по раз тихо сідало на землю, вкриваючи її золотим накриттям (Б. Грінченко); Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду - і, може, більше не прийду (М. Рильський).

36. Однією з головних проблем синтаксису є всебічне вивчення речення, його граматичної організації у зв'язку з вираженням певного змісту. Речення як основна одиниця синтаксису являє собою складну систему взаємозв'язаних одиниць, які утворюють його структуру. Найдавнішою й найвипробуванішою часом синтаксичною моделлю речення є модель членів речення. Учення про члени речення створене зусиллями представників логіко-граматичного напряму (О. Востоков,

Ф. Буслаєв, які прирівнювали речення до судження), психологічного напряму (Г. Пауль, О. Потебня, які виділяли психологічний підмет і присудок), П. Фортунатов і О. Пєшковський трактували члени речення з урахуванням формально-синтаксичних ознак.

Основним типом простого речення є двоскладне речення, структурну основу яких становлять два головні члени - підмет і присудок.

Отже, члени речення, що утворюють його граматичну основу, називаються головними.

Головні члени речення виділяються на підставі структурних і семантичних ознак.

Підметом називається головний член речення, що означає предмет, явище, поняття, якому властива якась дія, стан, ознака: Любов до рідної мови не заперечує любові й пошани до інших мов (Д. Павличко); Ми зупинились на хвилину над плесом тихої ріки (В. Крищенко); Визволені не можуть забути своїх визволителів (О. Гончар). Основні класифікаційні ознаки підмета такі: а) позначає носія предикативної ознаки; б) входить до структурної схеми речення як його головний член; в) виражається формою називного відмінка іменника або іншої частини мови в значенні іменника; г) займає типову позицію перед присудком; г) перебуває у двобічному (предикативному) зв'язку з присудком; д) поєднується з присудком способом предикативного зв'язку - координацією.

За будовою розрізняють підмети прості і складні.

Простий підмет виражається іменником, займенником або будь-якою іншою частиною мови, вжитою в значенні іменника, а також лексичним словосполученням, наприклад:

а) іменником: Відчиняє двері осені вересень (В. Ткаченко); Невсипущі павуки тчуть серпанки і шовки (Л. Костенко);

б) займенником: Я люблю задушевні молодих матерів перемови, вболівання їх кревні, їх ледве надломлені брови (Д. Білоус);

в) субстантивованим прикметником: У слові новому, минуле не в'яне (Л. Первомайський);

г) числівником: Семеро одного не ждуть; Шість ділиться на три (Н. тв.);

ґ) інфінітивом: Сказати слово про Юрія Збанацького - означає поділитися цілим світом, витвореним однією людиною впродовж десятиліть (3 журн.);

д) субстантивованим вигуком: Гучне "Ура!" пронеслося тоді над лугами і впало в трав розморених дурман (Л. Первомайський);

е) службовими частинами мови: Тільки "так" чи "ні", "за" чи "проти" мало сьогодні сенс (П. Загребельний);

є) лексичними словосполученнями: Посеред неба гнеться на південь Чумацький шлях (М. Стельмах);

ж) фразеологічним сполученням чи реченням: Битися як риба об лід - жити в тяжких матеріальних умовах, переборюючи нестатки, злидні (Із словника).

Складений підмет виражається синтаксичним словосполученням, утвореним з двох повнозначних слів, яким властива семантична єдність. Компонентами складного підмета можуть бути:

1) числівник (власне кількісний, неозначено-кількісний, збірний) та іменник у називному чи родовому відмінку множини: А на березі ріки три стоять стрункі дубки. (Л. Первомайський); Пильно дивляться тисячі вікон (Б. Олійник);

2) іменник, що має значення сукупності (зграя, група, отара, натовп, табун, гурт, стадо) та іменник у родовому відмінку: А над усім у чорному небі кружляла зграя сполоханих птахів (А. Головко); Гурт хлопців підійшов до столу (О. Гончар);

з) іменник (займенник) у формі називного відмінка та іменник в орудному відмінку з прийменником зі значенням сумісності: Дми-трик з Гаврилком вчепились ззаду за сани і причаїлися (М. Коцюбинський); Ми з Катрусею ще не були в полі, воно десь далеко-далеко, за сосновим лісом (П. Король);

4) іменники половина, більшість, меншість, частина та іменник у родовому відмінку: Більшість дітей шестирічного віку відвідує дитсадок (3 посібн.); Частина повсталих загинула (Ю. Янов-ський);

5) іменник (займенник) у формі називного відмінка та іменник (займенник) у родовому відмінку: Кожен з хлопців почував себе так, ніби до нього повернувся рідний батько (М. Стельмах); Ми з тобою не були тут вже багато літ (М. Вороний);

6) іменник зі значенням міри та іменник у родовому відмінку (літр молока, метр шовку, пляшка молока, кілограм пшениці): Кілограм пшениці коштує 2 гривні;

7) інфінітив (бути, стати, здаватися, лишатися, залишатися) та іменник в орудному відмінку: Бути прикладом у роботі, в навчанні, в побуті повинно стати невід 'ємною частиною батьківського авторитету (В. Сухомлинський).

Своєрідну форму підмета становлять поєднання означального займенника все та вказівного це. Сполучення все це утворює семантично нерозкладну групу підмета: Все це сприяє створенню типового образу (3 газ.).

Другим головним членом двоскладного речення є присудок.

Присудком називається головний, граматично підпорядкований підметові член речення, що означає дію, стан, якість, властивість предмета, означуваного підметом. Виділяючи присудок, враховують такі головні диференційні його ознаки: а) характеризує підмет;

б) входить до структурної схеми речення як його головний член;

в) виражається дієслівними формами; г) займає типову позицію після підмета: г) перебуває у двобічному (предикативному) зв'язку з підметом; д) поєднується з підметом способом предикативного зв'язку - координацією.

За будовою присудки поділяються на прості і складені.

Прості дієслівні присудки виражаються формами дієслів теперішнього, минулого й майбутнього часів, дійсного, наказового та умовного способів: Давно, давно, ще в пору колискову, блаженним безтурботним малюком я всмоктував у серце рідну мову з цілющим материнським молоком... (Д. Луценко); Любо в гаю соловейко виспівує (А. Кримський); Я тебе тукатиму, шукатиму, я тебе чекатиму, чекатиму, я про тебе у людей питатиму... (С. Летюк); Хай наша рідна Україна в добрі і мирі проживи (Д. Павличко); Заснути б отут просто неба, виключаючись з усього, що проймає серце неспокоєм і тривогою (Ю. Дольд-Михайлик); Ми будемо говорити і про наше Завтра, про наше Майбуття... (І. Цюпа).

Приклади, що ілюструють форми вираження простих дієслівних присудків, свідчать про те, що прості присудки можуть ускладнюватися допоміжними дієсловами, частками. Так, форми наказового способу (хай прожива) й умовного способу (заснути б) мають у своєму складі частки, а форма майбутнього часу (будемо говорити) - допоміжне дієслово.

Інколи прості присудки ускладнюються дієвідмінюваними дієслівними формами: а) повторенням дієслова в одній і тій ж граматичній формі: Річечка, гублячись у зеленій низинній гущавині, біжить та й біжить собі (В. Козаченко); б) повторенням однокореневих дієслів: плакати-оплакувати, мовити-промовляти; в) повторенням синонімічних дієслів: дзвенить-буя, йти-сновигати, дивитись-поглядати; г) поєднання дієслів із дієсловами знати, взяти у наказовому способі: А хтось ото візьми й пожартуй тоді... (А. Головко).

Прості присудки також виражаються: а) дієсловом бути в різних формах, яке в ролі присудка є повнозначним: За селом, у степу є солдатська могила, й повз неї на захід дорога лягла (М. Нагнибіда); б) вигуково-дієслівними формами типу хап, стук, скік, кидь: Зайчик бачить, що біда під - дубом сховався. А зима тут снігу - кидь! Там малий і зостався (О. Олесь); в) фразеологічним сполученням: Я печу раків і мовчки стою на одному місці, каючись, що прийшов сюди (М. Стельмах).

Складені присудки сучасної української літературної мови становлять поєднання двох чи кількох повнозначних слів (за винятком випадків, коли дієслівна зв'язка є нульовою), одне з яких семантично збіднене й виконує лише граматичну роль.

Складені присудки поділяються на два види: іменний складений, та дієслівний складений

Іменний складений присудок має дві частини: зв'язку та іменну частину. Іменна частина виражає предметне значення присудка, а зв'язка - граматичне значення часу, особи, способу: Великі майстри минулого були невтомними в шуканні великих задумів, глибоких філософських проблем людського буття ... (О. Гончар).

До власне зв'язок належать дієслова бути, становити, являти собою, які позбавлені лексичного значення. Зв'язкову функцію виконують і невласне зв'язки, які, крім граматичного значення, виражають певні відтінки лексичного значення: виявитися - виявлятися, лишитися -лишатися, залишитися - залишатися, назватися -називатися, зробитися -робитися, уявитися -уявлятися, вважатися, доводитися.

У ролі іменної частини складеного присудка найчастіше виступають прикметники, іменники та дієприкметники, які вживаються у формі називного, орудного й знахідного відмінків без прийменників, а також у знахідному з прийменником за: Повітря зробилося прозорим та ясним (М. Коцюбинський); Мені, малому, палиця ліскова служила за хорошого коня (Д. Павличко); Реша був хлопець меткий, жвавецький (як тепер кажуть, комунікабельний) (В. Нестайко).

Із дієсловом-зв'язкою бути іменна частина складеного присудка, вживається у формі називного або орудного відмінка, якщо дієслівна зв'язка вживається в теперішньому часі й не опускається в реченні: Праця є обов'язок і справа честі кожного здатного, до праці громадянина (Газ.). Якщо ж дієслово-зв'язка бути виступає у формі минулого або майбутнього часу, у формі умовного або наказового способу, іменна частина складеного присудка вживається переважно в орудному відмінку: Вона була у батька асистентом, сестрою, помічницею (О. Гончар).

Іменною частиною складеного присудка може бути також іменник чи інша субстантивована частина мови у формі знахідного відмінка з прийменником або словосполучення з родовим відмінком іменника: Чубенко там був за старшого (Ю. Яновський).

Якщо в ролі зв'язки виступають дієслова здаватися, вважатися, уявлятися, залишатися, ставати, називатися, іменна частина складеного присудка вживається у формі орудного відмінка: Поет всюди залишається господарем свого настрою... (О. Гончар); Донбас цвіте, Донбас росте. Цвіте, росте, пишається: ще один шахтарський син героєм називається (Г. Бойко).

Із зв'язками становити, являти собою іменна частина складеного, присудка вживається у формі знахідного безприйменникового відмінка: М'який ліризм становить особливу рису байок Тлібова (М. Рильський).

В іменних складених присудках з нульовою зв'язкою в ролі іменної частини можуть виступати іменник, прикметник, займенник, числівник у називному відмінку та прислівник і словосполучення: Рідна мова -то неоціненне духовне багатство (В. Сухомлинський); Два на два - чотири; Тут кожен камінь -мій, і кожен подих мій (Л. Первомайський).

Дієслівний складний присудок має дві частини: основну й допоміжну. Він виражається інфінітивом (основна частина) в сполученні з особливими формами дієслів (допоміжна), які вказують на початок, продовження, кінець дії (починати, кінчати, продовжувати, братися, переставати, припиняти, заходжуватися), на необхідність, бажаність чи можливість дії (могти, мусити, мати, зуміти, намагатися, сміти): Школярі розпочали закладати Парк пам 'яті загиблим (Н. Крупникова); Люди повинні більше дивитися на зорі, на Стожари, на Чумацький Шлях (М. Стельмах); Любов, як сонце, може обігріти, а може й спопелити у гніві за зраду (Я. Гоян).

Якщо ж дія, названа дієсловом в особовій формі, стосується одного суб'єкта, а дія, названа інфінітивом, - іншого, то інфінітив до складу присудка не входитиме, а виступатиме додатком: Учитель просив почекати.

Дієслівний та іменний складені присудки можуть бути ускладнені (подвійні). Ускладнена модель поєднує в собі структуру дієслівного складеного (допоміжні модальні дієслова) та іменного складеного (іменна частина з властивими їй дієсловами-зв'язками) присудків. З погляду структурного ускладнені присудки відрізняються від складених тим, що вони містять три й більше компоненти: Той не сміє називатися людиною, хто не любить рідної матері (В. Сухомлинський).

Двоскладні речення можуть мати у своєму складі, крім головних членів, також другорядні члени речення. За традицією серед другорядних членів речення виділяють додаток, означення й обставину: Блищить січневий сніг бадьоро... (В. Крищенко). У цьому реченні, крім підмета сніг і присудка блищить, є й другорядні члени речення: січневий, що пояснює підмет, і бадьоро, що пояснює присудок.

На противагу головним другорядні члени не беруть участі у створенні предикативної основи речення.

В основу виділення другорядних членів речення покладено також їх морфологічне вираження та позицію в реченні, що і зумовлює форми синтаксичного зв'язку пояснювальних слів з пояснюючими.

37. У синтаксичній науці серед односкладних речень виокремлюються кілька типів залежно від значення і граматичної форми головного члена речення: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні й номінативні.

За способом вираження головного члена односкладні речення поділяються на дієслівні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні) та номінативні речення.

1. Означено-особові речення позначають дію, яка виконується конкретною особою - мовцем або його співбесідником. Головний член означено-особових речень виражається лише особовими формами дієслова:

а) дієсловом у 1-й або 2-й особі однини чи множини дійсного способу: Ношу в душі слова, все життя пам'ятатиму мамині слова як гасло... (В. Скуратівський); О друзі, розкриємо книги - життя невгасимого твір (П. Усенко);

б) дієсловом у 2-й особі однини або 1-й та 2-й особах множини наказового способу: Не бійся досвітньої мли, - досвітній вогонь запали (Леся Українка); Любіть і боріться за щастя безкрає, згоріть без останку за край дорогий (В. Сосюра).

Означено-особові речення вступають у синонімічні зв'язки з двоскладними структурами, підмети яких виражені займенниками я, ти, ми, ви, а присудки - дієсловами дійсного (крім форм минулого часу) або наказового способу. Відмінність між ними семантико-стилістична. В односкладних реченнях уся увага зосереджується на дії, на виділенні дієслова, що надає висловлюванню виразності, динамічності. Такі речення зазвичай експресивні, емоційно забарвлені: Любіть життя, шануйте кожен день. Робіть йому коштовні подарунки (М. Вороний). Двоскладні речення з займенниковими підметами менш експресивні: Я пригорнусь до тебе піснею і яворами, золотими крильми пшениці, тінявими ярами (Д. Павличко).

Розрізняються означено-особові та двоскладні речення між собою і сферою використання. Двоскладні речення вживаються в усіх стилях, а односкладні - переважно в поетичній та діалогічній мові, в гаслах, газетних заголовках.