Лекція 8. Соціально-педагогічні дослідження в україні в кінці хviii- поч. XX ст.

1. Основні напрями соціально-педагогічних досліджень

Основоположником соціальної педагогіки як науки традиційно вважається П. Наторп, який започаткував її у другій половині XIX ст. Проте питання впливу соціального середовища на формування особистості та шляхи громадянського виховання, що забезпечують таку поведінку людини, яка буде відповідати нормам і правилам поведінки, прийнятим в даному суспільстві, висвітлювались в творчості як зарубіжних, так і національних педагогів ще задовго до офіційного створення соціально-педагогічної науки.        Якщо на сучасному етапі еволюція поглядів зарубіжних авторів на соціальне виховання знайшла своє відображення у наукових дослідженнях, то історичні аспекти становлення і розвитку соціальної педагогіки в Україні ґрунтовно не розглянуті.        У посібниках з історії названої галузі знань відзначається діяльність національних мислителів К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського. На жаль, практично не зустрічаються посилання на творчість видатних українських діячів Г.С.Сковороди, Т.Г.Шевченка, О.В.Духновича, а також яскраво сформованого представника соціальної педагогіки С.Ф. Русової.        У колі наукових інтересів національних педагогів перебували проблеми:        - усунення соціальної несправедливості та встановлення соціальної гармонії в суспільстві, один із шляхів для досягнення якої соціальне виховання (Г. Сковорода, Т.Г. Шевченко та ін.);        - вплив соціального середовища і колективу на формування особистості (Т.Г. Шевченко, К.Д. Ушинський, С.Ф. Русова та ін.);        - соціально-педагогічна діяльність в системі освіти, наближення закладів освіти до життя (М.І. Пирогов, С.Ф. Русова , Х.Д. Алчевська);        - роль засобів виховання у соціалізації особистості (Г.С.Сковорода, К.Д.Ушинський, О.В.Духнович, С.Ф.Русова і т.д.);        - особливості педагогічної роботи з дефективними дітьми (С.Русова);        - розширення сфери дії соціальної педагогіки (крім дітей з девіантною поведінкою, хворих, сиріт сюди попадає доросле населення) – С.Русова, Х.Алчевська та ін.;        - виховання милосердя, смиренності, притаманних християнській релігії (“Руська трійця” – М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький; Г.С.Сковорода та ін.).        Окрім того, необхідно відзначати філантропічну діяльність національних діячів із створення шкіл та благодійних установ, зокрема, недільних шкіл, чим плідно займались О.Духнович, М. Корф, Х. Алчевська, С. Русова.        Українських мислителів, у творчості яких є елементи соціальної педагогіки, можна умовно віднести або до буржуазно-демократичного чи ліберального або до радикального (революційно-демократичного) напрямів соціально-політичного руху. Представники першого напряму прагнули реформ в галузі освіти та виховання, але не пов’язували їх з перебудовою суспільного устрою (К.Д.Ушинський, М.І.Пирогов та ін.). Представники другого - прагнули до повалення існуючого ладу, навіть революційним шляхом, тому що тільки при зміні устрою можлива реорганізація освітньо-виховних процесів (Т.Г.Шевченко, І.Я. Франко та ін.).