Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
shpori final.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
1.33 Mб
Скачать
  1. Володіння як самостійний цивільно-правовий інститут

Відповідно до ч.1 ст. 397 ЦК України право володіння чужим майном – це речове право особи, яка фактично тримає у себе майно, що належить на праві власності іншій особі.

Суть права володіння полягає у тому, що особа, яка фактично утримує у себе чужу річ не її власником, однак ставиться до неї як до своєї, і вважає, що їй належить можливість здійснювати усі правомочності власника.

Право володіння чужим майном характеризується двома критеріями:

1) об’єктивним;

2) суб’єктивним.

Об’єктивний критерій права володіння полягає у тому, що річ фактично перебуває у володінні, тобто, утримується володільцем. Суб’єктивний критерій полягає у тому, що особа, яка фактично утримує чужу річ ставиться до неї як до своєї, вважаючи себе законним володільцем.

Залежності від правомірності виникнення володіння, воно поділяється на:

1. Законне;

2. Незаконне.

Законним вважається володіння, яке виникло з підстав передбачених актами законодавства. Законним володільцем вважається власник майна, наймач за договором майнового найму, зберігач за договором зберігання, спадкоємець тощо.Незаконним є володіння, яке виникло з підстав, що суперечать закону. Незаконним володільцем вважається володілець, який набув майно з порушенням порядку, встановленого законом, або придбав річ в особи, яка не мала права його передавати. Прикладами незаконного володільця можуть бути особи, які викрали річ чи здобули її іншим неправомірним способом, або, які придбали річ не у власника або особи, яка булла уповноважена власником на передачу речі, давнісний володілець тощо.

Залежно від суб’єктивного ставлення володільця до набуття права володіння, незаконне володіння в свою чергу поділяється на:

1. Добросовісне;

2. Недобросовісне.

Добросовісним вважається таке незаконне володіння, при якому володілець не знав і не міг знати, що набуває чуже майно незаконно. Недобросовісним є володіння, при якому володілець знав або міг знати, що набув чуже майно незаконно.

В науці цивільного права існує дві концепції щодо правової природи володіння чужим майном:

1. Володіння чужим майном розглядається як фактичний стан (фактичне володіння), яке не є правом, оскільки існує незалежно від правових підстав.

2. Володіння чужим майном розглядається як одне із речових прав, оскільки в його основу покладено презумпцію «закнності будь-якого володіння».

В Цивільному кодексі України втілено другу концепцію. Будь-яке володіння є правом незалежно від підстав виникнення, оскільки вважається правомірним якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

У ст. 398 ЦК України міститься перелік підстав виникнення права володіння, який не є вичерпним. До них належать:

1) цивільно-правовий правочин, зокрема, договір (майнового найму, зберігання перевезення тощо);

2) акт управління (постанова державного виконавця про передання арештованого майна на зберігання іншій особі);

3) юридичний вчинок (знахідка, виявлення скарбу тощо).

  1. Право користування чужим майном (сервітут)

Право користування чужим майном (сервітут) – це речове право особи, яка поряд із власником може використовувати корисні властивості речі, які визначаються її цільовим призначенням.

Суть сервітуту полягає у задоволенні особою своїх власних потреб за рахунок обмеженого використання корисних властивостей речей, що належать іншим особам. Власник речі, на яку встановлено сервітут, несе пасивний обов’язок по відношенню до суб’єкта сервітуту, - він зобов’язаний не чинити перешкод особі, яка має сервітутне право, у користуванні належним власнику майном. Таким чином, сервітут є обтяженням права власності, оскільки власник повинен миритися із використанням його майна іншою особою.

Ознаки сервітутних прав закріплені у ст. 403 ЦК України:

1) сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном;

2) сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку;

3) особа, яка користується сервітутом зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду;

4) сервітут не підлягає відчуженню;

5) сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном;

6) сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений;

7) збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

В залежності від предмету встановлення, сервітути поділяється на:

  1. земельні (встановлюються щодо земельної ділянки);

  2. сервітути, встановлені щодо іншого нерухомого майна.

В залежності від кола осіб, на чию користь вони встановлені сервітути поділяються на:

  1. загальні (встановлюються на користь невизначеного кола осіб;

  2. особисті (встановлюються на користь одніє або кількох чітко визначених осіб).

Зміст земельного сервітуту полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Зміст особистого житлового сервітуту полягає у праві членів сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом відповідно до закону.

Підставами встановлення сервітуту можуть бути:

  1. договір;

  2. закон;

  3. заповіт;

  4. рішення суду (зокрема, у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]