6

1. Менеджмент як наука та мистецтво

Мистецтво менеджера полягає у вмінні менеджера пристосувати науку управління до особливостей : власного характеру ; підлеглих; сфери діяльності фірми. Мистецтво як наука це організація, складна соціально-технічна система, керування якою вимагає врахування багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів. Прийняття рішень в даному випадку – мистецтво, яке базується на знаннях, умінні, інтуіції та досвіді людей, які керують організацією. Це здатність ефективно викор-ти накопичений досвід на практиці. М-т як наука має предметом вивчення ( діяльність з упр-ня) специфічні проблеми, підходи до їх вирішення. Отже, наука та мистецтво менеджменту не виключають, а доповнюють одна одну.

Управління - свідома цілеспрямована діяльність людини за допомогою якої вона впорядковує і підпорядковує своїм інтересам елементи зовнішнього середовища: суспільства, живої і неживої природи. Управління в живій природі - управління біологічними процесами, в неживій - управління речами. Менеджмент (англ. manage - упрпавляти, лат. manus - рука) - порцес планування, організації, мотивації і контролю необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей організації. Пітер Дракер "Управління – особливий вид діяльності, що перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і продуктивну групу".

2. Організації та їх загальні властивості

Організація — основа світу менеджерів, чинник, що зумовлює існування менеджменту.

Щоб мати статус організації, певна група повинна відповідати декільком обов'язковим вимогам, до яких належать:

— наявність щонайменше двох осіб, яку вважають себе частинкою цієї групи;

— наявність хоча б однієї мети, яку приймають усі члени групи;

— наявність членів групи, котрі навмисно працюють разом, щоб досягти значущої мети.

Отже, організація — група осіб, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети.

Організації бувають формальними та неформальними. Наведене вище визначення справедливе для формальних організацій. Неформальні організації — це групи людей, що з'являються спонтанно, і між ними регулярно виникають взаємозв'язки. Неформальні організації існують у всіх формальних організаціях, за винятком невеликих.

3.Методи, принципи, закони і закономірності менеджменту.

Методи менеджменту - це сукупність засобів і прийомів впливу керуючого суб'єкта на об'єкт управління з метою досягнення місії організації та її цілей. Як показує досвід, найбільше значення має класифікація методів менеджменту на

Згідно цієї ознаки, виділяють економічні, організаційно-розпорядчі та соціально-психологічні методи менеджменту.Принципи м-ту– правила, які відображають вимоги до управління в певних умовах сусп-го розвитку. 14 принципів м-ту за Анрі Файолем: розподіл праці (спеціалізація робіт для ефективного їх виконання); повноваження і відповідальність; дисципліна (дотримання умов договору, санкції); єдність керівництва (звіт перед керівником); єдність розпоряджень (дій) – єдиний план; підпорядкованість власних інтересів спільному; винагорода; централізація (оптимальне співвідношення централізації і децентралізації); ієрархія (скалярний ланцюг); порядок (робоче місце і працівник на ньому); справедливість; стабільність персоналу (лояльність працівника до організації); ініціатива (працівник пропонує судження); корпоративний рух (єдність персоналу). Загальні принципи упр-ня: поєднання демократизму і доцільного економічного централізму; досягнення високої економічної ефективності будь-якої діяльності; принцип стимулювання; принцип єдиноначальства в поєднанні з колегіальністю; принципи науковості; принцип правильної підготовки і розстановки кадрів.

Всі закономірності керування можна розділити на дві групи. До першого ставляться закономірності, властивому керуванню взагалі як цілеспрямованому впливу, до другої закономірності менеджменту.

4.Управління, спрямоване на успіх. Критерії ефективного управління.

Управління, спрямоване на успіх

Організація вважається такою, що досягла успіху, якщо вона досягла своєї мети.

Складовими успіху організації вважаються: виживання; результативність та ефективність; продуктивність; практична придатність.

5.Еволюція управління до ХХ століття.

Промисловий переворот (20—30-ті — 80—90-ті роки XIX століття).

2. Епоха масового виробництва (перші роки XX століття). 14 принципов

3. Епоха масового збуту (30—50-ті роки XX століття). поведінка

4. Постіндустріальне суспільство (60—90-ті роки). кількісний, системний та ситуативний підходи.

5. Постекономічна епоха (на рубежі XXI століття).

6.Школа наукового управління.

Термін «наукове управління» ввів Ф.У.Тейлор уголь (1856-1915), Дослідження, які також увійшли до складу школи, пов'язані з працями Френка мікрохронометром (1868-1924) і Ліліан Гілбретів (1878-1972), які займалися працями з удосконалення рухів робітників.

7.Адміністративна (класична) школа управління.

Виникнення класичної школи пов'язано з ім'ям француза Анрі Файоля (1841-1925). Гаррінгтон Емерсон (1853-1931) в історію менеджменту увійшов як піонер розповсюдження знань щодо ефективності та як розробник 12 принципів продуктивності праці. Видатними представниками цієї школи були А.Файоль (Франція), Л.Урвік (Англія), Джеймс Д.Муні та А.К.Рейлі (США), М.Вебер бюрократія (Німеччина).

8.Школа людських відносин. Біхевіористський підхід.

Школа грунтувалася на працях економістів ХІХ ст., таких як Роберт Оуен (1771-1858). Основою політики реформ Оуен вважав кадрову політику. Видатними представниками цієї школи є Мері Паркер Фолетт і Елтон Мейо. Фолетт перша визначила менеджмент як «забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб». У теорії управління відомі експерименти, проведені. Е.Мейо на заводі «Уестерн Електрик» в м. Хоторні.

школи поведінських наук (біхе- віористської школи). Представниками цієї школи є К.Арджиріс, Р.Лайнкерт, Д.Мак-Грегор, Ф.Герцберг. Якщо прихильники школи людських стосунків зосередилися на проблемах налагодження мікроклімату в колективі, то представники поведінської школи намагалися надати допомогу працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей для самовиявлення в процесі праці. юдини. Маслоу