51. Історичний портрет нестора івановича махно

Історія української революції та національно-визвольних змагань 1917-1923 рр. вивчена вкрай нерівномірно. В той час як історія київських урядів, протягом минулого століття, була досить докладно проаналізована в загальних та спеціальних працях, історія українського повстанського руху продовжує залишатися явищем малодослідженим. Низка прикрих лакун помітна в ній навіть серед традиційних напрямків дослідження, таких, наприклад, як персоналії видатних особистостей. Обмеженість наших знань про них, навіть найвідоміших повстанських лідерів відразу впадає у око, не кажучи вже про тих, що не встигли на всеукраїнському рівні уславити свої імена. Загальна чисельність повстанських ватажків складає кількасот чоловік, але всі їх життєписи мають, нині, одну спільну рису. Докладні відомості про їх ранню, дореволюційну біографію практично невідомі.

Навколо імені Нестора Махна тривалий час точаться дискусії в українській історіографії – від відвертої ідеалізації його діяльності прихильниками до не менш відвертої критики всіх його політичних кроків радянськими істориками та деякими діячами діаспори. Сьогодні постала потреба об’єктивного висвітлення його життя і діяльності як у контексті загальноукраїнської історії, так і в плані пізнання його як особистості.

Радянський режим хотів переробити його ім’я. Радянська історична наука характеризувала махновщину, як "кулацкое контрреволюционное анархистское движение, за которым стояли две-три тысячи ограниченных людей: мародеров, убийц, боровшихся против пролетарского государства". Про махновщину згадувати заборонялося, вивчати – тим більш.

Різні джерела подають різні дати народження Н. Г. Махно. На похоронній плиті Парижанського кладовища строк життя Махно обмежений числами 1889-1934. В запису № 217 в метричній реєстраційній книзі Хресто-Воздвиженської церкви міста Гуляйполе, зафіксовано, що Нестор Махно народився 26 жовтня 1889 року. Походив з родини колишнього селянина, був молодшим, п'ятою за рахунком дитиною. Сім я рано втратила батька.

У в'язниці він на відміну від багатьох своїх товаришів по організації тримався стійко і з гідністю, відкидаючи всі пред'явлені йому звинувачення. Махно не падав духом і мріяв про втечу з в’язниці. Невдовзі до рук тюремників потрапила записка, яку Махно спробував передати на волю. Тюремне начальство розцінило її як спробу організувати втечу і посилило охорону в’язнів.

Час ув’язнення Махно використав для самоосвіти. Був звільнений Лютневої революції 1917. Повернувшись у Гуляйполе, сформував загін "Чорна гвардія", з яким проводив експропріації, і проголосив "поміщицькі, монастирські і державні землі суспільним надбанням". Під час заколоту Л. Р. Корнілова Махно був обраний головою Комітету порятунку революції і виступав проти Тимчасового уряду та Установчих зборів, вирішуючи аграрне питання за допомогою захоплень землі. Жовтневу революцію прийняв прихильно, як і більшість селян, яких він захищав. Махно боровся проти Центральної Ради України і німецьких окупантів.

Виїхавши в Гуляйполе, Махно очолив загін, з яким успішно бився з гетьманщиною, зробивши більше 120 нальотів. Прославився особистою хоробрістю та вдачею. У сформованій армії Махно, що до листопада 1918 налічувала близько 80 тис. чоловік, воювали представники практично всіх національностей, що населяли південну Україну. Після поразки гетьманщини і німців Махно воював з С.В. Петлюрою, з'єднавшись в 1-ї Задніпровськії дивізії з загонами П.Є. Дибенко.

У червні Махно був оголошений Радянською владою поза законом. Восени знову уклав з більшовиками союз і при настанні А.І. Денікіна зробив рейд по тилах білої армії, підійшовши до ставкою Денікіна в Таганрозі.

Весь 20-й рік Радянська влада воювала з махновщиною. З Криму йшов Врангель, і Червона Армія знову була змушена звернутися по допомогу до Махна. Махно пішов на Союз, рахуючи, що в першу чергу він повинен боротися з контрреволюцією, але прохав випустити з в’язниць усіх анархістів. Радянське командування не прийняло його умов. Почалася боротьба Махна з Червоною Армією. Загін на чолі з Махно перетнув Радянсько-румунський кордон. З Румунії Махно переїхав в Польщу, жив в Німеччині, переїхав до Франції. Вмер він 6 червня 1934 року. Поховано на паризькому кладовищі Пер-Па-Шез.

Махно – вождь народного повстання, яке жахало і білих, і червоних. Він головнокомандувач Першої Української повстанської армії. Нерідко військо Махна сягало чверті мільйона чоловік. Махно – це унікальна і складна постать Української національної історії. Він приніс і славу Українському селянству, і завдав колосальних жертв.

Хочеться вірити, що постать Махна нашими істориками буде ґрунтовно переосмислена й він зображуватиметься не як авантюрист, а як представник широких селян. Махно і махновщина не піддаються одномірним оцінкам, це – суперечливе і трагічне явище в історії громадянської війни.