12. Символічні концепції розвитку культури

Якщо функціоналісти абсо­лютизували роль біологічного начала в культурному процесі, то представники філософії символічних форм акцентували свою ува­гу виключно на символічних культуроформуючих факторах. Хо­ча теорія ця була сформована у рамках марбурської школи нео-кантіанства, певні елементи її зародилися значно раніше і нале­жать іншим філософським напрямкам. Оригінальною в цьому плані є концепція культури Г. Сковороди (1722—1794), яка ба­зується на визнанні існування трьох світів: всесвіту, великого «обительного» світу, і двох малих світів («макрокосмосів») — людини і символічного світу, або Біблії . У культурологічному аспекті Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, незалежної від космосу, системи, в якій усе божественне перебуває в символічних формах. Засади символічного трактуван­ня Біблії філософ поширював на всю духовну культуру (дохри­стиянську, християнську і світську), а символічно-предметну фор­му феноменів духовної культури — на Біблію.' Таким чином, ку­льтурна символіка суттєво відмінна від тих явищ, які нею сим­волізуються: у першому випадку мова йде про духовні чинники, у другому — про тілесно-матеріальні. Символи можуть мати різні смислові значення, навіть протилежні їх справжньому смислу. Так, Біблія, за Сковородою, може символізувати Бога і змія, кни­гу доброчестя і книгу облуди, в залежності від того, що в ній береться за вихідну точку тлумачення. Тому філософія повинна розкривати істинний сенс різних предметів символічного світу, в рамках якого можливе самопізнання людиною своєї духовної сутності, «Бога в собі». Завершену і більш цілісну форму цей напрямок дістав у фі­лософській системі Е. Кассірера (1874—1945). Абстрагуючись від особливостей функціонування культуротворчих процесів у сфе­рі теоретичного і практичного розуму, Кассірер висуває ідею єди­ного «світу культури», причому ідеї практичного розуму із регу­лятивних перетворюються у нього на конститутивні, тобто вико­нують роль світотворчих принципів. У цьому плані поняття сим­волу є не що інше, як модифікація апріорних форм.

13. Теоретичні засади українсь­кого націоналізму були сформульовані М. Міхновським (1873— 1924), однак найповніше націоналістична ідеологія, в тому числі й концепція  культури, викладена  у працях Д. Донцова  (1883— 1973). У  1926 р. в Жовкві, па Львівщині, вийшла друком книга  Д. і  Донцова «Націоналізм», де він виклав теоретичну та ідеологічну доктрини українського  націоналізму.  Суть соціальпо-иолітичних та Ідеологічних засад, сформульованих Д. Доицовим, полягає у трьох принципах. По-перше, заперечення як теоретично неспромож­ного й ідеологічно неприйнятного драгомапівського «малоросіян-ства», тобто трактування України як «провінції Росії, що претендує лише на  деякі «полегші»  культурного й  соціального характеру. Драгоманівщині, зазначає Д. Донцов, націоналізм  протиставляє «ідею політичної нації: нації, ідеалом і мстою якої був політич­ний державний сепаратизм, повний розрив з усякою Росією». По-друге, культурне життя української нації повинно базуватись на повному протиставленні «духовному комплексові Московщини». По-третє, у соціальному плачі український націоналізм повинен стоя­ти  на  «негації  соціалізму» як ворожої   українському народові теорії та практики. Взятий у цілому, націоналізм Донцова становив, за його сло­вами, «повну антитезу «гермафродитському» світоглядові тодіш­нього демо-соціалістичного українського провідництва», тобто тих мислителів, які так чи інакше схилялися до соціалізму, вірили в його ідеали. Націоналізм, за Донцовим, відкидає драгоманівський постулат любові «ко всім слов'янам», а в першу міру до москалів як до «старшого брата», що мав вести інших, бо це «наївне і шкідливе капітулянство». «Хитливій волі» інтелігенції, яка спо­відувала ідеал «сантиментальиої любові» до неньки України, але враховуючи дію «чужої сили» на рідній землі, а значить, схиляю­чись перед цією силою, націоналізм протиставляє «безкомпромі-совий войовничий дух, примат його сили над силою матерії», про­тиставляє «євнуховському реалізмові ту містику, без якої всяка політика мертва, містику, яка є джерелом життя нації та її сили». На філософсько-світоглядних засадах націоналізму базується відповідна концепція культури. Головний зміст культури, за Д. Донцовим, полягає у її відповідності «духу нації». Отже, лише та культура, яка «зміцнює волю нації до життя, до влади, до екс­пансії, поза якою неможливі ні діяння героїзму, ні інтенсивне життя», має право називатись національною. І навпаки, все те в культурі, що стає на перешкоді вираженню в ній «духу нації», належить до антикультури, антицінностей. Таке трактування Д. Донцовим змісту культури логічно випливає з того, що все суспі­льне життя він розглядає через призму найголовнішого завдання націоналізму — «засвоєння драматичного, вольового світогляду сильних иародів-володарів», оскільки без такого світогляду «ми всі залишимося нацією пригніченою, провінцією, народом кон­вульсивних зривів, народом без пафосу, сателітом сильних, на­віть у себе вдома невільником». З цієї точки зору запозичення українською культурою усіляких «чужих ідей», а тим більше со­ціалістичних, гаслом яких було об'єднання народів в ім'я спіль­ного майбутнього — комунізму, Д. Донцов розглядає як свідомий обман націй. У працях «Дурман соціалізму» і «Культура приміти­візму» він характеризує соціалістичну культуру як «московську псевдокультуру, яка насамперед є культурою застою». При всьому суб'єктивно-ідеалістичному та волюнтаристському характері трактування суті культури Д. Донцовим, не можна не зазначити, що історична практика підтвердила оцінку, яку давав він радянській соціалістичній культурі з її культами, ідолами, брехливими лжегероями, застоями та ін.

14. В'ячеслав Липинський (1882—1931)-укр. історик, соціолог, філософ історії, був лідером та ідеологом українського монархічного руху, що багато в чому зумовило і його культурологічні позиції. Основними поняттями, які визначають буття будь-якої культури, на думку Липинського, є традиція, аристократія, нація. Але традиціоналізм, аристократизм та націоналізм Липинського є своєрідними й оригінальними, ці поняття в його авторському розумінні дещо відрізняються від їх загальноприйнятого трактування. Так, традицію — основу буття кожної культури як історичного витвору — він розуміє як традицію постійного руху і творчості, традицію змін і вдосконалення. Лише випадкові й нежиттєздатні культурні форми набувають, за Липинським, сталості та нерухомості. Справжня ж традиція є традицією оновлення, або "підготовкою нової творчої традиції".Поняття аристократії Липинський так само розглядає в культурно-історичній динаміці. Для Липинського немає "аристократії взагалі", а є аристократія даного історичного моменту: це "та група найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються її організаторами, правителями і керманичами нації". Суть буття аристократії Липинський вбачає у її постійному оновленні, яке є відгуком на потреби культури. Аристократія — це та частина нації, яка спроможна діяти відповідно до актуальних у той чи інший час культурно-історичних потреб усієї нації. Можна помітити, що поняття аристократії в Липинського близьке до поняття "'творчої меншості", яка оголошується носієм "життєвого пориву" і відповідає на історичні "заклики" в А. Тойнбі. Нарешті, нація в концепції В. Липинського — це насамперед "територіальна нація", яка з'єднана "почуттям територіального патріотизму". "Територіальний патріотизм — лежить в основі всякої органічної нації — випливає з інстинкту осілості", — зауважує Липинський і уточнює: "Українцем", своїм близьким, людиною однієї нації є кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв'язана з Україною, не-українцем — є мешканець іншої землі". Д. Чижевський щодо позиції Липинського з проблеми нації зауважив: "Треба серйозно задуматись над тим, чи не виявляє теорія нації Липинського певних глибших мотивів українського народного духу, — в протилежність до тих західноєвропейських теорій, що висувають на перший план в понятті нації державу, расу, мову, національну свідомість тощо".Принцип динамічності в розумінні Липинським культури зумовлює і те, що для нього є неможливими романтичне захоплення давниною, її ідеалізація та бажання зберегти в теперішньому щось найкраще з минулого: "їдучи на мотоциклі з газетою в кишені, старих дум запорізьких творити вже не можна", але "... той самий дух громади-нації може творити тепер ідеї-думи інші". Великого значення у формуванні культури В. Липинський надає слову. Через слово ідеї впливають на людські маси, які живуть і керуються стихійним, підсвідомим, ірраціональним "хотінням". Сформульований у слові Усвідомлюючою працею письменників образ стихійних соціальних бажань даної групи будить серед неї ці дрімаючі досі в підсвідомості бажання". Заслуговує на увагу і така думка В. Липинського: "Слово, коли воно має бути творчим, повинно служити життю, а не безплідно намастись нагинати життя до своїх законів... Закони слова: закони логіки, закони діалектики тільки тоді можу придбати творчу силу, коли вони служать не самим собі, і а тому ірраціональному, нелогічному, стихійному хотінню, з якого родиться все житія, а в тім числі і саме слово .

15.Процес соціалізації особистості. Основні параметри особистості є не вродженими, а набуті індивідом протягом життя. Термін "соціалізація" запровадив у середині XIX ст. французький соціолог Габріель Тард для позначення процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії. Поняття "соціалізація" еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища.Сучасне розуміння соціалізації як процесу перетворення людини на особистість у результаті засвоєння нею суспільних норм та інтеграції в соціальні інститути дав Т. Парсонс. На його думку, витоком процесу соціалізації особистості є набуття нею самосвідомості та свідомості. Наслідком соціалізації є структурування сфери свідомості особистості під інформаційним впливом інституційованого соціального середовища. Так, вчений писав, "що основний характер структури окремої особистості склався у процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів, з якими вона мала зв'язок протягом свого життя, включаючи, звичайно, культурні цінності й норми, інституційовані в цих системах".Соціалізація має дві цілі: сприяти взаємодії людей через виконання ними різних соціальних ролей, та забезпечувати збереження суспільства передачею новим членам відповідних переконань та зразків поведінки.У змісті процесу соціалізації можна виділити два структурні елементи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Адаптація — пристосування індивіда до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали. Адаптація означає пристосування індивіда до рольових функцій, до соціальних норм, цінностей, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Проте, людям старшого віку важче, ніж молоді, вписатися в нові соціальні механізми. Тому наступним етапом соціалізації особи стає інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою освоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовище у внутрішнє "Я". Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності. Виділяють наступні фактори соціалізації:• сукупність ролей і соціальних статусів, що пропонуються людині суспільством;• соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретний статус;• система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві;• соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей;• загальна ситуація в країні.Соціалізація не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів соціалізації. їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації. Агентами первинної соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних угрупувань. Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, держави, Соціалізація є безперервним процесом. Вона охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи. Залежно від віку індивіда розрізняють 4 основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років).

4. Соціалізація дорослих.