7.Морфологія.Слово як обьект морфології

Морфологія (від грец. morphi — форма, logos — слово, вчення) є розділом грама­тики, в якому вивчаються явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів (частини мови) граматичні категорії і систему їх словозміни. Об’єктом вивчення в морфології є слово як носій ряду граматичних значень, що виражає відповідні граматичні категорії, властиві лексико-граматичним розрядам слів. Відповідно до вияву граматичних значень слово може видозмінюватись, утво­рюючи усталену мовною практикою систему форм. Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою. Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей (відношень між словами), називаються словозміною. А система форм, співвідносних із певною системою синтаксичних граматичних значень, називається його парадигмою. Своєрідність видозміни слів, що належать до іменних частин мови, на відміну від дієслова, відбита в термінах відмінювання (для іменних частин мови) і дієвідмінювання (для дієслів). У словах, що не виражають граматичних видозмін як синтаксичних властивостей слова (у них це нульовий показник), виступає одна словоформа. Це так звані не­ змінювані слова. Словозмінні значення в сучасній українській мові в основному виражаються сло­возмінною морфемою — флексією. Однак система відмінювання та дієвідмінювання, крім флексій, включає й систему відповідно оформлених основ з урахуванням мор­фонологічних явищ (чергувань звуків, перенесення наголосу в слові та ін.), напри­клад: дуг-а, дуг-й, дуг-ою, дуз-і, дуг-и, дуг, дуг-ам, дуг-ами; водж-ух вдд-иш, вод-ить, вод-имо, вод-ите, вод-ять. Об’єктом морфології є також словоформи, в яких виражаються граматичні харак­теристики слова незалежно від його синтаксичних властивостей, наприклад, форми ступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітив, дієприслівник.

8.Іменник .Лексико граматичні розряди

Лексико – граматичні розряди іменників Загальні: істоти, неістоти (конкретні предмети, абстрактні поняття, явища, неречовинні предмети, речовинні предмети, незбірні поняття, збірні поняття. Власні(істоти, неістоти). Тип називання пов’язаний з граматичними ознаками іменників та з їх відмінюванням.  Тому необхідно розрізняти, до якого лексико-граматичного розряду відноситься іменник: 

•  загальні /власні

•  істоти /неістоти

•  конкретні /абстрактні

•  незбірні /збірні

За своїм лексичним значенням іменник може входити в кілька лексико-граматичних розрядів. Напр., цемент – загальний, неістота, речовинний; біолог – загальний, істота, конкретний; хуртовина – загальний, неістота, абстрактний; Європа – власний, неістота, абстрактний.  Лексичне значення іменників (називання предметів) виражається в таких його граматичних ознаках:

• а) основних синтактичних функціях – підмета; додатка, іменної частини присудка;

• б) морфологічних категоріях – роду, числа, відмінка.

9.Службові частини мови

Службові частини мови (їх три: прийменник, сполучник, частка) предметного лексичного значення не мають і служать лише для зв’язку слів у реченні (прийменник, сполучник) або для надання окремим словам і реченням додаткових смислових чи емоційно-експресивних відтінків, а також для творення морфологічних форм і нових слів (частка).

Прийменник — незмінна службова частина мови, яка виражає залежність одного повнозначного слова від іншого у словосполученні. Прийменники самі членами речення не виступають. Прийменник підкреслюють разом із тим членом речення, з яким він пов'язаний за змістом: Я від колиски чую рідну мову (О. Деркач). Зацвіла калина білякруч Дніпра (А. Камінчук). Прийменники не мають лексичного значення: у, за, перед, через. Проте разом із відмінковими формами іменників, займенників та числівників вони можуть указувати на: • місце: По діброві вітер віє, гуляє по полю.          Край дороги гне тополю до самого долу                                             (Т. Шевченко); • час: Сумним бузок стає під вечір (Г. Чубач); • причину: Повітря тремтить від спеки (М. Коцюбинський ); • мету: А я піду за волю проти рабства (Леся Українка ); • кількість: У майстерні невеликі, на чотири шибки, віконця (М. Стельмах ). Найчастіше прийменники стоять при іменнику. З усіма частинами мови прийменники пишемо окремо.

За будовою прийменники поділяють на прості, складні та складені. Прості: з, за, до, через та ін. Складні, що утворені поєднанням простих прийменників: понад, попід, посеред, задля, заради, з-за, з-поміж та ін. Складені прийменники утворені від кількох слів: поруч з; згідно з; незалежно від; у зв'язку з; у вигляді; з метою; на чолі; незважаючи на та ін. Складні прийменники звичайно пишуть разом (поза, поперед), лише такі, що починаються із з (із), пишуть через дефіс: з-за (із-за), з-над, з-під, з-поміж, з-перед. Складені прийменники пишуть окремо.  Сполучники — це незмінювані, короткі слова типу: і, а, але, бо, щоб, які вживаються для вираження логіко-семантичних відношень – рівноправності, послідовності, причинно-наслідкові, умови та ін.,  між словами і реченнями. Це — одні з найчастіше вживаних слів. Сполучник суттєво впливає на зміст речення. Сполучник — це службова частина мови, яка служить для поєднання однорідних членів речення або речень. Напр.: Учітеся, читайте, і чужому научайтесь,   Й свого не цурайтесь,  Бо хто матір забуває,  Того Бог карає. (Т. Шевченко)

Сполучники і, й з’єднують однорідні (рівноправні) присудки; бо – з’єднує два речення (головне й підрядне) і виражає причинно-наслідкові відношення між ними. Отже, сполучники служать для конструювання речень – простих і складних, і виражають при цьому певний тип логіко-семантичних зв’язків між словами і реченнями. За значенням сполучники бувають:

• а) сурядні,

• б) підрядні,

• в) пояснювальні.  

Сурядні сполучники   з’єднують однорідні члени речення або рівноправні частини складносурядних речень:

Можна вибрать друга  І по духу брата,  Та не можна рідну  Матір вибирати. (В. Симоненко)

Серед сурядних сполучників розрізняють:

• єднальні: і (й), та (в значенні “і”), також, і...і, ні...ні, як...так і, не тільки...а й;

• протиставні: а, але, та (в значенні “але”), зате, проте, однак, все ж;

• розділові: або, чи, або...або, чи...чи, то...то, не то...не то, чи то...чи то. 

Терміни єднальні, протиставні і розділові сполучники буквально вказують на тип відношень, який виражають ці слова. Підрядні сполучники з’єднують частини складнопідрядних речень (головні та підрядні речення): Ярема гнувся, бо не знав, сіромаха, Що виросли крила, що неба достане, Коли полетить (Т. Шевченко) Серед підрядних сполучників розрізняють:

• порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов, немо, наче, неначе, неначе б, неначебто, ніби, нібито, буцім, буцімто;

• часові: як, перед тим як, після того як, як тільки, відтоді як, з тих пір як, тимчасом як, як тільки, тільки що;

• причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим що, оскільки;

• мети:щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;

• умови: якщо, якби, коли б, аби, раз;

• допустові: хоч (хоча), хай (нехай), дарма що, незважаючи на те що;

• наслідковий: так що.

Терміни-назви різновидів підрядних сполучників орієнтують щодо типу відношень, які виражають ці сполучники. Запам’ятайте їх. Пояснювальні сполучники приєднують уточнюючі слова або речення: Добре вродили зернові культури, а саме жито, пшениця, овес. До пояснювальних належать такі сполучники: тобто, цебто, а саме, як-от, або, чи (у значенні “тобто”). За будовою сполучники бувають: *а) прості, *б) складні, *в) складені.

• Прості (з одним коренем): і, а, та, бо, що, чи, як.

• Складні (з двома і більше коренями злитого написання): проте, зате, щоб, якби, нібито.

• Складені ( з двома і більше коренями роздільного написання): коли б, тому що, через те що, так що, незважаючи на те що, не тільки...а й.

За способом вживання сполучники поділяються на: *а) одиничні, *б) повторювані, *в)парні.

• Одиничні сполучники (і, а, але, або, як, мов) вживаються тільки між двома однорідними членами речення або між двома реченнями: Сонце повернуло на захід і зникло за горою. (повернуло і зникло – однорідні присудки). Між сходами, що вели на другий поверх, стояла пальма. ( що – приєднує підрядне речення до головного).

• Повторювані сполучники ( і...і, ні...ні, або...або, чи...чи, то...то) повторюються два і більше разів при однорідних членах речення та частинах складносурядного речення: Теє слово всім давало то розраду, то пораду. (Леся Українка) Ви або жартуєте зі мною, або просто перевтома винна.

• Парні сполучники ( не тільки...а й, як...так і, хоч...але, якщо...то) вживаються між двома однорідними членами речення: Хоч поганий тин, та затишно з ним. Не тільки пригорбки, а й долини зазеленіли під сонцем. 

Частка — це службова частина мови, яка надає слову чи реченню додаткового відтінку або служить засобом творення форм слів та похідних слів. За роллю у слові і реченні частки поділяються на: 1) формотворчі, 2) словотворчі і 3) фразові (заперечні та модальні). Частина мови Частка Що виражає Різні модальні відтінки в реченні або додаткові словотвірні чи гра­матичні значення в слові Морфологічні ознаки Незмінювані слова. Поділяються на словотворчі і граматичні (ті, що творять форми умовного та наказового способу дієслів). Пишуться разом, окремо або через дефіс Синтаксична роль Підсилюють або виділяють якесь слово; служать засобом вираження питання, заперечення, ствердження, спонукання і т. д.