31. Значимість соціологічного підходу Вебера у теорії реалізму.

Значний внесок у розвиток наукових основ реалізму зробив видатний німецький соціолог М. Вебер у працях "Покликання до політики" та "Політичні спільноти і господарство". Його міркування щодо їхньої сутності випливають із твердження про те, що "головним засобом політики є насильство". Змістом політики є боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими людьми, групами людей чи політичними спільнотами (тобто державами). Силовий характер політики особливо помітний у сфері міжнародних відносин, де будь-які політичні утворення — це утворення, пов'язані з насильством. "Силі" політичних утворень притаманна своєрідна динаміка: вона може стати підставою для специфічних "престижних" претензій тих представників згаданих утворень, які впливають на їхню зовнішню політику... Природними носіями таких "престижних" претензій є великі кількісно політичні спільноти. Усяке політичне утворення, звичайно, надає перевагу сусідству зі слабшим від нього утворенням над сусідством із сильнішим. Велика політична спільнота, як потенційний претендент на престиж, є джерелом потенційної загрози для всіх сусідніх об'єднань і водночас вона постійно відчуває приховану загрозу собі тільки тому, що вона більша й сильніша за інших". Іншою надзвичайно важливою для розвитку теорії реалізму думкою Вебера, було його твердження про залежність економічних процесів від силових політичних інтересів. Економічні інтереси діють на зовнішню політику опосередковано, хоч і стимулюють експансіонізм великих держав. Деякі могутні та експансіоністські держави взагалі існували без спільного ринку та не мали розгалужених економічних інтересів, що могло б спричинити об'єднання їх частин, як, наприклад, Німеччина у XIX ст., навіть усупереч їм. М. Вебер рішуче заперечував визначальний вплив моралі на політику, яка у вигляді абсолютної етики (тобто безвідносних до ситуації чи сфери діяльності норм людської поведінки) не може застосовуватись до політики. Вплив абсолютної етики на зовнішню політику завжди негативний, тому що "етика має справу з політично безплідними — з огляду на неможливість їх розв'язання — питаннями про вину в минулому. Займатись цим — це і є політична вина, якщо вона взагалі існує. Окрім цього, тут залишається поза увагою неминуча фальсифікація всієї проблеми завдяки впливу цілком матеріальних інтересів: зацікавленості переможця у найбільшому виграші (моральному та матеріальному) і надій переможеного виторгувати собі певні переваги визнанням своєї вини, — якщо тут і є щось "підле", то саме це"2. М. Вебер стисло та логічно виклав засадничі принципи теорії політичного реалізму: силовий зміст політики, її автономія від інших сфер суспільної діяльності та неможливість застосувати мораль у її абстрактному розумінні до політики.

32. Найважливіші етапи розвитку теорії ідеалізму. Спільність і відмінність філософського, теологічного, правничого та політичного ідеалізму. Теорію ідеалізму, яку ще іноді називали утопізмом, а в ширшому контексті загальносуспільної теорії — лібералізмом, як напрям наукової думки починала формуватись в Античні часи. Роздуми з цього приводу знаходимо у працях Платона й Арі-стотеля, Конфуція, Ціцерона, Ульпіана та інших. Античні вчені зосереджували увагу на сутності держави та проблемах війни і миру, які, зрештою, і в пізніші часи були головним об'єктом дослідження теорії міжнародних відносин. Уже тоді формулювалися твердження про анормальність війн та їх справедливий чи несправедливий характер, а агресивність держав пояснювали особливостями їхнього внутрішнього політичного устрою.

Особливе значення для розвитку засад ідеалізму мали погляди двох великих давньогрецьких філософів — Платона та його учня Арістотеля.

Основна ідея Платона та Арістотеля, яка пізніше стала фундаментом не лише ідеалізму, а й усієї класичної школи теорії міжнародних відносин, полягала у твердженні про суб'єктивний характер держави та її політики. Цю політику, яка мала б відповідати критеріям мудрості та справедливості, вони розуміли як наслідування добрих звичаїв та ідей1.

Відродженням ідеалізму в середньовіччі можна вважати теологічну концепцію Томи Аквінського (1225—1274), який причину війни вбачав у гріховності людей та світської влади, а засобом досягнення та збереження миру вважав поєднання в політиці звичаєвого та канонічного права, тобто — людського та божого порядку.

Конфлікти і війни випливають із людських слабкостей та гріхів (жадібність, жорстокість, гординя тощо), які мають бути подолані чи регульовані за допомогою сповідування lex aeterna, тобто вічного Божого закону. Власне тому світська влада має бути доповнена духовною, що в реаліях XIII ст. означало підпорядкування християнських монархів Європи владі Папи Римського. Підпорядкування світської влади духовній мало на меті повне вилучення із суспільного життя війни між християнами та регулювання на основі lex helium (права війни) війн в ім'я самооборони, перемоги "добра над злом", підтримання християнства у боротьбі проти іновірців і варварів.

Концепція Т. Аквінського стала офіційною доктриною католицької церкви, оскільки вона обґрунтувала та узагальнила її практичну політику щодо тогочасних європейських держав.

X. Ґроцій (1583—1645) сформулював концепцію гармонійних та безконфліктних міжнародних відносин за допомогою створення та впровадження системи міжнародного права.

В одній із своїх перших праць "Mare liberum" ("Вільне море") він намагається дослідити дилему війни і миру через призму моральних принципів, що визначають собою взаємовідносини між державами світу. На його думку, для розв'язання збройних конфліктів варто застосовувати універсальні моральні принципи, яких мають дотримуватись уряди всіх країн світу. 

Дж. Бентам (1748—1832) висунув ідею "обмеження сили" у міжнародних відносинах, що, на його думку, унеможливило б збройні конфлікти і загарбницькі війни, спричинені релігійними та пріоритетними суперечками, тиранією однієї нації щодо іншої, корисливими інтересами владних еліт. Політичні еліти звикли за будь-яких обставин послуговуватись збройною силою, незважаючи на те, що така політика суперечить інтересам народів, схильних до миру та гармонії.

Основи ідеалістичного розуміння міжнародних відносин цілісно та чітко сформульовані у працях видатного німецького філософа Е. Канта (1724—1804) "До вічного миру" та "Ідеї загальної історії із космополітичного погляду". Е. Канта вважають засновником ліберального напряму ідеалізму, за його ідею, що метою розвитку людства є досягнення "загального громадянського стану", який розуміють як систему представницької демократії. Прагнення досягти такого стану випливає з потреби обмежити суб'єктивну волю окремих осіб, наділених владою. їх безконтрольність сприяє вияву жорстокості, жадібності, манії величі, що штовхає народи до війни, якої всі вони не бажають. Це можливо зробити лише за умов створення громадянського суспільства, створення громадського контролю за діями і рішеннями влади та залу чення громадян до активного керування державою, наслідком цього стане постійний мир. Він виникне завдяки тому, що якщо для "вирішення питання: бути чи не бути війні? — вимагається згода громадян, то... вони добре подумають, перш ніж починати настільки погану гру. Тому, що весь тягар війни їм доведеться взяти на себе: самим воювати, оплачувати воєнні витрати своїх держав з власної кишені, та на завершення відбудовувати спустошення, причинені війною"1. Стан постійного миру мають підтримувати розвиток взаємовигідних торгових стосунків і система міжнародного права. Це дасть змогу згладити суперечності та недовіру між народами, створити моральну та легальну основу для їхнього гармонійного розвитку

Ідеалізм остаточно сформувався у 20—30-х роках XX ст. як систематизована сукупність поглядів інтелектуалів — ідеалістів, які поділяли позицію Президента СІЛА В. Вільсона стосовно Ліги Націй та сучасних міжнародних відносин. Його погляди сформувались під значним впливом ідей Дж. Бентама та були, виражені у програмних гаслах кардинальної трансформації міжнародних відносин: "мир через право", "гармонія інтересів", "світова гармонія", "міжнародне право як світовий скарб моральних вартостей". Знамениті 14 пунктів, які запропонував президент СІЛА на Версальській мирній конференції, стали фактичним втіленням теоретичних принципів ідеалізму в реальні міжнародні відносини.\ Криза Ліги Націй та Друга світова війна поклали край багатьом ілюзіям науковців і наочно продемонстрували неадекватність реальності міжнародних відносин їхнім уявленням про неї. Теорія ідеалізму зазнала жорстокої кризи, яка виявилася у скепсисі до неї та трансформації позиції аналітиків до діаметрально протилежних оцінок міжнародних відносин.