26. Теорія міжнародного суспільства та її взаємозв'язок із концепціями неолібералізму.

26. Теория международного общества и ее связь с концепциями неолиберализма.

Концепция международного общества представляет собой компромисс между интернационализмом и реализмом при сильной коммунитаристской составляющей. На это указывает важность норм, ценностей и институтов «международного общества» по сравнению с историческим временем и географическим пространством. Отсюда исследование международного общества предполагает анализ культур, религий, идеологий, обычаев, распространенных в том или ином государстве.

При этом, как подчеркивает К. Браун, понятие «мировое сообщество» никогда не используется в отрицательном значении: может быть, не совсем понятно, что должно или что подразумевается под ним, но ясно, что те, кто его используют, уверены: мир стал бы лучше, если бы он мог быть назван сообществом. Иными словами, данное понятие отличается глубокой внутренней противоречивостью. Избегая явной наивности, Браун признает, что «существуют разные коммунитарные подходы, варьирующиеся от гегельянских "метарассказов" о духе через квазирелятивизм Уолцера до постмодернизма Рорти. Тем не менее каждый из подходов в целом содержит следующее: нет достаточной причины верить в то, что мир сообществ будет или хотя бы мог быть превзойден мировым сообществом». Более того, он подчеркивает ту особую важность, которую приобретает в данном контексте понятие «международное общество», отмечая, что «многие из позитивных особенностей мирового сообщества могут быть обнаружены в том множестве сообществ, которое основано на праве законов, но не объединено каким-то глобальным проектом». Это достаточно красноречивое признание имеет под собой все основания. Действительно, революционаризм универсализма теории мирового сообщества выглядит не только забеганием вперед в теоретическом отношении, но и способен приводить к опасным последствиям при попытках его неуклонного воплощения в практику международных отношений. В свою очередь, рационализм интернационализма теории международного общества нередко недооценивает роль тех требований, которые ставят современные глобальные процессы перед государствами.

Основатели теории международного общества, позиционируя свои взгляды как рационализм, опирались на идеи Г. Гроция и стремились отмежеваться как от политических реалистов, так и от либералов, концептуальные истоки которых связаны с идеями «вечного мира» Канта. Поэтому существует достаточно четкое различие между двумя течениями: с одной стороны, это универсализм (революционаризм), с присущими ему различными вариантами теории мирового (глобального) общества (сообщества), а с другой — интернационализм (рационализм), остающийся верным теории международного общества.

А. Д. Богатуров очень точно интерпретирует «международное общество» как «авангард мирового общества», фиксируя тем самым близость интернационалистов и универсалистов. Действительно, оба течения исходят из посылки о единстве человеческого рода, а следовательно, и интересов составляющих его структурных образований — от государств, обществ и социальных групп до конкретных индивидов. Соответственно, как универсализм, так и интернационализм имманентно содержат идею о движении человечества к такому миропорядку, в рамках которого указанное единство сможет найти свое наиболее полное выражение.

Вместе с тем универсализм, издавна (еще от стоиков и Цицерона) считавший разделение человечества на государства вторичным и отдававший приоритет интересам и правам человека, всегда был склонен апеллировать к моральным нормам и вечным нравственным идеалам как основе и побудительному мотиву международной политики, призванной способствовать реализации главной цели — становлению единого сообщества, гармонично сочетающего универсальные ценности человечества с ценностями, правами и свободами индивида. В свою очередь, интернационализм, особенно с XV-XVI вв., т.е. по мере все большего укоренения государства как повсеместно господствующей формы политической организации общества исходит из того, что в таких условиях интересы индивидов неизбежно опосредуются государствами. Поэтому он видит иной путь к достижению всеобщности — через развитие международного права, создание и совершенствование международных институтов, в том числе и с надгосударственными полномочиями, писаных и неписаных (имеющих значение моральных норм) правил поведения государств, соблюдение и развитие лучших традиций уважения к договорам и соглашениям, к делам, составляющим внутреннюю компетенцию государств, и т.п. Поскольку интернационализм отдает приоритет в международной политике государствам и их интересам, постольку в этой своей части он выходит за рамки либеральной традиции. В то же время его адепты дистанцируются и от реализма, считая, что основой международной деятельности является не межгосударственный конфликт, а торговля, экономическое, социальное взаимодействие. «Вопреки гоббсианским взглядам, — пишет X. Булл, — государства, по мнению сторонников гроцианского подхода, связаны не только правилами благоразумия и целесообразности, но и императивами морали и закона. Но в отличие от взглядов универсалистов эти императивы велят не ниспровергать систему государств и не заменять ее всеобщим сообществом человечества, а признать требования сосуществования и сотрудничества в обществе государств».

27. Цивілізаційний підхід у теорії міжнародних відносин. Наукові концепції: А. Тойнбі та С. Хаитигтона. Починаючи з 60-х років XX ст., ще однією проблемою навколо якої точаться серйозні суперечки в суспільній науці, стала проблема цілісності світу. Як наслідок, виникла нова дискусія між прихильниками глобалізаційного та цивілізаційного підходів. У межах цієї дискусії відбувалось остаточне становлення цивілізаційної теорії. Це поняття увів у науковий обіг Мірабо, який ужив його в трактаті "Друг людини". Тоді це поняття означало щабель розвитку культури, стадію розвитку людського суспільства, протилежну дикунству та варварству. 

А. Тойнбі у праці "Дослідження історії", категорично заперечив ідею про єдність цивілізації. На його думку, найважливішим аргументом, що "сприяє цій хибній теорії, є та очевидна істина, що наша західна цивілізація накинула сіть своєї економічної системи мало не на цілий світ, і економічна уніфікація на західний взірець спричинила, на цій основі, і політичну уніфікацію, яка зайшла досить-таки далеко". Реально світ складається з відносно великої кількості самодостатніх цивілізацій, між якими досить мало спільного. Спочатку А. Тойнбі виділяв 21 цивілізацію, але пізніше зменшив їх кількість до 13.

У 1993 p., на сторінках журналу "Foreign Affairs" С. Хантинґтон опублікував статтю "Зіткнення цивілізацій", у якій виклав основні положення своєї теоретичної концепції, яка мала стати "більш застосовним і зручним знаряддям для інтерпретації подій на міжнародній арені, ніж інші парадигми". На думку С. Хантинґтона, класична теорія міжнародних відносин (він має на увазі — державоцентризм) досить правильно та логічно пояснювала міжнародні відносини до кінця XX ст. Однак після руйнування біполярної міжнародної системи вона "не надається для розуміння відмінностей між глобальною політикою після холодної війни і перед нею. Ці відмінності, однак, існують, а в кожній історичній епосі держави інакше реалізують власні інтереси. У сучасному світі вони щораз частіше де-фініюють їх у цивілізаційних категоріях. Вони співпрацюють і створюють союзи з державами з подібною культурою і частіше бувають у конфлікті з країнами з інших культурних кіл". Основна гіпотеза Хантинґтона полягає в тому, що в сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства. Широкі маси населення, розчаровані в ідеології, повертаються до своїх фундаментальних основ, таких як релігія, мова, історія, суспільні цінності й традиції, інституції. Тобто вони намагаються відновити культурну окремішність, що вимагає виділення і навіть протиставлення іншим народам.

Власне, використовуючи як критерії особливості розвитку духовної культури та релігії окремих людських спільнот, він виділив дев'ять великих цивілізацій, що складають собою людство: західну (атлантичну), православну (східнослов'янську), ісламську, китайську, індуїстську, латиноамериканську, африканську, японську, буддистську.