Натурфілософія доби Відродження.

Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Тим самим вирішуються суто філософські питання щодо будови світу та місця в ньому людини. Термін «натурфілософія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Специфіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософських учень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії, Серед представників натурфілософського напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших постатей в історії світової філософії Джордано Бруно та ін.

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника революційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польського вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню людської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу.

Ренесансний неоплатонізм (м. Фічіно, м. Кузанський). Пантеїзм Дж. Бруно.

Ренесансний неоплатонізм не задовольнявся античним політеїзмом та середньовічним монотеїзмом. Згідно з головним постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей. Тому неоплатонізм Відродження передусім антропоцентричний.

Ренесансний неоплатонізм вихідним першообразом розглядав тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, проте становить предмет самоцінного естетичного задоволення. Звідси проблеми пропорції, симетрії, числових канонів, ритму, перспективи, гармонії, що зумовлюють розуміння краси. Дослідженню цих проблем приділяли значну увагу майже всі митці Відродження.

Отже, чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, творець світу й особово-тілесна окрема людина — три моделі розуміння світу, людини і мистецтва, які розглядалися на засадах неоплатонізму.

В ренесансному неоплатонізмі першочергове значення має гуманістичний зміст. Загалом Відродження — це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе.

Не випадково в добу Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Інженер і митець — не лише умілець, технік (античність чи Середні віки), а й Майстер Творець.

Одним із центрів філософської діяльності гуманістів стала Флорентійська платонівська академія. Вона виникла в 1459 році під прямим патронатом Козимо Медичі – глави флорентійської республіки. Це було неформальне об’єднання, гурток шанувальників Платона. Її засновником і главою був Марсіліо Фічіно (1433-1499) – блискучий перекладач Платона і неоплатоніків, якого друзі називали “другим Платоном”. У Флорентійській академії був створений культ Платона: перед його бюстом, як перед Христом, запалювалася лампада. Відбувалася, таким чином, платонізація (поганізація) християнства. Вчення Фічіно – це ренесансний неоплатонізм, своєрідність якого полягала в його світському характері. В Академії процвітала свобода у відношенні до життя, природи, мистецтва. Неоплатоніки розвивали ідеї, типово ренесансні: уявлення про людину як центр світу, про органічний і гармонійний космос, античність розглядалась як досконала цивілізація. Йшлося також про красу як метафізичну цінність, про гідність як властивість, притаманну художнику і поету. М.Фічіно звеличує могутність людини, її творчі можливості, прирівнюючи її до Бога. Головне теоретичне питання філософії Фічіно – це питання про співвідношення релігії та філософії. Ренесансний мислитель зближував релігію та філософію, вважаючи їх рівноправними сестрами, він створив концепцію “загальної релігії”. За цією концепцією релігія – необхідна форма духовного життя всіх народів, а конкретні віровчення і відповідні їм культи – різні вияви єдиної “релігійної істини” (проте християнство вважалося найбільш досконалим виразом релігійної доктрини). Ідеї М.Фічіно – це один з перших виявів віротерпимості.

Філософія Фічіно є також пантеїстичною (“Бог всюди”). Але його пантеїзм не можна трактувати як пантеїзм натуралістичний. Бог як безтілесна сутність, абсолютна першоєдність перебуває поза світом, проте проміні Бога пронизують весь світ. Бог не мислиться без природи і людини. Таким чином, креаціонізм офіційного монотеїстичного віровчення відтісняється на другий план.

М.Кузанський (1401-1461) – це один з найглибших італійських філософів. У своєму трактаті “Про вчене незнання” М.Кузанський виклав своє розуміння природи і Бога, сформулював думку про безконечність пізнання істини. Теїзм, тобто вчення про Бога як творця світу, поєднується у нього з елементами пантеїзму. В дусі ренесансного неоплатонізму Кузанський трактував Бога. Розуміння Бога як безконечної єдності пов’язане у нього з діалектичним вченням про Бога як єдність протилежностей і про перехід від Бога до світу як розкритті цієї єдності. Бог як начало буття називається абсолютним максимумом або абсолютом. Розглядаючи Бога в єдності зі світом, Кузанський розуміє його як “все у всьому”, що охоплює собою все суще, тримає світ у собі. Заперечуючи дуалістичне трактування світу і Бога, Кузанський демонструє, по суті, пантеїстичну традицію, яка більш близькою є до пантеїзму містичного: не Бог ототожнюється з природою, а природа, світ міститься в Богові.

Світ, на думку М.Кузанського, виникає з божественного “абсолютного максимуму” шляхом його “розгортання”. Ідея саморозгортання абсолюту веде до більш глибокого розуміння світу як єдності. Думки Кузанського про збіг (єдність) усіх протилежностей в Богові за своїм змістом і формою діалектичні. Висловлена ним думка про єдність протилежностей робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.

Перебуваючи під значним впливом неоплатонічної філософії М.Кузанський мислить людину як мікрокосм, малий світ. В людині – найбільш величному зі всіх творінь Бога – знаходить свій вираз гармонія світу. Характерна для всього сущого “тотожність протилежностей” знаходить свій вираз і в людській природі. На думку М.Кузанського, людина, яка піднялася до “об’єднання з максимальністю” була б Людиною так само, я к Богом, і Богом так само, як Людиною. Таке поєднанння божественної і людської природи можливе лише в Христі – сині Божому. Важливим є те, що шлях до “обожнення” людини Кузанський бачить не в містичній пасивній споглядальності, а в творчій діяльності розуму.

Сучасне прочитання М.Кузанського дозволяє виявити цілу низку геніальних здогадок. Йдеться про геніальне вирішення питання про діалектику частини і цілого. Оскільки “Бог у всіх речах і всі вони в ньому”, то “все ціле знаходиться у своїх частинах в будь-якій частині через будь-яку частину”. Досягнення сучасної науки – генетики, фізики (голографії) показують, що частина несе в собі інформацію про ціле, а ціле в певному сенсі тотожне частині.

Приклад філософії М.Кузанського показує, що теологічна діяльність богословів доби Відродження нерідко включала в себе глибоку наукові роздуми і приводила до гідних подиву філософських передбачень.

Ідеї М.Кузанського про місце людини в світі, про її зв’язки зі світовим цілим, про сам Космос стали вихідними засадами для переосмислення самого космосу. Цій справі було присвячено життя і діяльність польського вченого Миколая Коперніка (1473-1543). Змінивши геоцентричне вчення Птоломея вченням про геліоцентризм, заявивши, що земля не є центром Всесвіту і має таку ж природу, як і інші планети, Копернік піддав нищівній критиці теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Теологічне вчення про творення світу з нічого змінилось натурфілософським ученням про безконечність і несотворимість світу.

Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Всесвіту та самої себе.