Філософія

Практична робота 3

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ

Основні принципи філософії Середньовіччя

I. Теоцентризм. Бог — центральне поняття філософських систем цього періоду. Причому мислиться він як єдиний початок всього сущого. Бог — це абсолютний суб'єкт.

2. Принцип творіння (креаціонізм). Бог є "вседержителем, "творцем неба і землі, видимим же всім і невидимим". Творіння походить з нічого, по слову Господа, відповідно до Його благої волі. Таким чином, світ виявляється розділеним на нетварний (нестворений) і тварний (створений). Перший — це світ самого Господа в його трьох обличчях, де мешкають ангели, архангели і тощо — найближче оточення Господа, туди допускаються святі і безгрішні (вибрані). Тварний світ — земний, природний, людський.

Згідно цьому принципу людина створена за образом і подобою Бога, тобто несе в собі вищий початок.

3. Принцип одкровення. Оскільки все "в руце Божий", плотське пізнання світу дає лише приблизне знання; понятійне, розумне пізнання, повніше розкриваючи істину, не дає її в повному об'ємі. Тільки перед вибраними в рідкісні миті Бог своєю милістю відкриває істину, учить одкровенням своїм.

4. Наука, філософія розглядаються як необхідні, такі види розумової діяльності, що дають людині знання. Проте вони стоять нижче за теологію і повинні бути підпорядковані завданню її пояснення.

5. Принцип теодицеї (виправдання Бога). Бог є благо, добро, любов. Зло, яке існує в світі, йде від порушення волі Господа, бо він не позбавив людини свободи волі. Зло є розплатою людини за гріхи або випробуванням його благочестя.

6. Принцип есхатологічний. Час як зміна, розвиток подій йде до кінця всього земного життя. В кінці відбудеться друге пришестя Христа, і після Страшного Суду вічне життя знайдуть праведники в новому світі. У цій ідеї прихований могутній оптимістичний початок, що зміцнює надію на справедливість, подяку і майбутнє щасливе життя, коли гідна людина буде винагороджена по заслугах.

7. Біблії, як і всьому християнському ученню, а значить, і філософії цього періоду властивий символізм, використання слів-знаків, символів для передачі змісту висловлюваних думок. Символізм давав можливість зашифрувати і передати присвяченим набагато глибший зміст, ніж це представлялося на перший погляд. Звідси виникнення нового методу пізнання, який зберіг своє значення до наших днів.

8. В середні віки складається християнська герменевтика (від гр. герменевтикос — що роз'яснює) — напрям у філософії, основним завданням якого є розробка методології розуміння — спочатку Біблії, літературних пам'ятників, а потім і інших текстів. Для розуміння суб'єкт повинен бути максимально включеним в предмет пізнання, в іншу суб'єктивність.

Основні етапи розвитку середньовічної філософії.

Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (У-ХУ ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476)'. Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика (кінець XIII-XV ст.)2.

Апологетика

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Патристика Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії.

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.

Схоластика (XIII—XV ст.) (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією.

Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття: — «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей; — «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа; — тваринне царство і, відповідно, тваринна душа; — людина і розумна безсмертна душа.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.