Розвиток скульптури та архітектури.
В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення - головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).
Розвиток українського мистецтва XIX ст. зумовлений змінами, що відбувалися в ньому ще наприкінці попереднього століття. У цей час в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий художній напрям — класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях. Бурхливість і динамізм бароко змінилися врівноваженістю й простотою. Основним принципом архітектури стало застосування античної ордерної системи на тлі простих і чітких геометричних форм. У живописі та скульптурі провідного значення набули міфологічні та історичні теми, ідеалізовані зображення людини за античними зразками.
Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.
У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму - Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А.Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву Магдебургського права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.
Ознаками класицистичної архітектури були імпозантність та офіційна сухість. Зовнішня сухість поєднувалася з внутрішньою зручністю, високими стелями, гарною вентиляцією, багатим освітленням. Класицизм поширився й на культові споруди. Серед них можна назвати 89-метрову дзвіницю Успенського собору в Харкові, збудовану в 1821— 1841 рр. на честь перемоги над Наполеоном, Преображенський собор у Білій Церкві, Покровський собор в Ізмаїлі, Преображенську церкву в с. Великий Бурлук на Харківщині.
Перша половина XIX ст. стала тріумфом містобудівного мистецтва. У центрі міста створювали головний майдан геометрично правильних форм, який оточували величезні адміністративні споруди. На перетині центральних вулиць і навколо храмів теж були невеликі майдани. Від головного майдану розходилися здебільшого прямокутні квартали. Хоча, зважаючи на особливості вже існуючої забудови та ландшафту, архітектори вдавалися і до радіально-кільцевого й діагонального планування.
Будівництво адміністративних, освітніх, громадських і приватних споруд навколо майдану здійснювалося за визначеним планом. Так поступово формувалися архітектурні ансамблі.
Середина XIX ст.— час стилізованих реставрацій. Архітектурні пам'ятки ретельно вивчали, брали до уваги аналогічні споруди й відновлювали чи добудовували їх, дотримуючись визначеного стилю. Так у Києві в 18511852 рр. добудували дзвіницю Софійського собору.
Ще на початку XIX ст. в Україні було заборонено споруджувати оригінальні українські храми. Споконвічні українські традиції будівництва дерев'яних церков зберігали лише народні майстри Лемківщини, Гуцульщини й Буковини. На Східній Україні, за поодинокими винятками, і дерев'яні, і муровані церкви зводили в стилі російської народної архітектури — Російська імперія прагнула позбутися навіть спогадів про українські традиції церковного будівництва.
Із 30-х років XIX ст. православні храми будувалися за офіційно затвердженим «російсько-візантійським» стилем.
Прикладом «російсько-візантійського» стилю є Самсонівська церква на полі Полтавської битви, побудована в 1852-1856 рр. Вона рясно прикрашена пілястрами й кокошниками, увінчана п'ятьма шийками, на яких тримаються цибулясті маківки.
Окрасою міст ставали споруди культурного призначення та приміщення навчальних закладів. Це насамперед будинок оперного театру в Одесі, споруджений 1809 р. в античному стилі за проектом архітектора Жана Тома де Томона. Перший київський театр спроектував відомий київський архітектор, який працював у місті ЗО років,— Андрій Мелен-ський. За його проектами також зведені Миколаївська церква-ротонда, Аскольдова могила і пам'ятник на честь поновлення в Києві магдебурзького права. За проектом Вікентія Беретті у стилі класицизму були збудовані монументальне приміщення Київського університету та Інститут шляхетних дівчат.
У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву “еклектика” (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в “цегельному стилі” (головна прикраса - нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І.Штрома, П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. проект будівлі Полтавського земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.
У розписах інтер'єру собору брали участь видатні російські та українські художники: М. Врубель, В. Васнецов, М. Пимоненко, М. Несте-ров та ін. Зодчі продовжували творчо розвивати ідеї класицистичної архітектури. Зразком такого підходу є будівля Музею старожитностей та мистецтв у Києві (1897-1899 рр., архітектори В. Городецький, Г. Бой-цов, В. Ніколаєв та ін.), нині Національний художній музей України. У його побудові використано форми грецького доричного ордера. На головному фасаді розташовано шестиколонний портик зі скульптурною композицією та фігури левів обабіч широких ходів.
Видатний київський архітектор Владислав Городецький (18631930 рр.) віддавав належне різним художнім стилям. Так, у 1899 р. за його проектом було зведено костел у готичних формах, у 1899-1900 рр.— кенасу в мавританському стилі. Творчість архітектора досягла вершини на початку XX ст., коли він прикрасив Київ неповторними оригінальними спорудами.
Наприкінці XIX ст. у зв'язку зі зростанням популярності оперного мистецтва було збудовано прекрасні споруди театрів у Львові (архітектор 3. Горголевський), в Одесі (архітектор В. Фельнер, Г. Гельмер) та Києві (архітектор В. Шеретер). їх архітектурно-пластичне вирішення витримано в дусі еклектики, що не зашкодило створити враження цілісності й гармонійності. Споруда Львівського театру за композицією нагадує споруду Гранд-опера в Парижі.
Важливу роль у мистецтві класицизму відігравала монументальна скульптура. На вулицях і площах міст почали встановлювати пам'ятники, завдяки чому мистецтво скульптури набуло громадського значення. Одним із найвизначніших скульпторів епохи класицизму був Іван Мартос (1754-1835), родом із м. Ічня Чернігівської губернії. Найвідоміший його твір — монумент Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьманові К. Розумовсько-му в Батурині, генерал-фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в Успенському соборі в Києві, пам'ятник Рішельє в Одесі.
Твори видатного митця відзначаються довершеністю пропорцій, простотою та врівноваженістю композицій, гармонійністю та благородством. Творчість І. Мартоса мала великий вплив на розвиток скульптури в Україні та Росії впродовж усього XIX ст. Яскравий приклад класицизму в скульптурі — пам'ятник князю Володимиру, встановлений у Києві в 1850-1853 рр. у пам'ять хрещення Русі. Його автори — скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт і архітектор Костянтин Тон. Пам'ятник чудово вписується в ландшафт пагорбів правого берега Дніпра. Він є окрасою столиці України і в наші дні.
У скульптурі другої половини XIX ст. розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала дедалі більшого громадського звучання. Так, у різних містах на громадські кошти України було встановлено пам'ятники Б. Хмельницькому, І. Котляревському, М. Гоголю, А. Міцкевичу, О. Пушкіну. Кінний пам'ятник гетьманові Б. Хмельницькому на Софійському майдані в Києві (1888, скульптор М. Микешин) став одним із символів міста.
У станковій скульптурі набув поширення побутовий жанр. Основоположником української жанрової скульптури вважають Леоніда Позена (1849-1921). Митець досконало знав життя народу, фольклор і з тонкою спостережливістю та віртуозним володінням формою втілював їх у своїх творах. Його персонажі — лірник, жербак, шинкар, прості трудівники. Працював скульптор також в історичному жанрі. Одними з кращих його творів історичної тематики є «Скіф» і «Запорожець у розвідці». У жанрі скульптурного портрета й монументальної пластики Л. Позен створив пам'ятники І. Котляревському та М. Гоголю в Полтаві.
У Західній Україні жили і творили Петро Війтович, Антон Попель, Михайло Порощук, Григорій Кузневич та інші талановиті скульптори. У Львові та інших містах високого розвитку набули декоративна пластика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер'єрів споруд. Так, окрасою Львова став театр опери та балету, що великою мірою завдячує своєю красою скульптурі. Фасад театру прикрашають три скульптурні групи: на вершині підноситься постать крилатої жінки з пальмовою гілкою — «Слава», з боків установлено дві групи: «Комедія і Драма» та «Музика», їх творець — скульптор Петро Війтович. Внутрішній простір фронтону займає рельєф на міфологічний сюжет, виконаний за його ескізами. Війтовичу належать також чудові скульптури та інтер'єри театру — «Любов цілує Амура», «Заздрість, знєва}кєна любов'ю», «Материнство».