98. Цілі та засоби в політиці

Політика є діяльністю. Відповідно, її основні компоненти – це ціль, засоби й результат. Останній компонент вирішальною мірою обумовлений співвідношенням цілей і засобів. Ця проблема перетворилася також на дискусійне поле. Класична «двочленність», як мінімум, передбачає три підходи: два полярних (у них перевага надається одному з компонентів) та інтегрально-компромісному.

«Ціледомінуючий» підхід виправдовує використання будь-яких засобів у ім΄я досягнення благородної мети. Сумнозвісний принцип «мета виправдовує засоби» не потребує коментарів – соціально-політична історія забезпечила багатим негативним матеріалом.

«Засободомінуючий» підхід, що надає перевагу моральному пріоритету засобів над метою, не залишив кривавого сліду в історичній пам΄яті людства. Він приваблює своїм утопічним ідеалом, але покладання на засоби як моральний критерій політики більш ніж сумнівне. Політика не є мірою вираження моральної досконалості людей, бо прямо пов΄язана з матеріальними інтересами. «Моральна ідея» й «інтерес» дистанціюються в соціальній науці і далеко не завжди гармоніюють у конкретній політиці.

Опанування «компромісної технології» як оптимального синтезу цілей та засобів і є тим «царським мистецтвом», про яке мріяв Платон. Реалізація на практиці такої технології власне і робить політика «долеупорядником» за мінімуму соціальних витрат, а статус цей важко досяжний.

99. Теорія розподілу влади ш. Монтеск'є

Більшість мислителів минулого (Арістотель, Падуанський, Локк) зазначали, що діяльність держави є неоднорідною і має кілька видів: законодавчу діяльність, виконання законів (управління) і правосуддя.

Спираючись на ідеї попередників, Шарль Монтеск΄є створив теорію «розподілу влади», що визнається як класична. На його думку, у правильно облаштованій державі не може бути єдиної влади, а повинні існувати три незалежні одна від одної влади: законодавча, виконавча і судова. Їх поєднання в одному органі неминуче приведе до занедбання спільних інтересів і є несумісним з політичною свободою.

Схема Монтеск΄є мала яскраво виражений соціально-правовий зміст і стала теорією політичного компромісу між молодою тоді буржуазією і феодальною верхівкою. Законодавча влада повинна належати двопалатному парламенту, одна з палат презентувала б «третій стан», а друга – аристократію. Виконавча влада довірялась монарху, а судову здійснював суд присяжних (орган «третього стану»). Виконавча влада за Монтеск΄є, обмежена законом, а суди є незалежними і керуються лише законом. При цьому різні гілки повинні стримувати одна одну: король отримував право вето на закони, які приймав парламент, і навіть міг його розпустити.

100. Неопатримоніальна система

Комплексну концептуальну розробку поняття патримоніалізму у широкій порівняльній перспективі вперше здійснив М. Вебер у своїй фундаментальній праці «Господарство і суспільство».

За класичним веберівським визначенням, «у своєму чистому вигляді патримоніальне і, особливо станово-патримоніальне панування, розглядає всі владні повноваження та відповідні економічні права як приватно привласнені економічні можливості». Специфічною особливістю патримоніалізму є насамперед апропріація (привласнення) сфери управління офіційними носіями політичної влади, а також нерозчленованість публічно-політичної й приватної сфери соціуму, внаслідок чого держава управляється як приватне володіння правлячих груп, які приватизують різні суспільні функції й державні інститути. Як відзначає М. Вебер, «політичне управління розглядається володарем як виключно персональне підприємство, а політичні повноваження існують як частина його особистої власності, що може приносити постійний прибуток у вигляді податків і данини».

Неопатримоніалізм, як правило, виникає у процесі політичної модернізації постколоніальних суспільств унаслідок перманентної кризи політики національно-державного будівництва, що виражається насамперед у неможливості реальної інтеграції й функціонування політії на основі демократичних механізмів конкурентного політичного процесу та формально встановлених раціонально-бюрократичних правил політичної гри. Як відзначає Ж.-Ф. Медар, неопатримоніалізм стає продуктом суперечливої комбінації бюрократичних і патримоніальних норм, за якої функціонування публічно-владної сфери здійснюється за логікою патримоніальних відносин, а її легітимація і формальний порядок формування — за логікою відносин раціонально-легальних. На цьому аспекті неопатримоніальних режимів слушно наголосив К. Клепхем: «Неопатримоніалізм — це форма організації, у якій відносини патримоніального типу пронизують політико-адміністративну систему, що формально будується на раціонально-легальних відносинах. Загальні взаємини водночас будуються за патримоніальною моделлю пана й васала, а не за моделлю раціонально-легальних відносин між начальником і підлеглим, поведінка ж при цьому скоріше орієнтована на демонстрацію персонального статусу чиновника, ніж на виконання суспільних функцій».

Концепція неопатримоніалізму, на мою думку, дає чіткий орієнтир для інтерпретації постколоніальних транзитів не тільки у країнах «третього світу», а й у посткомуністичному регіоні, зокрема в Україні. Історична траєкторія розвитку пострадянських політичних режимів (демократизація до, а не після будівництва й консолідації модерної держави) досить точно відтворює інституційну логіку виникнення неопатримоніального синтезу вже в умовах посткомуністичного розвитку: поєднання сучасного фасаду демократичного устрою з внутрішньою неопатримоніальною логікою його функціонування.

Основними характеристиками неопатримоніальної моделі в посткомуністичних країнах з інверсійним типом розвитку є:

1) формування класу рентоорієнтованих (rent-seeking) політичних підприємців, які для досягнення своїх економічних цілей використовують політичні можливості злиття влади і власності;

2) приватне — тією чи іншою мірою — використання державно-адміністративних ресурсів, передусім силової й фіскальної функції держави, що застосовуються насамперед для придушення політичного опору й усунення економічних конкурентів;

3) вирішальна роль клієнтарно-патронажних відносин та зв’язків у структуруванні політико-економічного процесу, а також простору реальної політичної боротьби.