94. Політичний центризм

В політичному лексиконі термін «центризм» увійшов у зв’язку із подіями Великої французьської революції XVIII ст., коли в залі засідань національної асамблеї – парламенту Франції – праворуч від головуючого розташовувались консерватори (прихильники монархії), луворуч – радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали – посередині між консерваторами та радикалами.

В наступному поняття політичного «центру» традиційно вживалось для визначення серединної позиції політичної сили по відношенню до наявних альтернатив.

Першим виникло переважно технологічне розуміння центризму, як політики послідовних реформ, яка протистоїть одночасно революції та реакції. Така політика направлена на пошук та еволюційну реалізацію найбільш вигідної для суспільства альтернативи розвитку. Центристи виступають за недопущення крайнощів через систему стримувань і противаг.

Засновники другого підходу, згідно з яким центризм є деякою ідейно-політичною конструкцією, розглядають центризм як орієнтація на помірковані методи та програми в рамках практично наявного спектру ідеологічних уявлень. При цьому підкреслюється, що основні ринципи центризму – примирення та стабілізація в суспільстві. 

Третій підхід визначає центризм як системну характеристику, тобто як нову доктрина, тип мислення нашого часу, що характеризується заміною конфронтаційного стилю дій на стиль партнерства,  взаємоподільності, консенсусу, компромісу. Перехід розвинених суспільств до центризму є наслідком зникнення класового антагонізму, зупинення боротьби різних соціальних груп на знищення.

Центристська свідомість, втілена в політиці, здатна вирішувати багато: вона до­тримується не якихось проголошених раніше догм, а виходить з аналізу реальних процесів і з'ясування реальних тенденцій. Це не прислужництво, а компроміс; не конформізм, а скоріше тверда політика без абсолютизації раз і назавжди прийнятих рішень. Центризм відкидає ідеологію реваншу, стоїть за максимальний облік і узгодження інтересів усіх суб'єктів політики, протистоїть логіці «або - або»; це об'єднання раціонального.

95.Форми територіального устрою держави

Форма державного устрою – адміністративно-територіальний устрій держави, характер взаємовідносин між центральними і місцевими органами влади. Сучасна держава має 2 форми:

1. Унітарна (проста)

2. Федеративна (складна)

Унітарна – складові держави не мають політичної самостійності, управління належить виключно центру. Існують єдині органи управління, єдина Конституція, єдине громадянство.

Виділяють: 1. Централізовані унітарні держави - місцеві органи влади, маючи достатньо широку самостійність у вирішенні місцевих проблем, безпосередньо орієнтовані на виконання рішень центру (Швеція, Данія)  2. Децентралізовані - регіони можуть користуватися досить широкою автономією, вирішують важливі питання, передані в їхню компетенцію центральними органами, але їхня компетенція обмежена центром (Іспанія, Франція, Україна)

Федеративна – держава, складові якої мають певні ознаки державності. Частини держави наз суб’єкти федерації. Вони мають значні політичні повноваження: формування органів управління, прийняття конституцій і законів, що не суперечать загальнодержавним (РФ,ФРН, США, Бразилія, Індія, Канада).

Окрім того виділяють і конфедерацію – постійний союз суверенних держав, що створюється для здійснення конкретних спільних цілей екон, військ., дипломатичного чи ін. характеру. Її члени повн зберігають свій суверенітет, а у компетенцію союзу передають лише обмежене коло питань, що стосуються всіх учасників конфедерації. Прикладами були США в період громадянської війни, Швейцарія до 1848 р і Німеччина в 1825-1867. Зараз конфедерацій немає.