85. Т. Гоббс і д. Локк про державу – дві моделі держави.

Томас Гоббс (1588—1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті “Про громадянина” (1642) та книзі під назвою “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651).

На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока “війна всіх проти всіх”. В інтересах загального добробуту та соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав та перенести їх на державу, яка, виражаючи спільну волю всіх, зможе примусити кожного дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс визначає як “єдину особу”, воля якої складає в собі волю всіх.

Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх громадян, крім права на життя. Він виходить з того, що верховна влада ніякою угодою зі своїм народом не пов'язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, “кожен з кожним”, а тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними. Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства.

Для того щоб не поширювалися думки і вчення, які можуть підривати суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стають контроль і регламентація духовного життя. Гоббс вважає не тільки можливим, але й необхідним введення цензури над книгами, проповідями, зверненнями до народу.

Відмова індивідів від політичної свободи й передання прав верховної влади над собою державі повинні, на думку Гоббса, якось стримати зіткнення політичних інтересів різних партикулярних груп, забезпечити безпеку підприємницькій діяльності та приватновласницьких прав індивідів, створити, нарешті, сприятливі умови для економічного зростання.

Видатний англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632-1704) розробив ліберальну концепцію суспільно-політичного устрою. Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воєн, “модернізації без революції” теоретично обгрунтована Локком у “Двох трактатах про правління” (1688) – його основній політичній праці.

Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. На відміну від Гоббса у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються, а зберігаються при індивідах.

Політичні права громадян стають обмежувачами повноважень держави, перепоною для будь-якого замаху з її боку на економічну свободу і власність приватних осіб. Локк же виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Втративши політичні права, особа втрачає і гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя і власність. Адже абсолютна влада може, якщо вважатиме це за потрібне, у будь-який момент замахнутися і на матеріальний добробут громадян.

Саме тому створення державності у Локка не пов'язане з відмовою від своїх власних прав як таких (у тому числі від права контролю над владою, вільного політичного волевиявлення і т.ін.). Права людини переважають над будь-якими державними правами; сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи. Тому громадянин зобов'язаний підкорятися державі до тієї пори, поки вона не починає загрожувати його основним інтересам.

Щоб уберегти людину і суспільство від необгрунтованих зазіхань з боку державної влади, гарантувати захист від можливого деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати й урівноважувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу –королю або кабінетові міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією нею ж встановлених законів, застосування яких залежить вже не від неї, а від виконавчої влади.

Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в новочасівській теорії так виразно прозвучала теза про те, що “соціального миру” можна досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.