80. Іслам та політика.

Іслам як релігійна доктрина і форма соціальної організації завжди відігравав на мусульманському Сході іншу роль, ніж християнство в Європі. Християнство ніколи повністю не усувало світську владу. Іслам навпаки, пройняв усі структури мусульманського суспільства,вирішальною мірою визначив характер ек. відносин і форми політичної адміністрації, соц.. структуру, побут і культуру віруючих.

Іслам відіграє надзвичайну роль у соц..-політичному житті мусульманських країн. Інтегруюча функція релігії виявляється не в чисельності її прибічників, а в ідейно-інституціональній злитості мусульманської общини(умми). Теоретично вона об’єднує всіх мусульман світу незалежно від їх етнічної та культурної належності.

Коран – священна книга мусульман – є основним джерелом і зародженням соц..-політичних ідей ісламу. Вихідним постулатом ісламської концепції політики є твердження про належність усієї влади Аллаху. Із цього випливає, що навіть ті, хто має повноваження займатись адмініструванням, не є дійсними правителями людей. Єдиним істинним законодавцем у світ ісламу є Аллах, а законодавча діяльність людей, осільки вона лише делегована віруючим, повинна здійснюватись, як і віра, у повній відповідності з положеннями Корану.

Наріжним каменем ісламської концепції світового порядку є положення про поділ світу на мусульманську общину умму і весь ін. світ. Воно не означає визнання юридичної рівності між ісламською та неісламською його частинами. Відповідно до ісламської доктрини держава повинна досягти цивілізованості, щоб претендувати на рівність. Свідченням такого рівня розвитку є визнання єдиного бога. Це недвозначно означає вимогу прийняття ісламу не мусульманськими народами.

Соц.-політична доктрина ісламу є досить суперечливою: запевняння в мирній її спрямованості, визнання подільності світу і священний обов’язок поширювати іслам суперечать один одному.

Нині в мусульманському світі панує концепція «ісламської солідарності», яка визнана найбільш доцільною для взаємовідносин між мусульманськими країнами.

Незважаючи на спільну ідеологічну основу, відносини між різними мусульманськими країнами відрізняються різноманітністю. Для деяких країн характерною є політична нестабільність, де одні мусульмани конфліктують з іншими. Зокрема суніти і шиїти ведуть одвічну суперечку про те, кому повинна належати влада в ісламській общині. За зовнішніми релігійними розбіжностями прихована мета сунітів і шиїтів – боротьба за політ. вплив.

Ісламський фундаменталізм – досить неоднозначне і складне явище. Формально ісламські фундаменталісти закликають до руху назад, до створення в країнах з мусульманською більшістю тієї соц. обстановки, яка була в епоху пророка Мухаммеда. Мова йде по суті про повернення до споконвічних цінностей ісламської цивілізації і про реконструкцію одвічної мусульманської держави.

81. Типологія політичних партій.

В політології існує кілька підходів до політизації політичних партій.

1. За організаційною структурою: кадрові, масові, а деякі дослідники додають ще партію виборців.

Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США).

Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж. Шарло та американський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію ще одним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об'єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

2. За характером партійного керівництва: колективна (але з явно вираженою роллю лідера), вождиська, харизматична (влада зосереджена в руках лідера в силу його авторитету в партії чи в суспільчтві загалом), консенсусна.