75. Технології в міждержавній політиці.

Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні.Політичні технології є найбагатоманітнішими. Вони охоплюють передусім сферу дипломатичних відносин — від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці технології можуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей, участі в міжнародних організаціях тощо.Особливу групу політичних технологій зовнішньої політики складають воєнні технології, основними з яких є війна і воєнний тиск.Економічні технології зовнішньої політики означають використання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав.До економічного потенціалу держави належать її промисловість, сировинні ресурси, стан робочої сили та ін. Важливою економічною технологією зовнішньої політики є зовнішня торгівля, яка, з одного боку, сприяє збільшенню економічного потенціалу держави, а з другого — дає змогу впливати на політику інших держав через світові ціни, встановлення режиму найбільшого сприяння чи введення ембарго тощо.До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських технологій зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім з метою формування позитивного зовнішнього іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо.

76. Аристотель про політичну справедливість.

Аристотель розуміє політичну науку як вищу з усіх наук, оскільки вона вчить людей жити згідно законів справедливості і права, має на меті загальне благо. В праці «Політика», Аристотель писав: «Бажано, звісно, і [благо] однієї людини, але краще і необхідніше благо всього народа и держави в цілому».

Аристотель вважав політику вищою формою життєдіяльності людини, оскільки завдяки політиці у взаємовідносинах між людьми стверджується справедливість и досягається благо кожного. «Справедливість, — писав він, — має місце тільки в політичному житті, оскільки весь устрій політичного співіснування тримається на праві» .

"Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування", — підкреслював Арістотель у своїй праці "Політика". Право характеризується Арістотелем також як рівність, але, відповідно до його трактування справедливості, ця рівність не абсолютна, а відносна, оскільки люди не рівні за своїм достоїнством.

77 Місцеве самоврядування

Місцеве самоврядування – право територіальної громади на самоуправління. В Україні ЗУ 97 р «Про місцеве самоврядування», КУ 11 розділ. Мешканці села, селища, міста, тобто в межах адм.-терит одиниць.

Представницькі та законодавчі ф-ї. (місто забудова, комунальна політика, освіта, охорона здоров’я).

Сутність державницької концепції полягає в тому, що, по-перше, в ній органи місцевого самоврядування розглядаються як засіб здійснення державних функцій за допомогою недержавних за своєю природою суб'єктів; по-друге, органи самоврядування є окремою ланкою в механізмі народовладдя, оскільки джерелом їхньої влади є воля народу, а не окремої його частини; по-третє, місцеве самоврядування охоплює не тільки територіальні громади, а й регіони.

Громадська концепція місцевого самоврядування розглядає його на рівні первинних суб'єктів-громад, які виконують функції місцевого значення. Згідно з цією концепцією регіональний рівень самоврядування можливий лише за умови добровільного об'єднання територіальних громад села, селища, міста у певні асоціації, визнані та гарантовані державою.

Концепція муніципального дуалізму розглядає органи місцевого самоврядування як структури публічної влади, що виконують дві групи повноважень: муніципальні та державні.

Виходячи з державницької концепції самоврядування, можна виділити його рівні за типом адміністративно-територіальних одиниць: базовий і регіональний. Базовий рівень охоплює територіальні громади — первинні суб'єкти сіл, міст, селищ (комуни, муніципалітети, округи). Цей рівень самоврядування має різні муніципальні режими: уніфікований (Франція, Україна, Данія, Італія) та різноманітний (США, Німеччина, Велика Британія).

Органам місцевого самоврядування властиві ознаки, які становлять їхню правову, організаційну і матеріально-фінансову самостійність (автономію).

Суть правової автономії полягає в тому, що місцеве самоврядування, його органи мають власні повноваження, визначені національною конституцією, і законами або конституцією та законами суб'єктів федерації, а також власними хартіями та статутами. Органи місцевого самоврядування в межах місцевої компетенції, а також у межах компетенції, делегованої державою, можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють різні сторони життя територіальних громад.

Суть організаційної автономії полягає в тому, що органи місцевого самоврядування визначають власну організаційну структуру відповідно до своїх повноважень і не підпорядковуються іншим органам.

Для більш конкретного розуміння компетенції органів місцевого самоврядування потрібно виділити основні групи їхніх повноважень: 1) політико-правові — юридичний статус органів місцевого самоврядування та їхня нормотворча діяльність; публічна влада місцевої спільноти, політико-адміністративні механізми формування цієї влади; представництво інтересів соціальної структури на рівні місцевої громади; 2) фінансово-економічні — формування і виконання місцевого бюджету, планування і регулювання економічного життя; управління об'єктами комунальної власності та комунальним обслуговуванням населення, розвитком транспорту і регулюванням дорожнього руху, санітарією і прибиранням вулиць; 3) соціальні— будівництво житла для малозабезпечених категорій населення, охорона навколишнього середовища, соціальна допомога бідним* управління школами, лікарнями, бібліотеками.

За походженням виділяють такі групи повноважень: обов'язкові, що регулюють найважливіші сфери життєдіяльності місцевої громади і повинні виконуватися в першу чергу (водопостачання, транспорт, громадський правопорядок, охорона здоров'я, освіта і прибирання вулиць); факультативні, які реалізуються місцевою владою після того, як виконані обов'язкові повноваження, і охоплюють додаткові соціальні послуги; делеговані — наділені державною або регіональними структурами влади на певний період для виконання певних державних або регіональних програм.