65. Політична ідеологія.

Політична ідеологія - різновид корпоративної свідомості, яка відбиває групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та відрізняється духовним експансіонізмом. Вона док-тринально обґрунтовує претензії тієї чи іншої групи осіб на владу і функціонально служить підкоренню суспільної думки політичній меті цієї групи. Всі політичні ідеології розрізняються за двома основними критеріями: за пропонованою моделлю трансформації суспільства і за ставленням до прогресу і шляхів його досягнен­ня. Перший критерій поділяє політичні ідеології на праві, ліві і центристські, другий - розмежовує радикалів, прибічників гли­боких революційних перетворень, і консерваторів, апологетів збе­реження існуючого політичного ладу.

Політичні ідеології - продукт епохи Просвітництва і тому в них неминуче відобразились взаємовиключні ідеї соціального прогресу: раціональна соціально-політична думка епохи пропону­вала різні моделі суспільного розвитку.

Представники правого спектру вбачали можливість прогресу в суспільстві, заснованому на вільній конкуренції, ринкових відносинах і пріоритеті приватної власності.

Ідеологи лівого спектру робили акцент на радикальне пере­творення суспільства в ім'я досягнення рівності, соціальної спра­ведливості і створення соціальних передумов для розквіту індивіда. Обидва крайні фланги представлені ультраправими та ультралівими, а між ними знаходяться ідеологи центристського напряму.

Політичні ідеології являють собою духовне знаряддя національних еліт і обумовлюють ступінь ідейного впливу на маси. Тому реальна роль політичних ідеологій у суспільстві залежить від того, наскільки вони в ньому інтегровані.

Політичні ідеології поліфункціональні, основними функціями є:

-оволодіння суспільною свідомістю;

• впровадження в суспільну свідомість власних оцінок мину­лого, сьогодення і майбутнього;

• завоювання суспільної думки з приводу цілей і завдань політичного розвитку;

• згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти.

66.Політична культура як соціальний феномен

Мислителі давнини Конфуцій, Платон, Арістотель, розвиваючи зміст політики, опосередковано і прямо описували сутнісні риси політичної культури. У працях Конфуція утверджується тип культури, властивий підданому, але не вільному громадянину. Його патріархальна модель держави повністю виключає прояви індивідуально-незалежного мислителя членів держави і регламентує політичну поведінку людей відповідно до їх статусу. Така поведінка ігнорує динамічний аспект соціально-культурного розвитку людини і розчиняє індивідуально-людське в державній доцільності.

Платону властиве неоднозначне ставлення до прояву культури в політиці. «псування людської натури» -це прояв аморального в поведінці правителів і підданих. Але за аморальністю приховується той чи інший тип культури індивідів, залучених до політичної взаємодії. Ставлення Платона до культурного компонента політики більш точно видно в його проектах ідеальної держави. У першому проекті він надає пріоритету правителям-мудрецям, філософам від політики, вважаючи мудрість основою державного правління. У другому він утверджує культуру підлеглості, відмовляючи громадянам у праві на самореалізацію. Арістотель дав перше класичне визначення громадянина і цим самим виділив культуроносний шар і грецькому полісі. Ідеальним громадянином у нього є громадянин поліції, а його якості вказують що він має певну політичну культуру.

Термін політична культура виник лише у 18ст і ввів його німецький філософ І.Гердер. поєднання культури з політикою створило велику кількість визначень політичної культури, а це є свідченням багатомірності цього феномена.

Концепція політичної культури вперше були введені до політичної науки американським політологами всередині 1950-х років. З того часу вони набули поширення у світовій політології. Такі вчені як Амонд, Пауелл, Верба, Пай, Шварценберг та інші виходили з того, що традиційний підхід до політики не здатний пояснити фізне функціонування однакових за формою інститутів влади в різних країнах. Вони зосередили свої зусилля навколо ціннісно-нормативного виміру поведінки індивідів і соціальних спільнот, що дало можливість глибше дослідити мотивацію дій інститутів та громадян, виявити причини конфлікту і закономірності політичного процесу.

У політичній науці клались два напрямки у тлумаченні політичної культури. Перший-політична культура є сукупністю політичних позицій. Представники: Алмонд, Пуелл. Згідно до другого, то прибічники розглядали політичну культуру через поведінку суб’єктів політики. Обидва напрямки страждають однобічністю поглядів. Лише поєднання їх дає оптимум і усуває недоліки кожного окремо.

Алмонд розглядав політичну культуру як психологічний феномен. Обєктом аналізу постає зв’язка – політична система- політична культура. Він стверджував, що кожна політична система приєднується до особливого зразка орієнтації на політичні дії, і називає його політичною культурою. Політичні орієнтації Алмонда поєднують: 1.когнітивний компонент(пізнавальну орієнтацію); 2.афективний компонент (афективну орієнтацію, істинне або помилкове знання); 3.оціночний компонент(оціночну орієнтацію).

За версією Алмонда та Верби політична культура складається з трьох видів політичної орієнтації, які можуть домінувати в конкретному суспільстві, і вони є основою політичної культури.