58. Політичні концепції в Києво-Могилянській академії.

Києво-Могилянська академія стала першим форпостом вищої освіти на слов’янських територіях і зробила вагомий внесок в усвідомлення соціально-політичної проблематики. Вінцем політичної думки стала творчість П. Могили, С. Яворського і Ф. Прокоповича.

В історичних умовах польсько-шляхетського панування в Україні і відсутності власної державності влада православної церкви була єдиною силою, що протистояла чужоземній колонізації.

У трактуванні П. Могили «статус священства» є вищим від королівської світської влади, оскільки лише церква володіє «душами людськими»Однак, звертаючи свій погляд до православної Московської держави, відомий полеміст обмежився лише констатацією лояльності сильного православного царя до православ’я.

С. Яворський займав чітко виражену процерковну позицію і виступав проти реформ Петра І. Стверджував, що походження світської влади від бога не дає їй права на втручання в духовне життя суспільства і в канони православної віри.

Ф. Прокопович, навпаки, виступив активним прихильником петровських перетворень і брав дійову участь у проведення петровської реформи. Він був послідовним прибічником «освіченої монархії». Його аргументація необхідності і правомірності абсолютної монархічної влади спирались на обґрунтування самої суті генезису держави. У цьому питанні він наблизився до соціально-філософської концепції Т. Гоббса і Д. Локка. Концепція контракту з верховною владою за Прокоповичем має антиреспубліканський характер. Він різко критикує аристократію і демократію. На його думку, кращий спосіб правління – це необмежена монархія, причому верховним носієм державної влади може стати лише освічений володар – «філософ на троні». У «Слові про владу і честь царську» він категорично відкидає претензії церкви на вищість перед світською владою. У трактаті «Правда волі монаршої» Прокопович твердить про необх. рац. престолонаступництва; наступник пов. бути гідним продовжувачем політики свого родича-попередника.

Таким чином, у творчості «києво-могилянців» була висвітлена проблема державної влади, але розглядалась вона в більш зріли формах і була інтернаціоналізована західноєвропейськими політико-правовими ідеями.

59. Політичні партії в Україні

В Україні немає одностайності щодо типологізації партій за їхніми ідеологічними засадами і політичними платформами. Складність відображення партійного життя в Україні характеризують дві обставини. Перша відображає недосконалість методологічних і методичних досліджень. Друга полягає, по-перше, у невизначеності й незавершеності ідеологічних систем, їхній схожості та еклектичності; по-друге, у частих змінах ідеологічних пріоритетів у партійних платформах; по-третє, у регіональних розбіжностях структури однієї партії або групи партій однієї ідеологічної спрямованості.

Виходячи з цього, політичні партії України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський) — Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (правоцентристський) — Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ); націоналістичний (праворадикальний) — Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА—УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН).

Ліві сили відстоюють збереження Рад народних депутатів як політичної основи держави; скасування інституту президентства; змішану економічну систему зі збереженням пріоритету державної і колективної форм власності, адміністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративних методів боротьби з тіньовою економікою; безплатну медицину і освіту; конфедеративні відносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднання збройних сил.

Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соціал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення державності. Вони розглядають державу як інструмент забезпечення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність.

До неоконсервативного напряму належать націонал-демократичні, християнсько-демократичні сили, їхній консерватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнтуються на інтеграцію з економічними і військовими структурами Заходу та вихід із СНД.

Націоналістичний напрям — найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА—УНСО твердо стоїть на позиціях інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах.

Проголошення пріоритетності прав нації над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії, антикомунізм і антилібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу, протекціонізм щодо національного виробництва, забезпечення могутності держави шляхом збереження ядерної зброї — ось істотні риси ідеологічних орієнтацій цього напряму.

Що стосується типології за організаційною структурою, то більшість партій в Україні мають характер масових та «партій виборців». Останній тип більш характерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.

За характером внутрішньої субординації в Україні виділяються декілька видів централізованих партій: з авторитарним управлінням, з авторитарно-демократичним управлінням, з демократичним управлінням. До першого виду належать партії націоналістичного спрямування (УНА, УНСО, СНПУ), в яких домінує авторитарний стиль управління, напіввійськова дисципліна, роль представницьких органів має декоративний характер. До другого виду відносяться КУН і УРП, де голова партії, а також партійний апарат концентрує значно більше владних повноважень, ніж представницькі органи. Децентралізовану структуру, яка передбачає рекомендаційний характер рішень вищих органів, мали партії соціал-ліберального спрямування, зокрема колишня ПДВУ.

Юридичний статус українських партій регулюється Законом України «Про об'єднання громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головна мета яких — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування.

За територіальною ознакою парти в Україні переважно національні, оскільки закон забороняє утворення партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і мають національний статус, поширення їх місцевих організаційних структур має чітко виражену регіональну спрямованість.

Що стосується владного статусу партій, то треба зазначити, що уряд та місцева адміністрація формуються на безпартійній основі, не визначений юридичний статус правлячої та опозиційної партій, парламентської більшості та меншості.

Парадоксальним є той факт, що багатопартійність в Україні виникла раніше, ніж почалася соціальна диференціація і стратифікація суспільства. Здебільшого партії орієнтуються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цією обставиною політологи намагаються пояснити причину ізольованості партій від суспільних верств, існування явищ партія «в собі» та партія «для себе».