5. Концепція "змішаного державного устрою" Арістотеля.

У центрі політ. вчення Арістотеля, давньогрец. вченого 4 ст до н.е., перебувають проблеми походж., сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а прир-істор. шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдоскон. форма спіл-ня людей.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома прав. формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправ. — тиранія, олігархія і демократія.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правл. за Арістотелем є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправ. форм держави є тиранія, де влада здій-ся деспот. методми одн. ос. в особ-х інтересах.

Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За А., політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — сер. достаток, у правл. — сер. прошарок. Цей сер. прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є прич. держ. переворотів. В політії, на відміну від демократії, більшість забезпечує інтереси всього насел., а не власне більшості. Розумне управ. і стабіл-ть держави будуть там, де сер. прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соц. крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

6. Багатопартійність як проблема теорії та практики.

Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більше двох політичних партій. Їх загальна кількість залежить від багатьох факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і можливість вираження інтересів конкретних соціальних прошарків певною партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не володіє переважним впливом, тому механізмом їх взаємодії виступають компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи країн Зах. Єв. - Італія (14 партій), Голландія (> 20), Україна (> 50), ін.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси: 1) призв. до надмірної сегментації електор. поля під час виборів. 2) надмірна фрагментація політ. сил у парламенті 3) сприяє появі феномену "безвідпов. опозиції" (малі партії – популістські обіцянки).

Розрізняють наст види багатопартійної с-ми: парт с-ма домінування, партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями); партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними); атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення)

Вчені і практики при оцінці політ. систем розходяться у висновках. Одні вваж. найбільш привабл. двопарт. сис-му і посил. на досвід Вел.Брит., США, Австралії, Канади, де забезпечується політична стабільність, можливість для громадян вибору, а урядам - зміни курсу. Інші підтримують багатопартійні системи, які забезпечують не меншу стабільність політичного життя, ніж у США або ВБ (Нідерланди, Данія, Бельгія, Австрія та ін.). Очевидно, єдиного стандарту в оцінці тих чи інших партійних систем не може бути. Важливою основою для зіставлення партійних систем є міра залучення громадян в процес підготовки й прийняття політичних рішень, а також можливість і здатність населення до демократичного контролю за діяльністю владних структур.