45. Сучасний католицизм та політика.

Сучасна ідеологія католицизму уважно стежить за динамікою соціально-політичних процесів і дає досить виважено-реалістичну оцінку навколишній дійсності. Сучасний світ сприймається в усій його різноманітності і у взаємозалежності всіх країн і народів, що складають світове співтовариство. Визнання єдності світу служить передумовою для висновку про необхідність єдиної солідарної політики у вирішенні глобальних проблем, ліквідації поділу його на військово-політичні блоки і протистояння Північ - Південь. В енцикліці папи Іоанна Павла II «Центезімус аннус» («Сотий рік», 1991) робиться принциповий висновок про мир і процвітання як загальнолюдське благо.

Енцикліка однозначно визначає підходи католицизму до проблем війни і миру: реальний мир не може бути результатом військової перемоги; залишається загроза ядерної війни, яка може ввергнути світ у вселенську катастрофу; необхідно перетворити науково-технічну революцію на чинник прогресу, а не в знаряддя війни. У ній міститься тверезий аналіз сучасного капіталізму і викриваються його антигуманні прояви, зокрема зловживання і егоїзм власників. Власність, стверджується в енцикліці, не повинна завдавати шкоди тим, хто не є її власником, а. ринкових механізмів не достатньо для нормального функціонування суспільства. Отже, держава повинна забезпечити контроль над ринковими відносинами і вдосконалювати свої важелі впливу над економікою.

XX століття внесло нову якість у соціальну доктрину католицизму: в документах церкви закріпилось поняття «класова боротьба», а церква стала визнавати соціальні конфлікти неминучими проявами капіталізму і не засуджує їх. Католицька доктрина вважає політику реформ найбільш прийнятним методом соціального захисту, хоча й визнає право найманої праці на страйки. Найбільш радикальні позиції церква займає щодо роз-в'язання проблеми людини: «Центезімус аннус» рішуче виступає проти будь-яких форм відчуження людини і акцентує на необхідності захисту прав людини в тому вигляді, як вони сформульовані у відповідних документах ООН.

Соціальні документи католицизму не обійшли увагою і проблему демократії. Раніше поняття «демократія» в католицькій доктрині просто ігнорувалось, оскільки визнання народу за джерело влади суперечило християнському постулату про її божественне походження. Сучасний католицизм дуже обережно тлумачить сутність демократії: демократична система є плідною, оскільки вона надає громадянам право політичного вибору і гарантує їм можливість обирати і контролювати правителів.

У той же час церква не закриває очі і на недоліки нинішньої демократії і засуджує утворення вузькоелітарних правлячих угруповань, які узурпують державну владу у власних інтересах.

Енцикліка визнає багатоваріантність шляхів суспільного розвитку і можливість різних моделей організації суспільства і не розглядає капіталізм як єдину модель економічної організації. Тому офіційний католицизм припускає можливість контактів і діалогу між прихильниками соціалізму і християнства. Зокрема, в «Центезімус аннус» проводиться розмежування «кризи» марксизму як учення і «краху» так званого «реального соціалізму» як тоталітарної системи. Разом з тим у ній опосередковано визнається те, що деякі марксистські оцінки сутності капіталізму зберігають і нині свою силу. Це стосується і проблеми відчуження, і соціальних конфліктів, і споживацької моралі.

Енцикліка звертає увагу на небезпеку поширення капіталістичної ідеології і практики, які ігнорують проблеми злиденності і експлуатації та покладаються на вільні ринкові сили.

В останні роки католицька церква досягла успіху в утвердженні ідей своєї соціально-політичної доктрини у свідомості різних верств населення. В результаті політичного банкрутства деяких буржуазних партій, які скомпроментували себе співпрацею з нацизмом, виникли демохристиянські партії як прибічники помірних демократичних перетворень і прихильники соціальної доктрини католицизму. Це забезпечило їм достатньо широкий електорат, підтримку церковної ієрархії і частини підприємницьких кіл.

48. Політична думка в Україні на межі 19-20 ст.

Поступовий розпад і гостра криза феодально-кріпосницьких відносин в Україні і в усій Росії зумовили значне піднесення суспільної думки, що відображала економічні та соціально-політичні процеси, суспільний прогрес світової цивілізації. Початок XIX ст. - це період поширення в Україні західноєвропейської філософії і, зокрема, німецької .

Серед найбільш розповсюджених політичних концепцій того часу можна виділити такі: соціалізм, консерватизм та націоналізм.

Соціалізм.

Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї - про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні.

Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. - М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму. Передували їм ідейно Іван Франко і Леся Українка.

Михайло Грушевський виходив з того, що існують дві "руських" народності - українсько-руська й великоруська. Під час революції 1905-1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів.

Жовтнева революція змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну, самостійною народною республікою.

Володимир Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм - це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація - організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів - приведе до соціалізму.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла".

Консерватизм.

Ідеї консерватизму активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав.

В'ячеслав Липинський вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії.

В. Липинський вважав, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Найбільш прийнятною формою державності для України він бачив конституційну монархію.

Ідея монархії виступає консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом.

Націоналізм

Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою.

Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.