40. Мораль і політика.

Політика і мораль — важливі складники життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі.

Взаємозв’язок політики і моралі розглядається трьома напрямками:

1. Моралізаторський (Платон, Аристотель, Еріх Фромм)

2. Макіавеллівський

3. Наполягає на можливості і необхідності застосування в політиці моральних норм (Махатма Ганді, Л.М.Толстой, А.Швейцер)

У моралізаторському підході. Починаючи з Арістотеля, політика ґрунтується на міцному п’єдесталі високоморальних цілей і принципів. Моральний абсолютизм у політиці досить утопічний, але він має мінімальні шанси на успіх.

Макіавеллівський підхід «розлучає» мораль і політику: моралі відводиться сфера громадянського суспільства, а політиці – сфера боротьби інтересів. Не обтяжена вимогами моралі. Однак Макіавеллі зберіг мораль для приватного життя політиків як благородну мету, яка виправдовує протиморальні засоби її досягнення. У цьому і полягає парадокс макіавеллізму: в імя рафінованої мети можна виправдати брудну політичну технологію.

Третій підхід має «примирюючий» характер; він видається найбільш оптимальним, бо ґрунтується на визначенні необхідності врахувати вимоги моралі і специфіку політики. У цьому компромісному підході дуже переконливою виглядає методологія М. Вебера, який розділив мораль на етику переконань і етику відповідальності. Перша полягає у неухильному дотриманні моральних принципів, друга означає внутрішню відповідальність політиків на свої дії. Політичний функціонер сам визначає їх співвідношення, що накладає на нього подвійну відповідальність перед електоратом.

За умов сучасної цивілізації політична поведінка має орієнтованість на моральні норми. Соціально-політична думка шукає шляхи до узгодження політичних і моральних форм соціального життя.

41 Суперечлива сутність демократії.

Демократія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія).

Проблема демократії та її роль в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала демократію, як органічну ознаку цивілізованості суспільства. Демократичні форми організації сягають коренями в глубоке минуле, ще в родовий устрій, вони виникли з появою людини. Через родові форми демократії пройшли майже всі народи.

Похідною від етимологічного поняття демократії є більш ширше визначення, як форми будови будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і прийняті в ній рішень за більшістю. Зрозуміла в широкому значенні, демократія може існувати скрізь де є організація, влада і управління.

В третьому значенні, демократія розглядається як заснований на відповідній системі цінностей ідеал суспільного устрою і відповідного йому світогляду.

В четвертому значенні демократія розглядається як соціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демокр. цілей і ідеалів.

Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.

Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленими у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія.

Відповідальність за рішення, прийняте більшістю, не бере ніхто. Більшість не гарантує рівень кваліфікації рішень.